Висоцький призначив «місце зустрічі» в Києві

У столичному Музеї однієї вулиці розгорнуто виставку «Володимир Висоцький: Місце зустрічі…» Ідея проекту — розповісти про раніше не відомі сторінки життя і долі легендарного барда й актора.

Судячи з назви експозиції, можна припустити, що вона розкриває лише роботу актора над однойменним фільмом Станіслава Говорухіна, в якому Гліб Жеглов, зіграний Висоцьким, став символом чоловічої стійкості для кількох поколінь глядачів.

— Виставку назвали так тому, що культовий фільм найбільше пов’язаний з ім’ям Висоцького, — розповідає «ДТ» директор музею Дмитро Шльонський. —Адже в пам’яті мільйонів Володимир залишився Жегловим, до того ж Музей кіно Одеської кіностудії віддав нам плащ і капелюх Володимира Семеновича з «Місця зустрічі...» З Музеєм кіно Одеської кіностудії в нас склалися добрі стосунки. І, крім цих унікальних речей, сюди доставлено також його фотографії, сценарії — тобто все, що зберігається у фондах цього музею, тимчасово закритого.

Голос барда під акорди гітари звучить у музеї з магнітофона, завуальованого під бобінник радянських років, заполоняючи собою весь зал. Це ще більше налаштовує відвідувачів на особистість Висоцького. А численні архівні документи й не відомі досі знімки розповідають про найближчих родичів поета та його численне київське коріння. На відкриття приїхала двоюрідна сестра Володимира Семеновича Ірена Олексіївна Висоцька, відома письменниця й автор книжки спогадів «Мой брат Высоцкий. У истоков». Виявляється, вони часто зустрічалися з поетом тут, у Києві. Оскільки жила вона в бабусі на вулиці Івана Франка, 20. Цю адресу добре знав і Володя Висоцький — перший і любимий внук Дарини Олексіївни Семененко (раніше Дора Овсіївна Висоцька). Ірена Олексіївна привезла в дар музеєві платівку з автографом поета.

Безпосередньо на виставці початок роду представлений від Вольфа Шліомовича Висоцького, сина майстра-склодува, який приїхав 1911 року до Києва вступати в Комерційний інститут...

— Вольф Шліомович — його дід, який у 20-ті роки взяв собі ім’я на кшталт російського — Володимир Семенович, одне слово — Володимир Семенович-старший, — допомагає розібратися в непростому родоводі Висоцьких директор музею. — У нього був брат Леон. Насправді він — Лейбаш Леомович Висоцький, що став Леоном Соломоновичем (це відомий хімік, який прожив усе життя в Києві, заснував завод на Куренівці, що функціонує досі). У Володимира Семеновича-старшого (діда) було двоє дітей: Семен (батько поета) і Олексій — відомий військовий журналіст, сценарист і дуже близька людина для Володимира Семеновича-молодшого. Ірена — дочка Олексія — у своїй книжці «Мой брат Высоцкий» розповіла не тільки про поета, а й про сім’ю, про її оточення. Раніше про це нічого не було відомо. І лише у 80-ті у своїх передачах Рязанов розповів про те, що Висоцький пов’язаний із Києвом, бо часто приїжджав сюди до бабусі. Так сталося, що Володимир Семенович-старший у 20-х роках виїхав до Москви. З ним поїхала й дружина. Однак вони там розлучилися. Вона не знайшла себе в Москві і жила тут, у Києві, до кінця своїх днів. Померла 1970 року й похована на Байковому цвинтарі. Відомо також, що перша дружина знаменитого барда — Іза Висоцька — після закінчення Московського театрального інституту працювала в київському Театрі російської драми. Тому він часто приїжджав сюди. Хоча київський етап життя Володимира чомусь не висвітлювався, у Москві взагалі не заведено про це говорити.

Виставка складається з трьох частин — київське коріння сім’ї Висоцького, невідомі фотографії з концерту в Сумах і численні експонати Одеського музею кіно...

Серед експонатів, що відтворюють атмосферу тієї епохи, — «Матрикулъ № 1840» (виявляється, так раніше іменувалася залікова книжка) Вольфа Шліомовича Висоцького. Тут-таки пожовкла, але збережена його автобіографія. Ще є «Дипломъ Высоцкого Леона Соломоновича въ том, что он прослушал курсъ наукъ Киевского Коммерческого Института» і «Матрикулъ слушателя»… З фотографій на нас дивляться гарні, відкриті й мужні обличчя. «Час зачатья я помню не точно, — Значит память моя однобока…» — «нарікав» згодом знаменитий спадкоємець.

Багато фотографій із концерту в Сумах (квітень 1978 року). Тоді Висоцький приїжджав на гастролі, даючи по чотири концерти на день («Я к микрофону встал, как к образам. Нет! Нет! Сегодня — точно к амбразуре…»). Є знімки в колі сім’ї («Люблю тебя сейчас, не тайно — напоказ…»). Ось Висоцький у човні («Я никогда не верил в миражи, в грядущий рай не ладил чемодана…»), Висоцький-актор («Життя Галілея», «Пугачов», «Гамлет», «Вишневий сад»). Представлена й посмертна маска Володимира Семеновича. Є документи зі зйомок «Місця зустрічі...» (негативи, інформація про персонажів фільму та їхні костюми). До речі, якийсь час в Одесі Висоцький працював і як режисер фільму, причому так завзято взявся за справу, що впорався з завданням вдвічі швидше, ніж передбачалося: знімав без зайвих перекурів із ранку до вечора. «Він нас замучив!» — скаржилася згодом творча група Говорухіну.

— Для відкриття будь-якої експозиції необхідні чималі кошти, — продовжує розповідь Дмитро Шльонський. — А в нас на рік відбувається 5—6 виставок і, природно, вкладені гроші окупаються, оскільки люди все одно ходять. Адже наш музей не державний, а громадський. Закордонні, зокрема й російські, музеї практично не йдуть на те, щоб сюди що-небудь транспортувати. Наприклад, у Московському музеї Висоцького й чути не хочуть про якийсь обмін. Тому доводиться знаходити родичів — людей, у яких збереглися приватні предмети. Раніше завдяки Сергію Шиловському доставили в Київ унікальні експонати з Москви, які доти не залишали квартири Олени Сергіївни Булгакової.