ВОІСТИНУ ВОСКРЕС, ТОМУ ЩО ВОІСТИНУ РОЗП’ЯТИЙ

«Слова, що кажу Я вам, кажу не від Себе; … а якщо не так, то вірте Мені по самих справах».

Євангеліє від Іоанна, 14, 10-11

Дивним чином нинішній Великдень виявився дуже кінематографізованим. До того ж, як і годиться новітнім часам, — у глобальному масштабі. «Винен» у тому відомий американський актор і режисер Мел Гібсон, який до заповітної дати («Дороге яєчко до Христового дня») випустив у світ незвичне екранне трактування євангельського сюжету — фільм «Страсті Христові», що набув небувалого міжнародного резонансу. Взагалі-то сам по собі кінематограф — і з походження, і по суті — суто християнська вигадка. Технічний пристрій, що наочно реалізує ідею життя після смерті. Зауважте, навіть дати народження кіно й Ісуса об’єднує якась форма синхронії: свій перший сеанс «живої фотографії» у 1895 році брати Люм’єри спеціально приурочили до свята — третього дня католицького Різдва. Нині й інший, головний сакральний пункт християнського календаря — Великоднє свято смерті-воскресіння Спасителя — осінило схоже кінематографічне знамення. З 8 квітня ц.р., тобто саме на страсний тиждень, фільм має з’явитися і в українському прокаті.

Наш сучасник Ісус Христос

Фільм М.Гібсона одночасно гранично простий і досить загадковий. До незаперечних його характеристик варто зарахувати безпрецедентно натуралістичний, докладний і тривалий показ жорстоких мук, яким був підданий Ісус до і під час страти на хресті. Цьому присвячено не менше чотирьох п’ятих усього екранного часу. Сценарій, написаний режисером спільно з Бенедиктом Фіцджеральдом, базується на сукупних відомостях усіх канонічних версій Євангелія про останні 12 годин земного життя Христа. Підозрюю також, що в описі катувань і зовнішнього вигляду тіла Ісуса після страти використані висновки спеціалістів, які досліджували знамениту Туринську плащаницю. Взагалі робота побудована на солідній науково-богословській базі, й авторська установка фільму явно орієнтована на ефект достовірності та глядацької співпричетності до того, що відбувається на екрані. Персонажі говорять «мертвими» мовами — арамейською і латинською, причому їх побутовими версіями, чому приділено особливу увага. Спочатку Гібсон узагалі хотів залишити фонограму без перекладу, але на вимогу прокатників усе ж таки погодився субтитрувати стрічку зрозумілим сучасникам наріччям. Історико-матеріальне середовище і фактури бездоганно достовірні. Головним і другорядним дійовим особам євангельського сюжету помітно повернуті їх «орієнтальні» риси, а актори підібрані таким чином, щоб шлейфи їхніх попередніх ролей не викликали у глядача сторонніх асоціацій (Ісус — американець Джім Кавізель, Діва Марія — румунка Майя Моргенстерн, Пілат — болгарин Христо Наумов-Шопов та ін.). В окремих випадках ілюзію достовірності порушують пережими в грі виконавців ролей (Варавва, римські воїни–мучителі Ісуса) або в сюжетних деталях (інфернальні діти-потвори заганяють Іскаріота в петлю, ворон викльовує очі розп’ятому поруч із Месією «поганому» розбійникові, та й сама присутність у кадрі Антихриста викликає смакові й ідейні сумніви).

Втім, судячи з усього, цільовий для автора ефект причетності глядача до мук героя стрічки досягається, незважаючи ні на які естетичні проколи: нестерпні катування Ісуса в кадрі неминуче перетікають у серйозне психологічне випробування для публіки. Унікальна особливість «Страстей» Гібсона, по-моєму, в тому, що головне завдання всього кінотвору досить не залежне від його художньої форми, що, як сказано, не без вад. На емоційному рівні перед нами одночасно і екранізація страждань Ісуса, і спроба їх ритуального відтворення в теперішньому, в «живому матеріалі» глядацької аудиторії. Зрозуміло, що таке випробування повинно здаватися тим більшим, чим більшу значимість для конкретної людини має цей кульмінаційний епізод Святого Письма, тобто для щиро віруючого глядача. Виходить, не для кожного.

Тим часом внутрішньо каратися на перегляді повинні й органічні атеїсти (особливо інтелігентні) — нестерпною нудьгою. Саме про неї свідчать, на мій погляд, снобістська іронія й глузування над «попсовістю» фільму, на які багаті деякі рецензії, що з’явилися після пробних московських показів «Страстей». Це по-своєму праведна помста безбожника за моральне покарання, якого він зазнав на сеансі: і дивитися нестерпно, і піти не можна, тому що «скандально» відому нову штучку треба побачити. Отже, на світоглядному рівні «Страсті» мають, вважаю, теж цілком реальну владу над публікою, таємним чином відділяючи в ній зерна від плевелів і вказуючи «оглашенним» на вихід із молитовних зборів.

А ще актуальність образу покаліченої, перетвореної на згусток закривавленої і страдницької плоті Ісуса полягає в тому, що саме так і повинен виглядати Бог епохи глобального терору. Цей образ ніби складений Гібсоном і Кавізелем із телекартинок з місць найхарактерніших для нашого часу подій: з образу безневинних жертв у руїнах висаджених у повітря будинків, серед решток літаків і потягів...

Ціна Слова

У V столітті н.е. існували дві протиборчі християнські течії, обопільно визнані згодом єресями. Несторіанство акцентувало в Ісусові його людське начало, яке веде через жертовне служіння Вченню до вищого духовного ідеалу. А «монофіситство», навпаки, трактувало природу Христа як суто божественний феномен. Зрозуміло, на матеріальному хресті розпинати «чистий дух» немислимо — така мученицька смерть може судитися тільки тілесній істоті. І в другому випадку «страсті» розумілися не буквально, лише як символ. Дивовижним чином фільм Гібсона мені здався близьким концепції колишніх несторіанців. Саме і насамперед людське начало в Месії акцентують автори «Страстей Христових». Хвилини земної слабкості Ісуса — молитва про чашу в Гефсиманському саду і вигук сумніву вже на хресті («Чому Ти залишив мене, Господи?!»), згадані в канонічному тексті й зазвичай ігноровані в його екранізаціях, — тут бережно відтворені. Сам зовнішній вигляд і пластика героя подані без будь-якої ідеалізації, натуралістично, як і всі фізичні прикмети його страждань та вмирання. Тоді як, здавалося б, більш значимі епізоди — і вся проповідь Вчителя, що передувала розп’яттю, і Його посмертне воскресіння — подані гранично побіжно і знаково. Фактично фільм Гібсона триває рівно стільки, скільки триває земне життя страдника героя-людини. Гадаю, саме тут і виникає смисл такої екстраординарної художньо-релігійної версії Письма і вся сюжетна ідея фільму: без уявлення про реальність «страстей» немає християнського смислу в божественному перевтіленні Страстотерпця. Призабута, затуманена для багатьох істина. Внаслідок чого й існують молитва без віри, «віра» без благотворності, «пасочки» без Великодня і розговіння без Посту.

А ще, гадаю, фільм про ідеал відповідальності за слово. Тільки абсолютність страждань Богочоловіка спроможна настільки ж абсолютно підтвердити істинність усього сказаного Ним перед тими словами. Бо сам Спаситель проповідував: «Віра без справ мертва...» Страсті і розп’яття — це й стало тією свідомо обраною «справою», яка засвідчила істинність слів та обумовила посмертне буття Христа в Дусі. Отже, Гібсон, на мою думку, взявся в живому глядацькому переживанні через пряму натурність екрана відновити як релігійний, так і мирський смисл цієї й подібних істин. Він ніби переніс Розп’яття з екрана в кінозал, щоб утвердити вищу відповідальність за Слово, яке, за Біблією, було перед усім. У цьому, по-моєму, й полягає мета «Страстей Христових», адресованих нашому досить зголоднілому й досить охололому до смислу різної словесності часові.

Очевидно, послання автора все ж сприйняте його сучасниками. Інакше просто важко пояснити, чому картина, якої ще в проекті не визнав Голлівуд і яка сама не визнала багато в чому його принципів успішності (без жодної акторської «зірки», «екшн», прописаної «сторі», «хепі-енду», до того ж — «іноземною мовою» і з субтитрами), — демонструє чудеса комерційної успішності. Так, виторг за чотири тижні показу тільки у США й Канаді близький до абсолютних рекордів звичайних хіт-чемпіонів (понад 300 млн. дол.). До того ж, згідно з сенсаційними даними Hollywood Reporter, у себе на батьківщині це психологічно болісне видовище сподобалося 99% публіки, незалежно (!) від її віку і статі. Побачимо, чи дійде таке свідчення віри, побудоване на її єдності зі Словом, до нашої вітчизняної свідомості, вихованої століттями на волаючих розбіжностях двох згаданих категорій. Цікаво, у яких показниках масовості переглядів «Страстей» це виявиться?

Слід сказати, для мене абсолютно несповідима логіка тих, хто вважає цей звукозримий образ граничної самопожертви і всепрощення маніфестацією антисемітизму, тобто нетерпимості до єврейства як такого. За фільмом Гібсона, як і за канонічними текстами Євангелія, можна говорити лише про жорстке викриття Ісусом саддукейської храмової номенклатури і ритуального формалізму тодішнього іудаїзму, але ж не всіх євреїв, до яких належав і сам Ісус. У гіршому випадку, в тому можна угледіти опозицію крайньому ригоризму в обрядовості («Не людина для суботи, а субота для людини»). Власне, з цього імпульсу й зародилося християнство. Що ж до припущень про можливу стимуляцію «Страстями» юдофобських настроїв у суспільстві, про що нині балачка, то дурням усіх часів і народів закон узагалі не писаний. Скажімо, в нас і до грядущої прем’єри «Страстей» було вдосталь «звісток» про антисемітів...

Відомо: світом людей керують страсті. Цілком несподіваний смисл відкрив у цій істині фільм Гібсона: страсті — ціна спасіння.

Фільм Мела Гібсона «Страсті Христові» нещодавно став предметом обговорення. Ось фрагменти деяких найхарактерніших висловлювань.

Людмила ШАНГІНА, Центр Разумкова:

«...І ранами Його ми зцілилися». Чи зцілилися?

Мало що змінилося за дві тисячі років. Ми так само зраджуємо й продаємо тих, кого вчора вважали вчителями; так само безстрашні в натовпі; так само готові піти за будь-яким Кайяфою і кричати: «Розіпни його!». Ми так само пристрасно з’ясовуємо, хто, як і кому молиться, хто якого народу, і горе тому, хто відрізняється від нас. Ми не вміємо любити й не хочемо прощати не те що ворогам — друзям. І не лякає нас ні чужа пролита кров, ні прокляття дітей. І ми не запитуємо: «Чи не я, Господи?» У нас немає на це ні часу, ні бажання.

Фільм жорстокий і натуралістичний виправдано. По-перше, так було; по-друге, так є. По-третє, можливо, тільки так можна достукатися до наших озлоблених душ.

Фільм дуже людяний і дуже людський. Ісус страшиться своєї долі і страждає від болю як звичайна людина. Як людина сподівається, що омине його чаша ся, але йде на смерть, бо повинен. Він слабкий як людина, і сильний як людина. Такий Ісус — у крові, пилюці й багні — незвичний, але він ближчий, ніж образ, що дивиться з ікони. Можливо, ця близькість нагадає нам, що всі ми — люди, кров у нас одного кольору й усім однаково боляче. Власне, фільм не так про Ісуса, як про нас. Простір цієї трагедії — натовп. Пафос трагедії — добро і зло. Добро не може бути з кулаками. Добро є Слово. Одна біда — якщо ти сам не чуєш правду в Його слові, його голосі, — ніхто її тобі не скаже...

Юрій Мицик, професор історії
НаУКМА, протоієрей УПЦ КП:

«Фільм мене просто вразив. У кращому сенсі цього слова. Я знав дотепер Мела Гібсона як характерного голлівудського актора. Щойно переконався, що він ще й великий режисер. І хоча картина дуже сильно впливає психологічно, я радитиму своїм парафіянам подивитися її. Як на мене, Гібсон у багатьох випадках не дотримується букви Євангелія, але духу його дотримується в усьому. Не бачу жодних підстав для звинувачень фільму в антисемітизмі».

Сергій Кримський,
доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки України:

«Пам’ятаю, коли я вперше читав Євангеліє, був просто вражений тим справжнім обвалом душі, який відчувається за словами євангелістів після описування смерті Ісуса. Головне в Євангелії, по-моєму, слово. Та як слово можна зробити дійовою особою фільму на ту саму тему? А ще Євангеліє дуже алегоричне, у цьому ж фільмі, на мій погляд, мало таких рішень. «Страсті Христові» надто реалістичні. У Писанні — притчі, тут — хроніка подій. Тим часом українське розуміння священних текстів не епічне, а ліричне. І якщо говорити про перспективи розвитку українського релігійного кіно, то мені здається, що воно могло б набагато ближче підійти до справжньої мови Євангелія, ніж, скажімо, американське чи російське. Ми органічно схильні до притчевості мови й стилю. Ми завжди схильні бачити вихід із трагедії, що в Євангелії виражено у воскресінні Христа. Українська свідомість нетрагічна, вона «софійна», тобто ніби осінена вищою мудрістю буття. Тому українець і схильний у тяжку хвилину примовляти: «Якось воно буде…» Характерною рисою української ментальності є переконаність у тому, що пережити можна все».

Євген Сверстюк, президент
Українського ПЕН-клубу,
головний редактор газети «Наша віра» (УАПЦ):

«Я б поставив сьогоднішній фільм у ряд знакових творів. Так, наприкінці 80-х років символом кінця радянської імперії для мене стало «Покаяння». А пізніше «Титанік» за асоціацією змусив замислитися: «А чи туди пливе наш корабель?» От і «Страсті Христові» мені видалися великим нагадуванням про століття грубого насильства. Звуки бичувань за віру щонайкраще передають музику таких часів. Я не згодний із тими промовцями, хто говорив про нехарактерність релігійно-трагічного світосприймання для української національної культури. Якщо зібрати воєдино всі бичування наших святинь упродовж століть, то свист батогів у «Страстях Христових» можна вважати символом усього трагічного, що було в українській культурі. Наша художня традиція несе в собі прориви до трагедії на рівні шедеврів — у Тараса Шевченка («Сон», «Кавказ», «Послання…»), у Миколи Гоголя (з його вигуком «Співвітчизники — страшно!») і в Миколи Ге (картина «Голгофа»). Все це були відчайдушні спроби пробити глуху стіну людської байдужості, прагнення навернути православну імперію до Бога. Фільм Мела Гібсона створений у рамках католицької традиції — суворої й не схильної до естетизації та декорування Христа і хресного шляху. Страшні у своїй оголеній достовірності «Страсті Христові» розпочали свій шлях планетою як велике нагадування про банкрутство сили».

Сергій Пролєєв, президент
Українського філософського товариства:

«Для мене зовсім не важлива в цій картині її конфесіональна характеристика: чи це католицьке трактування Євангелія, протестантське чи православне. Найважливіше, я вважаю, що це американський фільм. І хоча це, знаю, некоректне визначення, та я б назвав фільм вираженням «американської віри». Я маю на увазі не конфесійну, а стилістичну якість. Це не погано і не добре. Просто так є. Безоціночно. Це — стиль віри, хоч би якою вона була. Втім, мені імпонує, скажімо, що в рамках такого стилю для «Страстей Христових» втрачають своє значення якісь міжконфесійні розбіжності. Проте, з іншого боку, ми також бачимо тут і виражене якесь егоцентричне начало. Це так: кожен любить себе, і тільки Христос прийшов у світ, щоб возлюбити всіх і одноосібно змінити весь порядок речей. Та на екрані Ісус утрировано виділений з-поміж людей, яких має спасти і яким, здавалося б, має бути дуже близький. Усі рівні можливих смислів зведені тут до однієї смислової площини. Це дуже по-американському».

Сергій Дяченко, кіносценарист, письменник-фантаст,
лауреат міжнародних премій:

«Кіно далеко не вперше торкається теми Христа. Я пам’ятаю чудовий фільм Дзефіреллі «Ісус із Назарета», скандальний — «Остання спокуса Христа» Скорсезе, музичний і оптимістичний — «Ісус Христос Суперзірка» Джюїсона та інші. Ця остання робота Гібсона змушує більше думати про натуралізм, про міру переносимості в показі страждань, ніж про смисл цих страждань. Міра художності — це міра умовчання. Коли ми працювали над фільмом про Голодомор, схожа творча проблема стояла й перед нами: таку жахливу трагедію не можна показувати прямо. Чи впорався з цим Гібсон? Не завжди. Хоча слід відзначити, що фільм зроблено на найвищому професійному рівні. У наше століття, як за часів Ісуса, триває надзвичайно жорстокий процес перетворення світу, болісно хочеться знати відповідь на запитання: «Що буде потім?» Гадаю, перспективне щодо цього фантастичне кіно, у якому теж помітний «викид» євангельської теми. Тут теж чекають і шукають Спасителя. Хіба Нео в «Матриці» — не одна з його версій? Думаю, пошук Спасителя через жанр кінофантастики — це дуже сучасний шлях. А картина Гібсона в цьому плані відсилає, швидше, до досвіду німого кіно».

Сергій Пічієнко,
головний продюсер ТРК «Еммануїл»:

«Духовне значення фільму «Страсті Христові» набагато вище, ніж найвищі оцінки його як художнього твору. Йдеться про те, що Бог, який створив усю світобудову, міріади зірок та світила, має абсолютну й безумовну владу над своїм витвором. І якби Він здригнувся від пекельного болю, від нелюдських мук, коли Його творіння так вправлялися в знущаннях і катуваннях, якби Він не витримав, — то саме людство перестало б існувати дві тисячі років тому. Фільм Мела Гібсона — це гімн вірності Божественному призначенню, за яким так знудьгувався український народ. Це те, чого нам так бракує. Скільки разів Україна цуралася свого Спасителя протягом усієї своєї історії. Та нині досягнута фатальна межа: сирітство, алкоголізм, наркоманія, злочинність, свавілля... Страшно уявити, що діти, яких покинули батьки, завтра вийдуть із підвалів, спустяться з горищ і стануть жорстоко мстити всім за своє зганьблене дитинство. Бичуватимуть винних і знущатимуться. Але всі удари, всі людські гріхи вже впали на Ісуса. Кожен удар різкою, кожен вирваний шмат Його безневинної плоті — це плоть наших вискоблених дітей під час абортів, це новонароджені немовлята у сміттєвих баках, п’яний розгул, проституція, жорстокість. Показ «Страстей» — це вираження Божого провидіння для України. Висока художність фільму та його історична достовірність допоможуть глядачам усвідомити реальність страждань Ісуса Христа і зрозуміти, яка велика любов Бога до людей. Дивлячись на спотвореного Христа на екрані, думаю, народ зробить рятівний вибір і прийме відповідальність за своє призначення на цій землі, за дітей, за майбутнє країни. Хай буде так! Амінь».

Галина Скляренко, кандидат мистецтвознавства, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАНУ:

«Естетика та поетика фільму відразу ж відсилають нас до голлівудських блокбастерів. І це відразу викликає негативну реакцію, оскільки тема, обрана автором, неймовірно відповідальна, з величезною художньою традицією — літературною та образотворчою. Тому нова річ на таку тему викликає особливе ставлення до себе. Тим паче що на хвилі глобалізації інтерес до релігійної проблематики останнім часом загострився і торкається інших сфер життя. Приміром, я вважаю, що та негативна реакція, яку цей фільм викликав у єврейських колах, пов’язана не так з авторським трактуванням Євангелія, як узагалі з політичною ситуацією у світі. Тривають війни (тих самих ізраїльтян із палестинцями), і такі й подібні фільми викликають побоювання, оскільки можуть спровокувати якісь додаткові проблеми. Та «Страсті Христові» у цьому плані досить безпечні. Тут є спроба розкрити тему в загальнолюдському ракурсі. Інша річ, чи дозволяє голлівудська естетика, націлена на граничну адаптацію складних тем до «простого глядача», досягти якихось значних художніх цілей».