ВИЖИТИ Й ЖИТИ ДАЛІ

Вересневий Форум видавців у Львові — це завжди щось специфічне. А цьогорічне, вже десяте, збіговисько всіх культурно-спраглих було майже схоже на окупацію, адже форум і його візитери були повсюдно — на вулицях, у кав’ярнях, у міському транспорті. Спеціально з нагоди форуму було запрошено (хто запрошував?) миротворчий контингент італійських збройних сил у рамках KFOR. Молодики у військових строях кольору хакі та якихось кумедних (заздалегідь перепрошую за некоректність) малинових пілотках — щось середнє між нічним ковпаком і турецькою фескою — цілковито розчинилися в місті. Молоді італійські військовики грали в більярд і замовляли обіди в надто повільних, як на ринкову ситуацію, львівських офіціанток, грали в шахи з традиційно аутичними дідками на стометрівці проспекту Свободи і брали участь у недільній демонстрації блоку «Наша Україна».

Спочатку я подумав, що це зробили, мабуть, для контролю особливо буйних і самовідданих любителів української книги. Лише згодом до мене прийшло усвідомлення того, що це спокійнісінько могла бути така собі оксамитова окупація України: почали із Заходу, переконуючи на вулицях простих громадян у правильності європейського вибору, а за кілька днів рушили б колонами на Київ...

Жарти жартами, однак мало хто помітив, що у вихорі, здавалося б, абсолютної свободи форуму з його численними акціями, презентаціями і концертами, просто-таки під носом відбулося чергове загострення неоголошеної і тривалої війни «двох світів» — місцевого опозиційного середовища, об’єднаного під егідою «Львівської газети», й «Кавалерів Червоної Троянди» із Львівської соціал-демократичної(о) податкової. Тут тобі — фонтанує інтелектуальна свобода, а буквально в кількох кварталах від цієї «свободи» — розборки, фінансові перевірки, наїзди... Одне слово, як влучно висловився один мій польський приятель, свободі було показано її межі, хоч як їх розширюй, і за бажанням вона може дуже легко обернутися своїм антиподом — свободою з часткою «не» на початку. Варто лишень «комусь» захотіти. Чи не тому нервова хисткість нашої української свободи вимагає від кращих творчих сил постійного бубоніння мантр на тему свободи?

Видання збірки есе «Нерви ланцюга» (за редакцією Сергія Васильєва-старшого), презентованої на форумі, взайве підкреслило примарність і фіктивність української свободи, оскільки зазвичай про свободу розводиться той, хто її не має. Так само неможливо розводитися про справедливість у несправедливому світі. Інфантильною наївністю відгонить від наполегливого імперативу «бути вільним». І справа не в самих текстах найкращих українських літераторів — із літераторами якраз усе в порядку, бо вони працюють за гонорар і здатні якісно написати навіть про розмноження пінгвінів в умовах антарктичної мерзлоти, — а в практичній відсутності свободи як принципу існування суспільства. Втім, це аж ніяк не критика задуму, бо, зрештою, в нашому божевільному світі кожна ідея має право на втілення.

Ні, все-таки форум не міг не вдатися. Навіть попри хамовито-офіціозне урочисте відкриття, що на ньому, оголошуючи членів журі, серед яких була менеджер книжкових програм Міжнародного фонду «Відродження» Ірина Кучма, один із ведучих вигукнув «Кучму геть!», а потім всі чемно і слухняно слухали привітання від Президента, навіть попри прохолодне ставлення видавців до журналістів, навіть попри жахливі часові збіги важливих презентацій — форум знову прозвучав.

Знову зустрілися друзі з друзями, а вороги — з ворогами. Читачі знову запаслися книжками для довгих зимових вечорів. Було багато поезії та прози, поезії у прозі та прози в поезії. Була запізнена на кілька діб пречудова «Книга бестій» Юрка Винничука — ймовірний Гран-прі форуму. Був довгожданий Андрухович з «Дванадцятьма обручами». Була легендарна польська авторка бестселерів Катажина Ґрохоля. Були Гнатюк, Жадан, Грабович, Забужко, Ірванець, Іздрик, Мідянка, Уляненко, Цибулько, Покальчук, Рябчук, Малкович, Габор, Бічуя, Пагутяк, Лишега, Макаров, Морозов, брати Прохаськи, Федорак, Неборак, Стріха, брати Лучуки, Бойченко... Було втомлене задоволення від усього цього Свята Воскресаючого Духу, цього книжкового бедламу, цього інтелектуального «розвалу», цього безупинного спілкування, сміху, радості. Від того, що ще живі й можемо знову зустрітись і подивитись один одному в очі. Знову можемо купити таку потрібну, просто кров-з-носу-потрібну книжку. Щоб вижити й жити далі...