ВІДДАНІСТЬ

Йому виповнилося шістдесят. Український скульптор, чия блискуча робота на Всесвітній національній виставці в Лос-Анджелесі презентувала павільйон України. Скульптор, який увічнив у граніті та бронзі пам’ять про легендарного письменника Миколу Островського та його літературного героя, кумира багатьох поколінь молоді Павку Корчагіна. Художник, який, мабуть, один із небагатьох відомих скульпторів не має звань і нагород через небажання догоджати, плазувати перед можновладцями. Та в нього є ім’я. Його знають, шанують і цінують. Це ім’я — Анатолій Харечко.

Від Боярки корчагінської крізь роки...

Пам’ятаю, як спекотного серпневого дня у Боярці на Київщині відкривався пам’ятник Павлу Корчагіну, герою роману Миколи Островського «Як гартувалася сталь». У цих місцях понад півстоліття тому комсомолець Корчагін вирубував просіку для дороги життя — Боярської вузькоколійки.

Здавалося, прямо в розпаленілий натовп стрімко ступив Павло. Весь рвійний: хвацько зсунута будьонівка, поли шинелі не встигають за широким і рішучим кроком, руки бентежно притискають до грудей гвоздику. Очі на змарнілому обличчі здаються живими, немов палають. У скульптурі стільки експресії, стільки авторської любові та відданості непростій, бурхливій молодості батьків і дідів.

Ми, група кінохронікерів, знімали на тій події сюжет для кіножурналу. Тоді й познайомилися з автором пам’ятника — молодим талановитим українським скульптором Анатолієм Харечком, і знайомство наше переросло в багаторічну дружбу.

Як з’ясувалося, Павло Корчагін у творчій долі Анатолія не випадковий. Йому близькі по духу особистості сильні, неординарні, самовіддані. Здається, якась невидима нитка зв’язує художника з Миколою Островським і його стійкими героями.

На Солом’янці, біля Київського електромеханічного технікуму залізничного транспорту, який носить ім’я Миколи Островського, стоїть пам’ятник письменнику роботи Анатолія Харечка — «Прометей». Звідси 1921 року разом із студентами-комсомольцями пішов він будувати вузькоколійку. Скульптор вірний своїй творчій інтуїції — людині такої неприборканої вдачі спокій невластивий. Письменник, немов долаючи опір, виривається з брили непростого трагічного буття на цій землі. У руках, простягнених до неба, стиснутий тугий сніп вогню: кличучи за собою, він освітлює шлях тим, хто йде за ним.

Кредо Анатолія Харечка в мистецтві — гранична щирість. Його творчість відзначена яскравим темпераментом, здатністю глибокого розуміння витоків образу, характеру.

Усі роботи талановитого скульптора скрупульозно продумані, філігранно, старанно виконані. Жодну з його робіт не можна дорікнути в конспективності, однозначності. Лаконічний його шедевр-алегорія — пам’ятник київським динамівцям, учасникам «матчу смерті», оригінально вирішений композицією «людина та орел». Найвищий внутрішній драматизм, точна емоційна атмосфера створюється виразними, експресивними деталями: розплющена фашистська свастика, гранична напруга тугих м’язів могутнього атлета, який знищує розлюченого в передсмертній агонії хижого орла. І врятований із відкритого дзьоба футбольний м’яч. А може, врятована від фашистської погані земна куля. До речі, огляд цього пам’ятника біля стадіону «Старт» включений у туристичну схему столиці, і люди подовгу стоять перед скульптурою, вражені її тривожним, трагічним диханням.

Чи думав молодий художник, що мине небагато років й іншу його скульптуру — билинний герой Ян Усмар, син знаменитого Кожум’яки, який перемагає страшне чудовисько, — встановлену обіч дороги на Чорнобиль, час розшифрує по-своєму: людина, яка протистоїть ядерному монстру?

Анатолій Харечко народився в приморському містечку Бердянську воєнного 1941-го, що здригався від бомб. Німці вели жорстоку арт- і авіапідготовку до взяття міста, а мама Анатолія в пологовому будинку чекала на первістка. Батько був на фронті. Вранці до лікарні забіг дід Панас Микитич, і був щасливий, довідавшись, що народився онук. А через кілька годин він загинув під час бомбардування порту. Впали бомби й на лікарняний комплекс. Перелякані породіллі бігли світ за очі, притискаючи до себе дітей. Якимсь дивом всі вціліли.

Батько Анатолія Мина Панасович Харечко все життя шоферував. На фронті був водієм у танковій бригаді. Пройшов Білорусь, дійшов до Праги. У червні 45-го повернувся покалічений, переніс дванадцять операцій, однак ампутувати поранену ногу не дав: який же, мовляв, шофер без ноги. Нога всохла, так і кульгав до 84-го року, і стільки ж водив автомашину. Толя захоплювався батьком, його силою волі, справжнім чоловічим характером.

Школа майбутнього скульптора розпочиналася на бердянських пляжах. На березі моря дітвора будувала з вологого піску чудові міста, фортеці. Пригадує Толя свою першу скульптурну роботу, яка вразила всіх: піщаний кораблик. Хлопчик рано виявив здібності до мистецтва, займався в гуртку Палацу піонерів, часто бував у місцевому музеї.

Земляком Анатолія був директор Всеросійської академії мистецтв у Ленінграді художник Ісаак Бродський. Його хрестоматійні картини «Ленін у Смольному», «Розстріл двадцяти шести бакінських комісарів» були відомі всій країні. У голодні двадцяті роки, коли за хлібину можна було виміняти справжні ескізи Рєпіна, Саврасова, Айвазовського, Перова, Бродський зібрав колосальну колекцію безцінних творів мистецтва і, у передчутті 37-го року, подарував її своїй малій батьківщині — Бердянську. «Для провінційного містечка це було щось фантастичне», — згадує Анатолій. У Бердянському музеї минуло дитинство юного Харечка. Він майже щодня приходив туди з альбомчиком і натхненно копіював роботи великих художників.

Коли Анатолій приїхав до Києва поступати до художнього інституту, шансів було обмаль. Адже за плечима — ні художньої школи, ні училища, а лише трирічний досвід роботи художника-оформлювача в заводських будинках культури. Та саме цей факт відіграв важливу роль: у той час була мода на абітурієнтів із виробничим стажем. Іспити він склав і був прийнятий.

«Я бачив її!»

— Олександра Блока я боготворю зі шкільної лави. І хоча в ті часи читання та розмови про Блока, як, власне, і про Єсеніна, Цвєтаєву і багатьох інших чудових поетів, не заохочувались, я діставав блоківські вірші й запоєм читав про не завжди зрозумілі мені душевні переживання, невиразні передчуття, роздуми. Подорослішавши, завмирав над чудовими рядками віршів про прекрасну даму — Кармен. Блок — аристократичний, талановитий, загадковий — став моїм кумиром на все життя.

Тому на третьому курсі я взяв темою своєї курсової роботи образ Олександра Блока. Члени худради здивувалися — «Чому Блок?» — і почали мене відмовляти: мовляв, можна виліпити робітника, колгоспницю, чи, на крайній випадок, спортсмена. Та я не погоджувався — лише Блок. Моя пристрасність і наполегливість перемогли, і я зробив Блока. Взагалі, у мене понад десять робіт, присвячених поету, — і портрети, і фігура, і рельєфи. На п’ятому курсі я пропоную тему Блока для дипломної роботи і знову відчуваю протидію. Але коли йдеться про творчі переконання, я ніколи не здаюся. На переддипломну практику їду до Ленінграда для ознайомлення і щоб зібрати матеріал. Приїхавши до Пітера, насамперед помчався в музей-квартиру Блока, там познайомився з цікавими людьми.

У Ленінграді тоді створювали історичний культурний центр на Василівському острові, і я запропонував свою майбутню роботу про Блока як один з елементів цього центру. Мені дали викопіровку з «Ленгенплану» і зазначили місце, де може бути встановлений пам’ятник. Я просто шаленів від щастя. І тут ще удача — я довідався, що в Ленінграді самотою живе Любов Олександрівна Дельмас, колишня оперна співачка, яка виконувала роль Кармен у спектаклі Петербурзького театру музичної драми. Це їй — Л.О.Д. присвячені вірші циклу «Кармен», які звучали в моїй душі, і від яких я п’янів.

«Сердитый взор бесцветных глаз.

Их гордый вызов, их презренье.

Всех линий таянье и пенье.

Так я Вас встретил

в первый раз.

В партере — ночь.

Нельзя дышать.

Нагрудник черный

близко-близко…

И бледное лицо… и прядь

Волос, спадающая низко…

В движеньях гордой головы

Прямые признаки досады…

(Так на людей из-за ограды

Угрюмо взглядывают львы)».

Я перейнявся думкою зустрітися з Любов’ю Олександрівною. Блок любив цю жінку, зустрічався з нею, присвячував їй свої незрівнянні, чудові вірші. І я можу побачити її!

Набравшись сміливості, я зателефонував, представився. Вона відповіла, що нікого не приймає. Але я був такий наполегливий, що вона здалася й призначила мені аудієнцію. Боже, як я хвилювався, піднімаючись східцями, радіючи від того, що побачу об’єкт обожнювання мого кумира, поцілую руку, якої торкалися губи Блока. Двері мені відчинила сама пані Дельмас, і я зробив крок... назад на півстоліття. Здавалося, у цій квартирі з пам’ятного 1914 року не було ремонту, не пересувалися меблі, і навіть повітря було якимось дореволюційним, ніби всі ці півстоліття тут жевріла свіча. Це був інший світ. На плечі Любові Олександрівни була накинута шаль, на голові старомодний, але елегантний чепчик, і все її вбрання було з далекого минулого, яке навіки відійшло, в якому Любов Дельмас виступала на петербурзькій сцені в ролі красуні Кармен, минулого, в якому був закоханий у неї поет. Голос у неї той самий, яким так захоплювався Блок, — «дивный голос твой, низкий и странный».

Спочатку Любов Олександрівна була відчужено холодною. Я з трепетом розповідав їй про свою любов до Блока, про бажання зробити достойну дипломну роботу, яку сподівався встановити тут, на батьківщині поета. «Царица блаженных времен» молодого поета поволі відтаювала, з’явилися вишукані артистичні манери, тепло в погляді. Потім Любов Олександрівна велично, попри свої понад вісімдесят років, піднялася і дістала зі старовинного комода купку листів, перев’язаних кольоровою стрічкою. Це було дорогоцінне листування з поетом. Я перейнявся авантюрною ідеєю — переконати пані Дельмас віддати листи для опублікування: адже Блок належить і нашому поколінню, і ми хочемо знати про нього якнайбільше. Якоїсь миті мені здалося, що я на півкроці від успіху. Та раптом Любов Олександрівна зачаїлася, сховала листи й сказала, що це належить лише їй. Пізніше я довідався, що, передчуваючи смерть, вона ці листи спалила.

А свою дипломну роботу я зробив. Це був цілий комплекс — Олександр Блок і його «Дванадцять». Попереду — триметрова рвійна постать Блока, із боків дванадцять двосторонніх рельєфів з ажурами, це двадцять чотири фігурки.

«Гуляет ветер, порхает снег.

Идут двенадцать человек.

Винтовок черные ремни,

Кругом — огни, огни, огни…»

Оскільки проект будівництва центру в Ленінграді затих, мій Блок прикрасив мою дачну ділянку в Осокорках. Уявляєте, серед фруктових дерев височить триметрова постать поета. Це було видовище!

І от сьогодні, коли я пережив свого Блока на двадцять років, хочу зізнатися — він мені подобається так само свіжо й гостро, як і в роки юності. І думаю, одна із найщасливіших зустрічей, якими вимірюється життя, це побачення з Л.О.Д. — Любов’ю Олександрівною Дельмас. Іноді мені в якомусь шаленому захопленні хочеться шепотіти й кричати: «Я бачив її!»

Лос-анджелеська діва

Майстерня Анатолія Харечка знаходиться в гарному місці, у центрі столиці. Це, власне, навіть не майстерня, а швидше офіс фірми «Інтердизайн», яку організував художник, залишившись, як і більшість його колег, без замовлень, без справи. В роки незалежності держава мало піклується про те, як виживатимуть діячі культури та мистецтва. Кожний рятується поодинці, а біля нової Толиної справи підтримку мають ще й багато його побратимів.

У майстерні з полиць, поличок, стелажів, підставок на відвідувача обрушується пильна, німа увага Блока, Островського, Корчагіна, Яна Усмаря, Кошового і прекрасної жінки, яка царює тут як господиня цього надзвичайного балу знаменитостей. Це його знаменита лос-анджелеська діва, знакова робота у творчій біографії Анатолія. Та про це пізніше.

Коли Харечко уже вийшов на диплом, його вчитель Олексій Алейніков пішов з інституту. Новий ректор Василь Бородай прийняв як естафету майстерню Алейнікова. Щоправда, дипломнику Харечку в Бородая вже ніколи було чогось навчитися. Після блискучого захисту скульптури «Олександр Блок» і «Дванадцять», новий ректор запропонував молодому талановитому художнику залишитися в інституті на правах немов його співавтора, другого пілота. Анатолій чесно відпрацював із Бородаєм, разом вони зробили цікаві, достойні роботи. Та потім Харечко попросив відпустити його в самостійний політ. Йому набридла покірність душі, надокучило бути другим, тим паче що паралельно він уже працював на студії ім. О.Довженка художником-постановником. Проте Василь Захарович запротестував і наполягав, щоб Харечко залишався з ним. Молодий художник був рішучий і пішов на розрив.

Ще більше загострилися їх стосунки під час роботи над так званою лос-анджелеською темою. Був оголошений конкурс на створення скульптурного символу України для павільйону нашої республіки на Всесвітній національній виставці в США, місті Лос-Анджелесі. Це був дуже авторитетний конкурс, у ньому брали участь чимало маститих майстрів. Та журі схилялося до проекту невідомого молодого скульптора Харечка. Бородай натякав Анатолію, щоб той зняв свою роботу з конкурсу, відчувши в ньому серйозного суперника. Проте Харечко не відступив і став переможцем.

Його образ України — молода, сильна, прекрасна жінка, яка впевнено дивиться в майбутнє. Є в цій скульптурі блоківська сповідальність, палка й глибока. Скульптурна робота талановитого художника прикрасила павільйон України на Всесвітній виставці, після урочистого відкриття якої Анатолій прокинувся знаменитим. Його ім’я було на вустах у цінителів прекрасного. Його робота красувалася на обкладинках журналів, у нього брали інтерв’ю газети, радіо, телебачення. Це був тріумф. Згодом ця скульптура Харечка з успіхом пройшла багатьма європейськими виставками, достойно презентуючи Україну.

Не пробачив впливовий учитель своєму норовистому побратиму по мистецтву його тріумфу. Представили Анатолія Харечка на почесне звання, але документи кудись щезли. Подали його кандидатуру на премію Ленінського комсомолу, на яку Анатолій, безумовно, мав право, теж загубилося. Головою Спілки художників України і взагалі своєю людиною в партійно-радянських владних сферах був тоді Василь Бородай, до речі, автор пам’ятника Жовтневої революції, а потім і горезвісного комплексу на дніпровських кручах, увінчаного залізною войовничою жінкою з мечем та щитом. Ставлення Анатолія до матері-батьківщини, яка войовничо затисла в руці двогострий меч, було негативним ще за тих часів, коли всі співали цьому комплексу осанну... Він вважав, що це неподобство. Комплекс-пам’ятник солдатам, що вибороли перемогу, безумовно, потрібний, але він має бути іншим, в інших розмірах і обсягах, і вже, звичайно, стояти не на цьому святому місці. Нині це загальна думка, а тоді Харечко був у явній меншості. Його відверті висловлювання в пресі, на худрадах, пленумах Спілки художників загострили стосунки Анатолія зі скульптором-фаворитом системи.

Минуло чверть століття, і доля дивним зигзагом звела Анатолія Харечка з учнем і колишнім творчим партнером Бородая — Кущем. Коли оголосили конкурс на проект монумента Незалежності, Харечко вирішив подати свою лос-анджелеську діву, перероблену з позицій сьогоднішнього дня, і видав двадцять варіантів її архітектурної прив’язки. Повівся Анатолій порядно: у першому турі свою роботу виставляти не став, оскільки порівняно з ескізними варіантами проектів своїх колег, вона, безумовно, вигравала. Та жодних наступних турів чомусь не було, просто були призначені три заохочувальні премії. Володарі цих премій, серед яких був і Кущ, самі вирішили, що перемогли саме їх проекти.

Нині Анатолій Харечко шкодує, що не виставив тоді свою модель у натуральний розмір — шестиметрову скульптуру, відлиту в бронзі. Нехай би кияни, худрада, творчі консультанти побачили й визначили, яка робота має право бути символом України.

Метушня навколо створення монумента велася вкрай непорядно. Що ж у підсумку? Скульптура, встановлена на Майдані Незалежності, не принесла честі ні автору, ні Україні.

А «райські кущі» на головному майдані країни стають дедалі густішими, дедалі непрохіднішими. Анатолій Харечко взагалі різко засуджує політику пам’ятникобудівництва, поставлену в столиці на конвеєр. Тут уже не до художньої якості, історичної достовірності! І робиться це все без гласності, без обговорення, оминаючи думку киян, яким жити з цим скульптурним мотлохом. Колись благодатний, прозорий майдан нині перенаселений хуторянським несмаком. І це, напевне, не кінець.

Анатолій засмучений, що його лос-анджелеська примадонна залишилася незатребуваною. Сьогодні він мріє поставити її в Бердянську, рідному місті, де жила його мама Неоніла Сергіївна, яка стала прообразом знаменитої скульптури. Отже, ставити крапку в загадковій історії лос-анджелеської діви ще зарано.