ВІТЕР ВІЄ В ПИРОГОВОМУ

«Музей» — слово грецьке, похідне від слова «муза». Музи спочатку були гірськими божествами, і навіть у пізніші часи місцями поклоніння музам повсюди ставали гори й гірські джерела. Слово «музей» означає у Давній Греції «місце чи установу, присвячену музам». Так розпочинається праця професора Ф.Шміта «Історичні, етнографічні, художні музеї», видана 1919 року.

З огляду на те, що музи ходять вервечкою, а інколи по колу, дозволимо собі, у чомусь помиляючись, уявити все-таки, що, створюючи безліч варіантів і модифікацій музеїв в усьому світі, музи забрели на горбисту місцевість в околицях Києва, де й облаштувалися.

У лютому 1969 року розпочалося формування Музею народної архітектури і побуту України за ініціативи та серйозної підтримки Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Кілька наукових інститутів Академії наук (тоді УРСР) і проектних організацій брали участь у розробці концепції та методологічної основи для музею під відкритим небом. На цій базі в Україні з’явилися такі музеї у Львові, Ужгороді. Музей у Переяславі-Хмельницькому, хоч і заснований 1965 року, подальше становлення та розвиток здійснював у тісній співпраці з київським. Біля витоків створення музею стояли М.Сікорський, Ю.Смолінський, Л.Орел, М.Ходаківський — люди, щиро залюблені у свою справу.

Усе розпочиналося на оптимістичній ноті. Етнографічні наукові експедиції змінювали одна одну. Збирався унікальний архітектурний матеріал, колекція пам’яток традиційної культури. Величезна територія площею 150 гектарів мала понад 200 архітектурних експонатів. Музей у Пироговому став найбільшим у Східній Європі серед музеїв такого типу.

Тут зібрані найрізноманітніші зразки народної архітектури з усіх регіонів України. У чудово вибудуваній природою і людьми композиції загального ансамблю Наддніпрянщина поступається місцем Полтавщині та Слобожанщині, за ними чорніє стріхами Полісся, єдиний регіон України, де топили в хатах «по-чорному», далі на пагорбах видно маківки гуцульських церков.

Архітектурно-пейзажну панораму велично доповнюють дерев’яні церкви. Найдавніші серед них — наддніпрянська 1742-го й подільська 1817 року.

Експозиційні зони укомплектовані фрагментами поселень із характерною для регіонів системою забудови. При цьому кожна хата — свій світ ікон, оберегів, знаків. Заходячи в ці житла, вдихаючи запах дерева, глини, тканини, мимоволі ловиш себе на думці: як легко дихається, здавалося б, у дуже примітивних домівках наших предків, які жили в них лише сто років тому.

В одній з хат Полтавщини виставлені атрибути весільного обряду. На якусь хвилину спресовується час — і ось ти вже в колі гостей, які зустрічають молодих.

Композиційний центр музею — вітряки на пагорбі. Здається, що ці безмовні велетні — вітряки-млини — готові поборотися з вітром, інколи вони стогнуть під його поривом, але товсті металеві прути намертво скували їхні крила. Споглядаючи ці бездіяльні вітряки, занурюєшся в не дуже веселі роздуми й асоціації. Мимоволі після чергової ейфорії від зустрічі з очевидними красотами Пирогового загострюється зір.

Як відомо, на першому місці стоїть комплектація колекції музею, а далі не менш важливим етапом є збереження та реставрація пам’яток, тим паче як у нашому випадку — об’єктів давньої дерев’яної архітектури, яку терзають усі вітри, дощі, сніги. А до кожного архітектурного експоната додається повний комплекс надзвичайно цікавих предметів декоративно-прикладного мистецтва. Скрупульозно зібрані і вдало синтезовані предмети побуту — кераміка, вироби з дерева, ткацтво, вишивка — наповняють інтер’єри хат, вдихаючи в них життя. Досить повно подана стародавня українська вишивка рушників і сорочок, що нараховувала колись понад 120 різноманітних швів, а до кінця ХІХ століття виродилася в банальний «хрестик».

Здавалося б, непомітно, але рік у рік потроху руйнуються старі хати. Лише окремим із них пощастило, як, наприклад, унікальній найдавнішій однокамерній хаті з Волині. Напис на зрубі дозволив датувати її 1587 роком. За давністю літ деревина поступово скам’яніла і тепер зовнішні впливи їй не дуже страшні.

Та музейним працівникам не властиві чудодійні трансформації. Нас довго вчили, що від подолання перешкод сили лише подвоюються. Чимало в нелегкій музейній роботі зроблено не завдяки, а всупереч обставинам. Музейні працівники — що бійці невидимого фронту. Але нинішній стан наукової діяльності музею можна охарактеризувати — «ні миру, ні війни». Практично повністю припинено експедиційну діяльність, не публікуються наукові праці співробітників. Скільки ж можна випробовувати цих людей на витривалість? Адже вік людський і потенціал усе ж таки обмежені, не можна постійно триматися на самому ентузіазмі.

Музей під відкритим небом — це насамперед видовище. Йому потрібні глядачі, тобто відвідувачі. А їх мало. По суті, Музей народної архітектури і побуту України, де тонко переплелися матеріальна й духовна культура нашого народу, міг би бути чудовою базою для виховання здорового патріотизму в підростаючого покоління. І тут треба розпочинати не із школярів, а з учителів. Та до популяризаторської, масової роботи потрібно-таки підходити всерйоз. Інакше може настати час, коли, прогулюючись вулицями Пирогового і заходячи в хати наших предків, ми відчуємо свою повну внутрішню неспроможність як нащадки. Тим паче що сучасну культуру (у широкому сенсі цього слова) українського села поки що неактуально зараховувати до розряду музейних раритетів.

З часу здобуття нами незалежності традиційними для музею стали травневі і вересневі ярмарки, які знаменують собою умовне відкриття і закриття сезону. У попередні роки кожен ярмарок збирав до 100 і більше учасників практично з усіх областей України. У період становлення ярмарки були відповідальним і престижним форумом народних майстрів. Так, Опішню ще кілька років тому представляли «класики» — сім’я Пошивайлів та Микола Кітріш, відзначений Шевченківською премією.

Поступово ярмарковий запал вщухає. Приїжджає менше майстрів. Через втрачену традицію художніх рад виставлена «продукція» (а тут найдоречніше вжити саме це холодне слово) являла собою жалюгідну периферію Андріївського узвозу. І, як наслідок, досить мало відвідувачів колись бурхливого ярмарку. Та й нечисленні його гості опинилися в естетичному полоні низькосортних виробів, які свідчать про жалюгідний рівень сучасних художніх промислів та ремесел України.

Збереження унікального заповідника народної архітектури і побуту можна розглядати і як питання національного престижу. Це майстерно зібраний образ України, її традицій та народної мудрості. Столична влада, захопившись усілякими немислимими заходами з благоустрою міста, усе ж претендує на роль вандалів. Оскільки, не зберігши старого, неможливо побудувати повноцінне нове.

Та хочеться сподіватися, хоча реальних позитивних дій не простежується, що музи, які облюбували для себе околиці Пирогового понад 30 років тому, не залишать цей пейзаж. І пан Вітер не відчує себе повноправним господарем краю.