ВІДКРИТТЯ СЕЗОНУ: БАГАТООБІЦЯЮЧЕ...

17 вересня концертом Симфонічного оркестру Національної філармонії України під керуванням Миколи Дядюри в столиці відкрився 137-й сезон. У програмі — Другий фортепіанний концерт корифея української радянської музики Льва Ревуцького (соліст — Євген Ржанов) і «Фантастична симфонія» Гектора Берліоза.

До відкриття сезону було приурочено дві акції, що передували концерту: «духовна імпреза» — дискусія «Людина, батьківщина, добробут, Україна в третьому тисячолітті», що відбулася в музичній вітальні, та відкриття у фойє Колонного залу ім. М.Лисенка виставки сакрального мистецтва. На виставці, що триватиме місяць, представлено іконописні твори, графіку й роботи олією (керівники цього проекту — М.Стороженко й М.Титов).

Другий фортепіанний концерт Ревуцького присвячений пам’яті М.В.Лисенка й цілком доречний «у ролі» твору, що відкриває сезон у залі імені М.Лисенка. Інтерес публіки до твору підігрівали два чинники: по-перше, цей концерт виконують украй рідко, по-друге, інтригувала постать соліста — Євгена Ржанова, блискучого українського піаніста, який нині живе й концертує в Німеччині, тож з’являється на київській сцені не більше одного разу на сезон.

Чотиричастинний цикл концерту Ревуцького змусив пригадати, скоріше, про цикл симфонічний, ніж про цикл концертний (швидко-повільно-швидко). Твір похитнув деякі усталені точки зору щодо творчості Ревуцького. Приміром, про те, що талант цього композитора переважно колористичний, що найсильнішою стороною його є лірико-пейзажна майстерність, а головним інтонаційним джерелом і орієнтиром виступає мелос української народної пісні. Ці відомі «загальні характеристики» Є.Ржанов і М.Дядюра брали під сумнів і спростували миттєво: у їхньому виконанні було підкреслено артикульовано алюзії до традицій російської школи — трохи важкуватої, епічної (лінія Бородіна, Глазунова й Мясковського). З другого боку, заклично-бадьоро-токатне звучання, що не вуалювало, а навпаки, підкреслювало ударно-молоточкову природу рояля, змушувало згадати про інтонаційний лад радянського часу — оптимістично-енергійний, життєрадісно-стверджуючий. Євген Ржанов став зовні стриманішим, але виконання його вирізнялося, як і в попередні роки, ідеальним поєднанням відшліфованої техніки й емоційної вивіреності. Правда, проблема ансамблю в скерцозно-токатних епізодах (першої, другої та четвертої частин) часом виникала, і не до кінця було зрозуміло, що це — відсутність єдиного пульсу, зіграності, неповороткість оркестру чи запрограмоване замішання.

«Фантастична симфонія» Гектора Берліоза — твір не просто широковідомий, а хрестоматійний. Микола Дядюра ризикує братися за такі опуси й часом показує результати, що заслуговують прискіпливої уваги. Так сталося і з «Фантастичною».

Передусім М.Дядюра по-своєму вибудував цикл, зігравши attacсa третю й четверту частини («Сцена в полях» і «Хід на страту») й підкресливши генеральну паузу перед п’ятою («Сон у ніч шабашу відьом»). Тим самим цикл відбувся вже до четвертої частини («Хід на страту» сприймалось як повнозвучний фінал), а остання — п’ята — частина симфонії звучала як постскриптум, який змушує ще раз пройти весь шлях — від «Мрій, Пристрастей» — і до «Шабашу». Цей драматургічний профіль підкреслювала й тонко проведена лінія трансформацій широковідомої «теми коханої» (за переказами, нею для Берліоза була актриса Генрієтта Смітсон). Трохи прискорений темп початку першої частини згладив контраст між вступом і сонатним алегро і водночас спровокував незвичайний жанровий акцент теми — маршеподібність. І лише під кінець частини М.Дядюра привів її до ліричного емоційного знаменника, витриманого й у наступних частинах (особливо добре в другій частині — «Бал»). Можна багато розмірковувати про правомірність такого трактування. Аргументом «за» тут буде поява в інтерпретації трохи несподіваної, але художньо виправданої жанрової арки від першої частини до фіналу, що підкреслило стрункість і логічність конструкції. «Проти» — певна «німецькість» трактування «Фантастичної» — із претензією на філософічність, переконливість, але зовсім не на французьку легкість. (Не можна не помітити, що «підштовхнув» до такого рішення М.Дядюру сам Берліоз, орієнтуючись у «Сцені в полях», приміром, на бетховенську «Пасторальну»).

Утім, такі міркування критики можливі, необхідні й доречні лише в одному випадку — коли твір виконують кілька разів за сезон кілька диригентів із різними оркестрами. Сьогодні нам залишається про це тільки мріяти. А поки що лише констатую: сезон почався — і початок його обіцяє багато «відкриттів чудесних».