Вінстон Черчилль, форма гриму

В Україні наближається до фінішу прокатний період фільму Джо Райта "Темні часи". І впродовж часу, що залишився, на великих екранах усе-таки варто подивитися на Гері Олдмена в ролі Вінстона Черчилля, оскільки за цю роль актор скоро отримає "Оскара" - нікуди не подінеться.

Великий театральний критик рубежу XIX-XX ст. Олександр Рафаїлович Кугель, розмірковуючи про природу високих істин у мистецтві театру, говорив, що в такому випадку "істина" - лише форма гриму.

Власне кажучи, так воно і є, і не тільки в мистецтві театру. А й у мистецтві політики. Саме там грим потрібен листковий, різнобарвний, висококалорійний, такий, що добре вбирається.

У "Темних часах" повість про політика великого. Який, з одного боку, показаний без гриму, тобто у своїх істинних і чесних людських прагненнях врятувати вітчизну від фашистської напасті й не піддатися спокусам антихриста-фюрера. З іншого боку, звичайно ж, Вінстон Черчилль багато в чому й тут незрівнянний актор. А ти спробуй не акторствуючи, якось інакше з усіма ними поладь (з міністром Галіфаксом, королем Георгом IV, із самим Чемберленом), не включаючи лицедійства, не накладаючи в потрібні історичні моменти необхідних шарів гриму на втомлене вінстончерчилльське одутле обличчя. На самому початку фільму Вінстон ледь не кокетливо каже: "Яким же собою мені бути сьогодні?".

Так могли б сказати Сара Бернар або Елеонора Дузе. Але так каже прем'єр-міністр Британії. Якщо захотіти, в такому ось Черчиллі (яким його грає Олдмен) можна навіть побачити авантюрного шекспірівського Полонія, котрий краще за інших розумів, що почім у "данському королівстві". І котрий, може, ясніше за інших уявляв, де і з якими намірами зачаївся за бугром такий собі Фортінбрас: чи то Гітлер, чи то Сталін.

Черчилль у "Темних часах" - це і є розумний Полоній. Ніби завгосп довіреного йому королівства. Тим часом цей старий досить імпульсивний, навіть істеричний, постійно крекче, повискує, впадає в пафос і трохи блазнює (принаймні ці особливості характеру надто натуралістично ретранслював актор, який озвучив Гері Олдмена).

Та, зрештою, кректання й повискування - це теж форма гриму для політика. Для людини, котра усвідомлює, що вітчизна в небезпеці, однак уміло маскує свої тривоги під гримом бравади або старечої метушливості.

До речі, про грим. Гері Олдмен понад 200 годин просидів у гримувальному кріслі, поки майстри фейс-жанру не виліпили з нього чисту копію прем'єр-міністра. Західні гримери, звісно, великі майстри. Хто згадає Безрукова з кошмарною непорушною головою Висоцького в недавньому фільмі й порівняє його з Гері Олдменом із реалістичною головою Черчилля, той і скаже: дякую, що живий!

"Темні часи" - взірець картини, в якій грим і маска зовсім не тяжіють над обличчям актора, а ніби проростають одне в одного, взаємодоповнюючись.

Природно, Гері Олдмену в березні обов'язково дадуть "Оскара" за найкращу роль, але не за грим. Йому дадуть "Оскара" - за форму гриму.

Тобто за абсолютне й органічне розчинення лицедія у "фізиці" конкретного історичного персонажа, а також у певних історичних обставинах...

А вони, нагадаю, переносять глядача у травень 1940-го, коли Вінстон Черчилль стає прем'єр-міністром Британії. Часи справді темні: Друга світова. Гітлер громить французів, тим часом британський корпус оточений у Дюнкерку (привіт Крістоферу Нолану!). І якщо Гітлер цей корпус розгромить, Британія буде ослабленою, країна може легко потрапити в пащу нацистам. Деякі британські політики кажуть, що з фюрером необхідно йти на компроміс, аби зберегти тимчасовий спокій. Проте Черчилль, старий досвідчений гравець, не чекає нічого доброго від хижака-психопата. І приймає рішення: рятувати солдатів і не панькатися з ворогом.

"Ви не можете переконувати тигра, коли ваша голова - у його пащі!"

Цією та іншими крилатостями бравірує Черчилль. І багато його фраз, до речі, якось так різко вкарбовуються в пам'ять, точно лягають на сучасні пейзажі під час битв.

Фільм Джо Райта, постановника гучної "Анни Кареніної", малює Вінстона Черчилля, звісно ж, не на тлі пейзажів і не на передовій. У Райта - кабінетне кіно. Це навіть не байопік, а історія вирішення важливого політичного питання. Як протокол одного засідання. Певна річ, неабиякий пафос сценариста й режисера місцями формують із цієї картини фільм-гасло. "Наша мета - перемога, оскільки без неї виживання неможливе".

Та саме гасла і в ходу під час будь-яких військових випробувань: нічого не вдієш.

Постановник "Анни Кареніної" навряд чи колись бачив радянський фільм Олександра Зархі ("Анна Кареніна" з Тетяною Самойловою). Проте і його Черчилль (Олдмен) - місцями скидається на привид старого Кареніна зі старого ж фільму. Він блукає анфіладами кімнат, він трохи розгублений, але все ще непохитний.

І вже зовсім у жартівливому плані вигулькує мимовільна цитата з фільму того ж таки Зархі "Член уряду", коли ніби сердечна, проста людина на високій трибуні звертається до народу, звертається до вітчизни:

"Ось стою я перед вами..."

Сцени в метро - політик і трудівники - теж необов'язковий сценарний агітпроп. Черчилль сильний не подорожами по метрополітену, а властивостями характеру та гнучкістю розуму.

"Темні часи" - може, не найсильніший фільм Джо Райта. Бодай порівняно з його ж "Спокутою": епічним, чуттєвим, парадоксальним і дуже мальовничим. І нинішнє його кіно, можливо, не так данина десятій музі, як підношення повсюди оскаженілим політичним реаліям.

Старечу ходу й старече ж кректання великого Черчилля Джо Райт виставляє як дзеркало перед нинішніми рожевощокими калібанами різних мастей і різних верств. Щоб, можливо, вони в це дзеркало вдивилися, струснулися, щось зрозуміли.

Тому "Темні часи" - не так біографічна чи історична драма, як, швидше, "фільм-інструкція" для державних мужів, чиї голови - у пащі тигра.