Відень, Париж і трішечки Грац

У Чернівцях танув перший і останній сніг. На тротуарах, як завжди в цю пору, суцільний бруд. Навіть у центральній частині міста, про вишукану красу якої стільки розмов. Як тут якихось 60 років тому ходили в довгих сукнях? Втім, старожили розповідають, що ще порівняно недавно вулиці мили кілька разів на день без зайвих слів про європейський статус і культурні традиції.

Про чистоту бруківки потурбується, врешті, природа з допомогою весняних злив. А ось про унікальну історичну спадщину треба турбуватися самим. Вона насправді унікальна. Фахівці одностайно стверджують, що такого міста, як Чернівці, більше нема ніде, хоч би скільки його порівнювали з Віднем чи Парижем. Воно вирізняється камерністю архітектурних ансамблів, над якими працювали кращі зодчі Європи, з безпрецедентною швидкістю — за якихось півтора століття — перетворивши невиразне містечко на околиці Австро-Угорської імперії на світовий взірець містобудування. Навіть сталінський ампір епохи соцреалізму вимушений був облагороджувати фасади високохудожньою ліпниною, наслідуючи зразки пізнього класицизму й найрізноманітніші інтерпретації модерну румунської національної та віденської архітектурних шкіл. На велике щастя, місто не зачепили лихоліття ХХ століття.

Будували настільки якісно і капітально, що так зване середньомістя довгий час не потребувало реконструкції. Нове будівництво велося за межами центральної частини, тому вона цілком збереглася у первісному вигляді. За унікальність свого культурно-архітектурного простору Чернівці увійшли до списку 400 історичних міст і селищ країни, які перебувають під охороною держави. З одного боку це почесно, з іншого — відповідально, але, чесно кажучи, обтяжливо, оскільки статус зобов’язує до великих обмежень і особливих підходів у містобудуванні.

Утім, донедавна мало хто взагалі розумів, що це мають бути за підходи, на яких об’єктивних, врешті — науково обґрунтованих засадах одночасно зберігати історичне надбання й привносити у його потенціал дух сучасності, поєднуючи моральний обов’язок територіальної громади перед історією, минулими та прийдешніми поколіннями з її економічними інтересами. Наприклад, як збагачувати міську скарбницю експлуатацією цих специфічних об’єктів нерухомості, адже культурна спадщина — ще й неабиякий культурний капітал. Особливо загострювались у цьому аспекті земельні питання.

Звісно, був Генеральний план розвитку міста, на додачу до якого у 1986 році Київський НДІ теорії та історії архітектури спільно з Львівським науково-реставраційним інститутом «Укрзахід-проектреставрація» навіть провели історико-містобудівні дослідження. На їх основі затвердили історико-архітектурний опорний план та проект зон охорони пам’яток, що дозволило порушити питання про створення у Чернівцях історико-архітектурного заповідника. Та оскільки юридично не визначено такого поняття (Міністерство культури тільки тепер подало до Верховної Ради відповідні документи), для початку в межах центральної частини окреслили заповідну територію.

Однак ні Генплан, ні розрізнені матеріали цих досліджень не могли слугувати підґрунтям для вирішення актуальних проблем реконструкції й забудови міста. Чинне ж законодавство, зокрема Закон «Про загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини», визначає загальний підхід до оновлення історичного середовища, акцентуючи лише на окремих пам’ятках культури та містобудівних ансамблях.

— На жаль, досі немає чітко сформованої правової основи розвитку історичних міст як особливих об’єктів історико-культурного надбання нації, — каже начальник відділу міськради з питань охорони культурної спадщини Світлана Біленкова. — Їх збереження — це надзвичайно складний і тривалий, можна сказати — постійний процес, повсякденна робота архітектурних та пам’яткоохоронних служб із посиленою увагою до містобудівного планування. Якщо генеральний план — основа розвитку будь-якого міста чи селища, то історичні міста, як свідчить міжнародний досвід, повинні розвиватися ще й за окремими правилами охорони та використання історичних ареалів. Нова редакція Закону України «Про охорону культурної спадщини» розглядає зони охорони історичних ареалів як один із найголовніших інструментів збереження історико-культурної спадщини. Однак здебільшого історичні міста країни не мають таких затверджених зон. Взагалі, нагромадилося багато загальних питань, актуальних для всіх історичних міст, які треба вирішувати якомога швидше. Від цього залежить, чи залишаться ці міста історичними, чи їх заполонять далеко не кращі взірці пострадянської архітектури з окремими вкрапленнями історичних пам’яток. Мусить бути концептуальний і виважений діалог старого й нового.

Чернівецька міськрада вирішила заповнити прогалини законодавства, замовивши торік НДІ «Київ­проектреставрація» «Коригу­вання історико-архітектурного опорного плану». Столичні спеціалісти під керівництвом відомого в Україні архітектурознавця, професора Віктора Вечерського, який, до речі, 20 років тому розробляв місту його опорний план, вивчали архівні матеріали, візуально обстежували всю територію Чернів­ців, не обмежуючись центральною частиною, щоб визначити основні пам’яткоохоронні ареали. А днями сесія міськради затвердила роботу киян.

Тепер у Чернівцях є так звані зони охорони пам’яток з особливими режимами використання міського простору. Приміром, в історичному центрі підлягають повному збереженню не лише будинки й архітектурні комплекси, а й сам ландшафт, його традиційний характер, а також цінні елементи історичного благоустрою. Окремі навіть відтворять — наріжні башти на будинках, кірху на вул. Університетській, бастіонні укріплення XVIII ст. на Єпископській горі. Відповідно до Державних будівельних норм, тут допускається лише реставрація. Це зовсім не означає, що центр законсервують. Але нове будівництво, як і в охоронній зоні окремо розташованих пам’яток, можливе тільки у виняткових випадках за проектами з історико-містобудівним обґрунтуванням, погодженими з центральними державними органами охорони культурної спадщини і затвердженими Чернівецькою міськрадою. Окремими правилами, які саме розробляють, буде чітко виписано (також уперше в Україні, за основу взято досвід дуже схожого на Чернівці австрійського міста Грац) процедуру використання історичних ареалів. Буде регламентовано не лише кількість поверхів у новобудовах, форму вікон і дверей, вигляд фасадів, а й колористику стін та дахів. Втім, старовину не імітуватимуть — сучасність має заявити себе своїм оригінальним стилем. Особливі вимоги до будівельних матеріалів — лише високоякісні й натуральні, жодного пластику і дешевих штукатурок. Займуться нарешті й аварійним фондом.

Охоронятимуться відтепер міський ландшафт і археологічно-культурний шар. У заплаві Прута, звідки відкривається дивовижний краєвид на місто, обмежать забудову, ще й знесуть розміщені там дисгармонійні споруди.

Якщо досі місто користува­лося лише каталогом пам’яток архітек­тури, то на сьогодні міськрада затвердила перелік об’єктів культурної спадщини. Їх близько 800 — пам’ятки архітектури і містобудування, археології та історії, садово-паркового, монументального мистецтва. Це, можна вважати, перший крок до створення державного реєстру культурного надбання України.

«Коригування історико-архітек­турного опорного плану» поставило крапку в досить болючому для чернівчан земельному питанні. Два роки тому міськрада призупинила передачу земельних ділянок в центрі міста у приватну власність та їх продаж. Те рішен­ня втратило чинність, і всі супереч­ки регулюють статті Земельно­го кодексу, які забороняють приватизацію землі під об’єктами історико-культурного призначен­ня. Вона надаватиметься лише у користування.

Окрім усього, результати цьо­го дослідження буде викорис­тано для визначення предмета номінації Чернівців у списку всесвіт­ньої спадщини ЮНЕСКО. Сьогод­ні з цього приводу точиться дискусія, адже, з одного боку,
226 га центральної частини — ціліс­ний архітектурний комплекс, а з іншого — за міжнародними вимогами держава не може презентувати в ЮНЕСКО таку величез­ну територію. Тому обира­тиметься предмет номінації. Ним стане, швидше за все, Центральна, Теат­ральна площі, Резиденція митро­политів і територія пам’яток архео­логії національного значення.