Він був кометою, він згорів Юра Зойфер: мізансцени «кінця світу»

У Харкові — помітна прем’єра. Спектакль «Вісім історій про Юру Зойфера» представив театр-студія «Арабески». Життя героя п’єси було вибудовано за законами великої драматургії. Але жодний автор не зміг би передбачити таких перепадів і спіралей трагічної долі героя.

Юра був ще малим, коли його сім’я втекла від більшовиків у Європу. На горе батькам, харківським комерсантам, саме у Відні він став відчайдушним прихильником марксистських ідей. І коли близькі, бачачи наступ Гітлера на Австрію, втекли до Америки, Юра вибрав шлях підпільної боротьби і потрапив у Бухенвальд, який 1939 року ще не був нацистською «кочегарнею». Там його й знайшло «єврейське щастя» — смерть від тифу в неповних 27 років. Було це, коли герої п’єс Зойфера, австрійські робітники вирушали на пошуки кращого життя (а по суті на заклання) до СРСР. Друг всіх трудящих Сталін розправився з ними трохи пізніше...

Тепер Юра Зойфер — визнаний у світі літературний класик і популярний драматург. У німецькомовних країнах, Англії та США за останнє десятиліття п’єси Зойфера ставили близько 50 разів. Його творчість відображено у шкільних і вузівських програмах Австрії, там існує навіть товариство Юри Зойфера і журнал, де поставлено його ім’я.

Земний шлях нашого співвітчизника можна порівняти з короткою траєкторією комети, якій судилося спалахнути і згоріти в розпеченому небі нашої планети напередодні Другої світової війни. Мотиви космічних катаклізмів і захоплюючих подорожей у часі у п’єсах Зойфера поєднуються з наголосами на соціальних проблемах робочого люду.

Теперішня благополучна Австрія, звичайно, не та країна, що після Першої світової війни і російської революції переживала кризу суспільної свідомості. Повз сяючі вогні ресторанів пленталися бродяги, жебраки і безробітні — ці картинки пізніше Юра теж намалює у своїх п’єсах. І ще опише вигадані країни: Асторію (це для дурнів, котрі вважають її землею обітованою) і Вінету — дивну, мертву державу, де люди розучилися радіти життю: «Коли прийде велика війна, велике варварство, чи не перетвориться весь світ на Вінету?»

Незважаючи на те, що в п’єсі «Кінець світу» Зойфер залишив нашій планеті шанс на порятунок, його оптимізм був досить стриманим. Зойфер не за віком був мудрим і добре знав людську природу. Він розумів, що тодішня система цінностей руйнується, а нова лише створюється. Тому людина і щастя — поняття не в усьому сумісні. Він не ставив знак рівності між батьківщиною та державою. Щиро поділяв пафос соціальних перетворень. Тобто був критичним до суспільства, де потурають фашизму, де можна добре жити, не працюючи, а тяжкою працею не можна досягти добробуту. Система, рано чи пізно, жертвує такими людьми.

Так, будь-який епізод його життя — теж один із сформованих актів життєвої драми. І до прем’єри спектаклю «Вісім історій про Юру Зойфера» я думав, як спокусливо було б її ілюструвати фрагментами з «Кінця світу», «Вінети» або «Асторії», спрямувавши дію в природне русло.

Але автор п’єси Сергій Жадан вирішив інакше. І важко не погодитися, що метод відкидання найбільш поверхових і банальних асоціацій тут цілком доречний. Перетворений режисером Світланою Олешко на трагічного клоуна, Зойфер початку ХХI століття не говорить з глядачем грубою агітаційною мовою Брехта, а промовляє монолог інтелектуала: «Конституція — це те, що залишається на папері. Режим зрештою захлинеться у власній патоці. Пам’ятай, що система відчиняє двері тільки для того, щоб защемити в них твої пальці...»

Але поетичні метафори Зойфера погано сприймаються на слух, а дія спектаклю відбувається під суцільний акомпанемент клезмерської музики (кларнет, акордеон і контрабас, не вистачає лише «скрипаля на даху»). Музичний стиль — щось середнє між чардашем і хава нагіла. Це вже не політичне кабаре, а скоріше містечкове весілля. Іноді п’ятеро учасників спектаклю наспівують текст під ці мелодії, іноді переходять майже на реп. І ні на хвилину не переривають руху – притягального, відволікаючого від слів, набагато важливіших, ніж пересування на ходулях, стрибки з великих фанерних пеналів, кульбіти й елементи єдиноборств, метушня із сексуальною надувною лялькою і метання яєць. Ця своєрідна «біомеханіка», дитяча хвороба «правизни», загалом, стає характерною прикметою нашої сцени і банальністю, не меншою, ніж поверхова ілюстративність. Хоча «Арабески» пояснюють свій жанр цитатою із самого Зойфера: «Цирк, революція і кабаре врятують наші міста від апокаліпсису».

Картина «порятунку» вимальовується у мінорних тонах. П’єсу С.Жадана населяють шулери і повії, збоченці, наркомани і злодії, брехливі проповідники і терористи-смертники — усю цю зграю героїв Зойфера (і, на жаль, наших сучасників) у стилі балагану представляють п’ять акторів: Михайло Барбара, Наталя Цимбал, Валерія Полянскова, Павло Савельєв, Юрій Чеботарьов.

У заголовок спектаклю винесено «Радіо «Шансон», але під час дії стає зрозуміло, що його формат, як і стиль політичних шоу наших владних структур, творцям не до душі. Проте «блатняк» «Шансону», витиснутий клезмерською музикою, практично залишається поза увагою, а вислів «Краще бути збоченцем, ніж депутатом», показує накопичене роздратування клоунських реприз. Проте це скоріше дуля в кишені, ніж зухвалий і дотепний політичний андеграунд часів Зойфера.

ДО РЕЧІ...

Театр «Арабески» посідає особливе місце в театральному житті України. Кожний проект пов’язаний із певною програмою, забезпечений зарубіжною підтримкою. То шведський актор роз’їжджає українськими в’язницями із спектаклем-проповіддю. То дражнять провокаціями «Критичні дні» із «бенефісом» польського автора музики. А тепер от Юра Зойфер з своєю харківсько-віденською біографією. І підтримує цей, десятий, спектакль, зауважте, Австрія, а не батьківщина Зойфера.

Актуальність і серйозність у виборі тем (за це театру пошана й хвала) нерідко суперечать його естетиці, замішаній на літературному постмодерні і виплеснутій на театральні підмостки. Такий театр не дуже схильний розповідати історії, як звикли глядачі численних серіалів. І тому той, хто шукає в «Восьми історіях про Юру Зойфера» захоплюючу і зворушливу розповідь, буде розчарований. Адже самі історії творці спектаклю обминули. Залишається лише відчуття невеселого балагану. Це збігається із емоційними результатами творчості Зойфера, але схоже на відповідь задачі, розв’язаної без нашої участі. Іншими словами, ми побачили лише хвіст комети, за яким можна судити про масштаби цієї унікальної і харизматичної особистості.