Війна, мати рідна (Кураж у провінції)

"Матінка Кураж та її діти" Бертольда Брехта - можливо, найактуальніша нині п'єса - з'явилася в репертуарі театру, помітно віддаленого від столиці. Легендарна Кураж - стерво й маркітантка - "запрягла" свій обоз у Чернігові, в місцевому Молодіжному театрі, який відкрив у вересні свій ювілейний, 30-тий сезон. Чим не привід знехтувати на день столицею й гайнути туди, де бані сяють православ'ям, а місцеві актори, на щастя, не зіпсовані серіалами?

- Ну то про що ти там мурликав, мій настирливий попутнику в маршрутці "Київ-Чернігів"? Кажеш, життя дороге, політики - сволота? А війна, хоч вона й далеко від Троєщини, вже в'їлася тобі в печінки? Так-так-так, усе так і є, невгамовний базікало (як же ти мене дістав за дві години дороги). І життя під прицілом, і війна як чума. Все як у п'єсі, яку їду дивитися. Як - навіщо їду? Хороше, до речі, запитання... Очевидно - по сіль для очей. Цукор у столичних театрах загрожує діабетом, ось і шукаєш інколи щось подалі, тобто інше "меню".

…Стародавній Чернігів - місто доблесті й терпимості - вже на підступах огортає розміреним ритмом спокою, а православні бані випромінюють небесну позолоту. У маленькому місті-саду (улюбленому місті М.Коцюбинського та багатьох інших світочів думки) саме ці церкви-бані - наче суворі вартові, що хочуть відгородити землю від напастей, тривог.

Уже в центрі міста боротьба святого духа стає жорсткішою при зустрічі з бісами. Вони засіли в передвиборних наметах і розводять сатанинські меси, агітуючи електорат у свої "секти".

Одне слово, ще один "поганий театр" у центрі провінційного містечка...

Але мені туди не треба. Нам із вами - на вул. Родимцева, 4, у малий (на вигляд) театр, на місці колишнього Будинку піонерів, де сьогодні ввечері і дають "Кураж".

Що мені відомо про цей
театр, крім трафаретності його вивіски "Молодіжний"? Відомо, що три десятки років тому група ентузіастів-лялькарів вирішила утворити "нашу маленьку Таганку". (Надихнувшись творчістю Ю.Любимова та інших передовиків радянського театрального виробництва.) Щасливо зустрівшись у своєму прагненні сценічного будівництва з освіченим урядовцем-комуністом, наполегливі театрали отримали зелене світло. І з'явився театр. (Прем'єрна ластівка - "Одинадцять сторінок військової прози" Б.Васильєва.)

Тридцять років колектив у жовтому будинку, заслоненому завісою з каштанів і багатоповерхівок, "ворожить" над різними текстами. Перший арт-призов частково розсіявся. А ті, що залишилися, незмінно вірні обов'язку і будинку: Любов Веселова, Володимир Банюк, Тетяна Салдецька, Юлія Матросова, Мирослава Витриховська.

Усі ці роки корабель веде один капітан - Геннадій Касьянов. Режисер, один зі спектаклів якого ("Ювенільне море" за А.Платоновим) свого часу навіть помістили в методички театрального інституту як дуже важливий для своєї епохи.

Ось він виходить на сцену перед початком "Кураж" - уже немолодий, незнайомий мені чоловік. Говорить, як годиться сьогодні, про війну та мир. І, схоже, не помиляюся, вловивши в ньому флюїди театрального фанатизму. Тобто абсолютно некар'єрної відданості сценічній справі... Незважаючи на час, мораль. На те, що радянська перебудова (колись вихлюпнула на суспільній хвилі його театр) змінилася перестрілкою.

Звісно, змінилося все разюче. Можливо, крім внутрішньої переконаності закритого й трохи відчуженого режисера в тому, що його театр не повинен зраджувати. Ніколи. Не зраджувати глядача, який одного разу повірив йому, а потім утворив довжелезні черги по квитки. Не зраджувати велику літературу, що три десятиліття не ходить з афіш.

Не зникла вона навіть тепер, коли глядач підозріло подурнів, а життя органічно стало суворішим. Отож дарма шукати в маленькому Молодіжному "малину" на зразок Марка Камолетті. Репертуар тут як у мирні часи: Довженко, Чехов, Рощин, Островський, Арбузов, Вампілов, Мольєр. "Я не здамся без бою!" - кожним репертуарним рядком підтверджує своє кредо афіша доброго смаку та зразкової поведінки.

Уже коли потрапляєш у фойє, надумавши погратися в ревізора, природно, виявляєш милі прикмети театрального провінціалізму. Наприклад, милі килимові доріжки "у квіточку", очевидно спеціально придбані в маркеті або на ринку задля врочистого відкриття ювілейного сезону. Чи ось буфет театральний, де натуральну каву просто запарюють: заливають мелені зерна окропом, зверху - блюдце, а потім три години перегляду "Кураж" у тебе ніби пісок у зубах. Чудесний післясмак провінційного театру.

Утім, це - милі дрібнички, скороминущі штрихи до портрета театру.

Головне - там, у вузькому залі, на малоформатній сцені, на якій не дуже-то й розгуляєшся.

У кожному разі, фургон Кураж поставити тут ніде. Тут і актори ледве вміщаються. Тому чудовий художник Олена Соловйова й придумала такий же чудовий сценографічний образ для спектаклю - колесо. Його де не постав, там і "зіграє". Звісно - колесо історії, колесо долі, колесо Фортуни. Алюзія з міфічною колісницею Феспіда. Життя по колу, рух навколо осі, біг на місці...

Велика п'єса Брехта, написана 1939-го (в унісон Другій світовій), дихає й тепер передчуттям реальних бід. У діалогах, монологах, зонгах - психологія й фізіологія війни. Карту Європи наприкінці 1930-х уже починали "кроїти" два маніяки, людське життя втрачало ціну, буття втрачало сенс. Із маніяками та втратами в нас і тепер немає проблем.

Отож, у 1939-му Брехт і запускає в дорогу хвацьку маркітантку, стерв'ятницю. Вона подорожує разом із фургоном кількома країнами: Польщею, Баварією, Італією, Саксонією... І сама вона - "закореніла ошуканка та бродяга" (як сказано про героїню ще в першоджерелі Гріммельсхаузена) - натренованим оком оцінює стан речей на фронтах, наживається на бойні, дітей своїх посеред згарища використовує задля наживи. Опісля і втрачає їх - найцінніше, що в неї було (їх троє: Ейліф, Швейцеркас, німа Катрін). Однак, підла і вперта, ця Кураж тягне-потягне свій фургон - усе далі й далі. Можливо, в саме пекло?

…Треба ж було мені ту п'єсу вивчити мало не напам'ять, а потім ще й лекції про неї читати на філфаку, щоб тільки тиждень тому, слухаючи текст Брехта в чернігівському спектаклі, усвідомити щось очевидне. Те, що на поверхні. А ця ж матінка (як художній образ) - зовсім не страдниця-страстотерпиця, якою її регулярно норовили представити радянські актриси у своїй лютій "боротьбі за мир". Вона - виплодок пекла, Сцилла і Харибда в одній особі. Вслухайтеся, впіймайте підтекст. І виявите іншу матір - дітовбивцю, монстра. Справедливий антифашистський пафос брехтівської п'єси цю матінку в різних спектаклях часто олюднював. І на сценах світу виникали полки страдниць, що тягнули свої фургони й заливалися слізьми, всупереч теорії "епічного театру". Навіть Брехт свого часу зіщулився, заперечив, став наполягати, що в цьому образі він підкреслює "риси меркантильного характеру", а не тему "батьківщина-мати кличе".

Об'ємність брехтівського персонажа (це вже, мабуть, оцінка й нинішнього часу) проявляє в ньому риси страшні, сатанинські. Жінка-антихрист, наживаючись на крові, прирікає на загибель дітей чужих і своїх, до останньої монети торгуючись, торгуючись...

Мабуть, це один із найбільш "віроломних" образів світової культури. Образ повзучого зла, буденного пекла. Це персонаж, чий фургон прокладає проклятий маршрут, бо це дорога, яка веде до мотлоху. До вселенської катастрофи.

Такі сторонні думки під час перегляду не мають нічого спільного з самим переглядом. Пафос спектаклю, взагалі-то, гуманістичний, а його вирішення не передбачає радикалізму чи різкого перепрограмування центрального образу. Тобто матінка Кураж не красується в камуфляжі, а на сцені не палять автомобільні покришки.

За своєю зовнішньою і внутрішньою формою це - спектакль-урок, спектакль-повчання, спектакль-мораліте.

Група акторів, як учні вечірньої школи, піднімаються на сцену, сідають на лавки. Згодом по черзі, відповідно до сюжетної потреби, переміщуються в центр сцени, щоб навіть не зіграти, а розповісти історію про матінку Кураж. Наче відкритий урок миру, на якому всі учасники (переважно в білій одежі) звертаються до глядача, як писала Цвєтаєва, "с требованием веры и просьбой о любви".

Прийом цей, мабуть, на "території Брехта". Оскільки театр апріорі апелює до розуму, зумисне абстрагуючись від емоційних начал - співпереживання, співчуття. Актори існують поруч із текстом, не дуже-то далеко від нього відпливаючи.

Тим часом потішно спостерігати, як деякі актори норовлять вистрибнути з вузди заданого режисером брехтівського відчуження. Інші намагаються розчинитися в образах, чуттєво злитися з ними.

Взагалі, актори цього конкретного театру - велика радість і моє несподіване відкриття. Не в кожному столичному національному знайдеш ось таких відповідальних умільців.

І, взагалі, вибачте, але столична театральна лафа на наших очах уже породжує небезпечний і огидний для мене тип драматичного артиста, що, ледь з'явившись на сцені, всім своїм виглядом дає зрозуміти, якої честі він нас тут удостоїв. Можна подумати! У такого в кожній зіниці світиться "зелень". На сцені він - порожній, поблажливий до глядача, драматурга, режисера. Він надутий повітрям, як булька, але варто лише піднести голку... Отож, такий тип артиста я ненавиджу. Я його зневажаю. Я хочу, щоб усі вони якомога швидше відлетіли на Марс - садити яблуні. Або просто розчинилися в астралі разом зі своїми багатотисячними "національними" театральними зарплатами.

Але як не цінувати ось цих! Які відчужено грають персонажів Брехта за три ламані гроші?

Між іншим, зарплата артиста другої категорії в таких провінційних трохи більше тисячі гривень. Так. Якщо є категорія вища - може бути більше. Деякі провінційні артисти, до речі, самі продають квитки на свої вистави. І це не форма дозвілля, а спосіб підтримати штани.

Ніколи-ніколи цим, які тут або в іншому провінційному місті, не присняться гонорари в кілька тисяч у.о. за знімальний день. Ніколи. Вони, як просвітлені раби на театральній галері, у своїх маленьких (і трохи більших) репетиційних залах із ранку до ночі гарують, гарують. "Кураж", кажуть, готували рік. Спочатку сиділи в бібліотеках. Читали Брехта, про Брехта.

Тепер вони на сцені. І я бачу, наприклад, який відмінний актор Валентин Макар, що грає Кухаря. Іронічний, розважливий, звабний. Або полковий священик (актор Олексій Биш), у вуста якого Брехт вклав невипадкові й особливо значимі для нас сьогоднішніх слова: "Винні ті, хто затіває війну! Це з їхньої вини ниці пристрасті беруть у людях гору!" (Хіба не про сьогодні?) І ось цей артист розумно й неоднозначно дає зрозуміти, як війна може спотворити мораль, чесноту, зробити логіку - абсурдом, віру - безвір'ям, а Христа - антихристом.

Ще одне відкриття на цій-таки сцені - артистка Руслана Остапко, яка грає фронтову фурію Іветту Потьє. Кокотка й кокетка, саме зачарування: речі солодкі, погляди вкрадливі. Повія - вірний зброєносець Війни, її незмінна муза. Акторка в міру розкута й елегантна в образі Іветти.

І взагалі, завдяки справним акторам система брехтівських персонажів утворить навколо матінки Кураж замкнений логічний цикл. Кураж - символ війни, "людожерства", дітовбивства. А вони - шестерні, що тягнуть прОклятий фургон. Іветта - плоть війни, добровільно зґвалтована жіноча ніжність. Полковий священик - знехтувана віра, що обернулася безвір'ям у період воєнних хронік. Кухар - черево війни, завжди ненаситне, зажерливе, бадьоре...

Що ж, із такими супутниками матінці не нудно в дорозі. Анна Фірлінг (тобто Кураж) цілком аргументовано може процитувати Брехта: "Ви мені тут війну не чорніть!" І справді, навіщо чорнити, якщо багатьом від війни тільки користь.

Кураж (актриса Мирослава Витриховська) ще доволі молода, в неї струнка постать, рухи легкі, рвійні, очі палаючі, в'їдливі. Підібравши волосся вгору, вона відкриває своє чисте чоло - помітно, що ця жінка охоплена чи то загадковим натхненням, чи то прагненням боротьби. Щось неспокійне зачаїлося в її натурі, в її скаженому темпераменті. Остервеніння неглибокої душі - ось що вона грає в Кураж, якщо в Кураж взагалі є душа.

Власне, "Кураж", саму п'єсу, брали, на мій погляд, з очевидним розрахунком саме на цю актрису. Зважаючи на все, місцеву примадонну. Ледь побачивши її фото на сайті, зойкнув: образ цієї актриси, як жоден інший, - чудовий збіг із уявлюваним і колись подумки намальованим образом маркітантки.

Навантаження на акторку в такому спектаклі надзвичайне. Практично три години в неї "великий план" - в обнімку з колесом. Але спосіб сценічного існування актриси - для мене суб'єктивно привід для дискусії з режисером. Очевидно, бажаючи посилити ефект відчуження, він ставить актрису в жорсткі рамки: темперамент - тільки зовнішній, ніби над залом, манери - підкреслено механічні, при цьому температура тіла - на максимальній позначці. Її крик, клич, суперечка - часто "в нікуди", над співрозмовником. І ще, на мій погляд, не розраховано партитуру "голосоведіння" (визначення від Г.Бояджієва) - коли голос актриси основному форсує "білий звук", умисне відходить від "низів". І кожну сцену норовить вести форте.

У такий сценічний образ закрадається не відчуження, а непотрібний пафос, здаються даремно витраченими фізичні зусилля. Тому інколи стопориться перша дія, наче колесо Кураж втрапило у вибоїну. У другому акті, коли чи то актриса втомилася, чи то "так треба", - вона опускається до піано (таких очікуваних мною "низів"), її матінка стає брехтівською. Не суєтною й не крикливою, не скандальною й не екстатичною. Ця Кураж така, яким і могло б бути втілення Лиха, - вкрадлива, двозначна, ненавмисна... Після "Кураж" виникло щире бажання побачити цю талановиту драматичну актрису в інших ролях із репертуару театру.

Ну, а режисер, який уперто намагався не допустити в глядача відкритих емоцій у своєму спектаклі (дотримуючись заповітів Брехта), у певні моменти все-таки не втримався. І ніби неусвідомлено облишив спроби апелювати до розуму, давши можливість глядачеві розтривожити почуття. Наприклад,
сцена з німою Катрін. Січень 1636-го, імперські війська наступають, загрожуючи знищити жителів міста, і Катрін, донька Кураж, піднімається на дах... А дахом у спектаклі стає те саме багатофункціональне колесо. І дівчина починає лупити в барабан, попереджати про небезпеку. Вона злітає на цьому колесі над головами, над будинками, над самою собою. І здійснює свій ненавмисний останній "гучний" подвиг... Барабанить і плаче. Було помітно, як ця сцена спровокувала шукану мною сіль в очах деяких глядачів.

Отож як не "відчужуй" Бертольда нашого Брехта, а він однак, як попіл Клааса, стукає у твоєму серці. І хочеш не хочеш, а примушує не тільки думати, аналізувати, а й скорбіти, співчувати.

Не в усьому ідеальний провінційний спектакль за Брехтом - театр наївний, але чесний. Якщо не захоплює форма, то завжди врятує текст. Але форма спектаклю і його внутрішнє наповнення все-таки байдужості не викликають, а апелюють до процесу думання. Оскільки й сама ця історія - вічні думки про фатальний шлях, із якого не звернеш, про призначення - хай йому інколи грець, про війну - хай буде проклята...

- То про що ти там шепчеш, мій випадковий попутнику в маршрутці? Про тимчасове перемир'я, про недавні безумні військові втрати? Ех, друзяко, почитай-но Брехта, - там давно все написано: "Війною думає прожити? За це потрібно платити..."

P.S. Чим сьогодні живе український провінційний театр? Яких реформ він чекає від Мінкульту? Які імена й назви сьогодні становлять славу і, на жаль, ганьбу театральної периферії? На ці та інші теми є бажання міркувати в циклі нарисів "Маршрути", присвячених спектаклям і проблемам нашої театральної провінції. Перша зупинка була в Чернігові. Далі...