Вона ні за чим не жалкувала

Відомі фотографії... Звучить голос, від якого — мурашки по тілу. На сцену виходить акторка і читає викладену в сухих фактах біографію паризького горобчика, уродженої Едіт Гасьон, закінчуючи читання запитанням у зал: «Ну, і як це зіграти?»

Та все ж заслужена артистка України Ірина Кліщевська на сцені Київського театру «Колесо» наважується зіграти цю знамениту долю у спектаклі-соло «Чудо Піаф» Н.Мазур та В.Кіно. Болгарський режисер Дімо Дімов, запрошений на постановку спектаклю, не вдається до хитромудрих режисерських ходів. У простому рішенні розповіді акторки, яка, ніби захоплюючись власною розповіддю, сама починає входити в образ Піаф, відчувається глибоке проникнення в долю однієї з найбільших легенд мистецтва ХХ століття.

Після розгубленого запитання-твердження, що зіграти Піаф неможливо, І.Кліщевська розриває й кидає аркуш із біографією, але потяг до лицедійства бере гору, і, підхопивши один з уривків, вона вчитується в рядки на ньому й починає... свою розповідь із дитинства маленької Едіт. Акторка програє образи всіх персонажів, котрі оточували дівчинку, її саму, чуйно вгадуючи ті риси характеру, які пізніше виступлять на перший план у цій співачці від Бога. Здається, ми стільки знаємо про непросте і бурхливе життя Піаф, що досить малих візуальних позначень, аби зрозуміти, про що йдеться. Так, кинутий на тротуар перевернений капелюх — і перед глядачем паризькі вулички, на яких перед натовпом зівак виступає Едіт зі своїм батьком-акробатом. Стилізована стійка бару і високий табурет — місце першого виступу в кабаре «Жерніс», куди привів її Луї Лепле. Чорний телефон — таким Едіт повідомили про авіакатастрофу, в якій загинув її коханий, боксер Марсель Сердан. Усі ці моменти зримо проходять перед глядачем, фотографії-проекції — на білій рухомій завісі. Акторка відслонює і закриває її та інші завіси, ніби впускаючи у своє життя і закриваючи пройдений етап. І звучить голос Едіт: «Ні, я ні за чим не жалкую...»

І.Кліщевська несподівана в цьому спектаклі. Їй вдається віртуозно «розіграти» палітру почуттів. На стрижень безмірного захоплення Піаф, яке грає як акторка, коментуючи збоку, вона нанизує описувані події і постає то відчайдушним паризьким дівчиськом, хуліганистим і задерикуватим, то романтичною закоханою, то розгубленою від захоплення публіки, то впевненою у своєму вмінні «взяти» зал. А ось вона убога, згорблена, як стара бабця, лікарня, наркотики. Світлий піджак і шарфик стають частиною лаконічної сценографії (С.Заїкіна). Піджак трансформується і в сукню, і в лікарняний халат, навіть стає кокетливим фартушком... І все ж за всіма побутовими подробицями життя, стосунками і зустрічами, численними «любовними вальсами», у яких кружляла Едіт, стоїть її мистецтво, та пожежа, в якій вона добровільно спалювала себе, де виступ бував рівносильним самогубству.

Режисерське чуття зуміло поставити на чільне місце те, задля чого існування Едіт набувало сенсу. Спектакль не розпадається на окремі картини, він залишає по собі відчуття вдалої сценічної композиції, цілісності й переконливості трактування саме такої Едіт Піаф. Нерозумно на сцені домагатися схожості з Піаф — мудро намагатися знайти внутрішню співзвучність цьому диву. А якщо вже говорити про подібність, Ірина Кліщевська скидалася, швидше, на сумну й милу Джульєтту Мазіну, і здавалося, що це Мазіна грає Піаф.

І знову широко розплющені очі Едіт «тремтять» фотографічним зображенням на білій завісі. І мурашки по тілу від її голосу. У театрі найправильніший шлях від серця до серця. Глядача... Акторка пішла ним. І вибір виявився правильним.