Відживлення Стуса

1969 року близький приятель Василя Стуса Леонід Селезненко здійснив запис голосу поета, що прочитав кілька віршів зі своєї збірки «Зимові дерева». 25 років по тому ці записи було віднайдено й видано окремим диском. Компакт «Живий голос Василя Стуса» — не просто черговий артефакт для шанувальників поета, а й надважливий крок до живого, незабронзовілого, «нашого» Стуса.

19 років, що минули по смерті Василя Стуса в концентраційному таборі, так і не стали роками масштабного осягнення одного з найбільших наших поетів ХХ століття. Досі не віднайдено його останню збірку «Птах душі», законсервовану в архівах російських спецслужб. Безсумнівним стусознавчим проривом став знаменитий «просвітянський» дев’ятитомник творів поета, виданий мізерним накладом. Це видання, що протягом кількох років встигло стати бібліографічним раритетом, унаочнило надскладну ситуацію з систематизацією Стусового доробку. Величезний корпус поезій Стуса так і не зазнав прискіпливої авторської редакції, більшість віршів недатована, а існування кількох різних варіантів одного й того самого твору змушує сприймати назву основної поетової збірки — «Палімпсести» — буквально. Ситуацію не набагато покращили кілька видань поетичного best’у. Збірники «Вечір. Зламана віть» (1999), «Листи до сина» (2001), «Палімпсест» (2003) також подавали вельми заплутану картину Стусової творчості. Звісно, навряд чи майбутнім дослідникам вдасться детально відтворити поетичну еволюцію Стуса, надто ж протягом 1970-х — першої половини 1980-х. Проте залишати читача сам на сам із суцільною лавиною «Палімпсестів» — означає ув’язнити Стуса в тюрмі читацького недосприйняття. Читачеві сьогодні вельми бракує живого Стуса, не того, що здіймав бучу на прем’єрі «Тіней забутих предків», брав участь в українській Гельсінкській спілці та писав, що «смерти не боюсь я», — а Стуса-донбащука, Стуса-киянина, Стуса-чоловіка, Стуса-батька. Бракує об’єктивних непафосних спогадів (не тих, що під обкладинкою несосвітенного двотомника «Нецензурний Стус»), бракує притомної поетової біографії, бракує фотографій, кінозаписів — словом, усіх тих «допоміжних засобів», без яких герметичні тексти Стуса прочитати неможливо. Донедавна бракувало ще одного вирішального компонента — Стусового голосу.

Диск «Живий голос Василя Стуса» містить одинадцять поезій зі збірки «Зимові дерева» (1965), прочитаних автором, кілька віршів у виконанні Галини Стефанової, а також пісні на вірші Стуса, написані Сергієм Морозом та сестрами Тельнюк. Записи Стусового голосу, вилучені 1972 року кагебістами під час репресій, було відреставровано студією «Комора». Відомо про існування іще кількох поетичних записів Стуса, але ці плівки досі перебувають в архівах спецслужб. Оприлюднені нині вірші Стуса, прочитані уголос автором, не належать до вершин поетової творчості. До безперечних «хітів» можна віднести хіба що «Накликання дощу» та уривки з циклу «Костомаров у Саратові». Та головне тут — нагода вслухатись в автентичний голос поета, буквально прочитати текст його вустами.

Сьогодні, в добу всеохопного поширення різноманітних медій, своєрідна та впізнавана манера читати власні вірші стає чи не обов’язковою рисою стилю кожного поета. Одразу пригадуються знамениті ритуальні завивання Йосифа Бродського, з-поміж вітчизняних літераторів — франтувата декламація Юрія Андруховича чи гучне слововерження Петра Мідянки. Охочі відкрити щось подібне в авторському виконанні Василя Стуса будуть розчаровані. Читаючи вголос, Стус акцентує не на манері власного виконання, а безпосередньо на тексті, ніби допомагаючи слухачеві сягнути його глибинних смислових шарів. Помітно, що Стус намагається бути якнайбільш відстороненим медіатором власних текстів. Його мета — не творити власну міфологію, власний поетичний бренд, а якнайточніше зафіксувати звучання кожного слова, кожного рядка, кожного вірша. Іноді здається, що Стус просто документує свої вірші вголос — адже за умов тотальної літературної блокади кожен екземпляр його творів ставав безцінним. Найголовніше — з кожним новим прослуховуванням уявний образ поета стає дедалі об’ємнішим.

Друга частина дискового простору — сучасне осмислення «реабілітованих» творів Стуса. Власне авторське прочитання Стуса вже не перший рік творить актриса Галина Стефанова: її виконання поезії «Гойдається вечора зламана віть» стало знаменитим ще до виходу «Живого голосу Василя Стуса». Стефанова руйнує образ Стуса як крицевого, мужнього, «чоловічого» поета: її виконання поезій «На Лисій горі догоряє багаття нічне», «За читанням Ясунарі Кавабати» та інших представляє надзвичайно тендітні, тонкі поетичні візії. Крім того, Галина Стефанова працює над моновиставою за віршами Стуса. «За читанням Ясунарі Кавабати» на диску міститься ще й голоси сестер Тельнюк, котрі сповідують звичку класти на музику все, що погано лежить. Причому сестрам Тельнюк це вдається набагато краще, аніж Сергію Морозу, котрий заспівав «Скучив за степом» та «Зазираю в завтра» в посередніх традиціях української авторської пісні. Утім приємно, що вихід диску «Живий голос Василя Стуса» засвідчує перехід поетової постаті із суто літературного до загальногуманітарного контексту.