Від регресії до революції і назад

Усупереч загальноприйнятій думці, голлівудське кіно характеризується передусім не хепі-ендом — адже ніколи не буває чистого хепі-енду, завжди присутня якась негативність. І це навіть не «фабрика мрій» — фундаментальну голлівудську матрицю краще визначити як «машину з виробництва пар». Конституювання пар відбувається з допомогою двох головних інструментів: пристрасті (зазвичай вихолощеної) і насильства (переважно заяложеного). Звісно, продукти сучасної культури завжди тією чи іншою мірою позначені масовою популярністю, тому від інтерпретатора залежить, чи знайде він у них те, що «більше за них самих» і, на перший погляд, далеке від їх «формального» змісту, — скажімо, втілення ідей Фуко або Дерріди. Фільм «Слон» Гаса Ван Сента, що рекламується як стрічка про «пристрасть і насильство в американській школі», не потребує цих тлумачних зусиль: узявши голлівудський інструментарій, він задіює його не для «виробництва пари», а для репрезентації самих його екстремальних проявів.

«Слон» демонструє насамперед атмосферу повсякденного перформативного насильства. Це насильство — побутове і перманентне, риторичне і фізичне. Саме тому воно має накопичувальний характер і в результаті виливається у криваву трагедію: двоє школярів купують через Інтернет зброю і, цілком осмислюючи свої дії, влаштовують у школі побоїще, розстрілюючи всіх, хто їм трапляється. Вони самі вербалізують, чому це роблять: вони кажуть директору, перед тим, як його вбити, що це через нього, бо він не реагував на їхні скарги, коли їх ображали. Цим найбільше і жахає їхній вчинок — своєю притомністю і простою обґрунтованістю. У школі за політкоректною традицією діє гурток сексуальної терпимості, де учням прищеплюють повагу до меншин, обговорюють відмінності між геями та «нормалами». Як стьоб над цим виглядає сцена, де ці хлопці, тверезо розуміючи на що йдуть, цілуються, раптом згадавши, що вони ще ніколи в житті не цілувалися. Адміністрації школи вистачає на те, щоб відстежувати запізнення учнів, але вона не здатна чи не хоче вирішувати життєві шкільні проблеми. Замість приділяти стільки уваги переважно марнослівним і вже малоактуальним балачкам про політкоректність (ми ж не у 80-х!), треба забезпечувати хоча б мінімально сприятливий соціальний клімат.

А от із пастки повсякденного перформативного насильства кожен мусить вибиратися самостійно, намагаючись чинити опір властивому всім прагненню звільнитися від своїх кошмарів, списавши їх на іншого, дереалізовуючи, таким чином, джерело власної травми. Але, як показано у фільмі Джоела Шумахера «З мене досить!» (в оригіналі Falling Down) з Майклом Дуґласом у головній ролі, структури сучасної повсякденності організовано так, що в переважній більшості випадків, якщо ви хочете відстояти себе у неминучих щоденних несправедливостях споживацького, соціального, економічного чи іншого характеру, вам доведеться врешті-решт балансувати на межі використання радикальних методів та мало не застосування сили — через те, що інші засоби порозуміння недійові. В цьому контексті прикметна поведінка глядачів «Слона», головним чином молоді, які наприкінці перегляду переважно сміялися, — реакція в даному разі абсолютно нездорова. Мало віриться, що для них фільм настільки неактуальний, що вони себе у ньому не впізнають. Це, радше, їхня сліпа пляма, витіснений травматичний момент, симптоматичне ядро, що його вони не визнають, щоб і далі спокійно функціонувати як школярі чи студенти: адже вони добре знають: повсякденне перформативне насильство притаманне і їхнім середовищам, тому навіть не хочуть припускати, що воно може вибухнути у трагічний результат.

Симптоматично порівняти це насильство в американській школі з російським Бесланом. У першому випадку загроза іманентна, властива внутрішнім шкільним умовам, а в другому вона була привнесена ззовні, хоча це зовсім не означає, що російським — та й взагалі пострадянським — школам не притаманне повсякденне насильство. Але це чітко вказує на різницю між західним «суспільством ризику», про яке так багато пишуть сьогодні соціологи, та пострадянською ситуацією, коли ризикують і жертвують самим суспільством — і, як продемонструвала бесланська трагедія, діти тут не виняток. Але жертва не завжди пасивна. Всього один крок — і жертва перетворюється на агресора. Поки триватиме такий status quo, все нинішнє суспільство буде просякнуте насильством: може, не завжди явним, а прихованим, тонким, витонченим.

Можливо, як російському чи американському, так і іншим суспільствам, яким властиві ці регресивні та реакційні проблеми, що мають дуже глибоке — системне — коріння, потрібна певна революція. В цьому плані не можуть не тішити протести пільговиків та пенсіонерів у Росії, небачені в таких обсягах, відколи Путін зайняв президентське крісло. Про здатність революції якісно трансформувати комунікацію та зближувати людей ми знаємо з власного досвіду. Тільки революція може зумовити ситуацію, коли ті, хто ще вчора переймався лише тим, де б увечері «повисіти», сьогодні пише на стінах: «Ми — діти сонця». Провальну спробу влади створити перед виборами негативний імідж революції з допомогою медійного образу «Братства» Корчинського — суміші євразійства Дугіна та націонал-більшовизму Лимонова — найкраще характеризує реклама ліків від розладів травлення Linex: «Революція в животі відміняється!» Тобто владна стратегія полягала в тому, щоб подати революцію як явище, що a priori потрібно відмінити, скасувати, анулювати. До речі, Майдан Незалежності та Хрещатик, незважаючи на відверто неприємні архітектурні декорації, завдяки помаранчевій революції та її графіті (сподіваюся, вистачить розуму їх залишити) скинули з себе холодний буржуазний лоск і жлобську пригладженість. Тепер, після зникнення наметового містечка, центр Києва характеризуватиметься вже не стільки матеріальними інвестиціями в бутики «глобусів» та «квадратів», скільки насамперед символічними інвестиціями у постреволюційну ауру міста. Нарешті подія стала визначати місце, а не місце — подію.

І не випадково помаранчеву революцію постійно супроводжували пісеньки радянських часів «Оранжевое небо» чи «От улыбки хмурый день светлей». Та й саме гасло «Разом нас багато, і нас не подолати!» — прямий нащадок радянського «Вместе мы едины, и мы непобедимы!», що його в 70-х вигукували на підтримку чилійських комуністів та соціалістів, які зазнавали переслідувань і гонінь за диктатури Піночета. Можливо, це свідчить про те, що радянському проекту, попри весь його негативний досвід, ідейно були притаманні визвольні елементи. Хоча соціалістичний характер радянського устрою був більш ніж сумнівним, його революційне та соціалістичне походження залишається очевидним. Саме ця генетична спорідненість і дозволяла радянській системі протягом багатьох років більш чи менш успішно прикидатися соціалізмом. Пропаганда часів холодної війни (з обох боків) і потужні ідеологічні машини фальсифікації та дезінформації й досі викривляють для багатьох дослідників соціальну історію і політичну діалектику радянського суспільства. До речі, згідно з редакційною політикою деяких західних медіа-холдингів та їхніх видань на пострадянському просторі, заборонено характеризувати будь-який радянський феномен як позитивний, а то й взагалі згадувати будь-що радянське. Що це — спадок холодної війни чи боязнь справді радикальної політичної альтернативи лівих? Із жахом пригадую параноїдальну рекламу-пораду журналу для топ-менеджерів «Управление компанией», яка чудово виражає корпоративний принцип заміни солідарності працівників їх міжособистісною конкуренцією: «Будь обережним. Колеги можуть прибрати управління компанією до своїх рук»…

У постреволюційній перспективі важливо зазначити про культурну атмосферу нової політичної доби України, портрет якої вже почав вимальовуватися із приходом Ющенка на пост президента. Напевне, поки існуватиме ця посада, на культурний офіціоз завжди певною мірою впливатимуть особисті риси людини, яка її займає. В цьому плані епоха Кучми характеризувалася російсько-українською попсою в Палаці «Україна», а коли щось «національне» — то на кшталт Поплавського. За Ющенка вже окреслюються нові характеристики: традиційні сімейні цінності, релігійність, патріархальність безумовно накладають свій відбиток. Сюди вписуються і призначення міністром культури Оксани Білозір, на тлі якої Богдан Ступка виглядає ще дуже прогресивно, і «потреба прищеплювати школярам віру в Бога», про що говорила Юлія Тимошенко (так ніби це справа держави, а в галузі освіти більше проблем немає), і створення «музею української духовності» у приміщенні (замість?) музею сучасного мистецтва, і зведення пам’ятника жертвам голодомору, і завдання відбудувати Десятинну церкву, що його Ющенко дав київській міській адміністрації, відомій своїм нехтуванням права суспільства мати власні руїни. Всупереч поширеному кліше, архітектура — це не стільки застигла музика, скільки застигла ідеологія. Якщо вже присутнє у нової влади прагнення історизму, то потрібно займатися не копіюванням минулого і підміною пам’яток кітчовими муляжами, що має популярну в нас назву — фальсифікація (нікому ж не спадає на думку відбудувати Колізей чи Акрополь!), а спрямувати свої зусилля на боротьбу з нівеченням та знесенням будівель в історичному центрі Києва і спотворенням міста горезвісною «щільною забудовою» та надбудовами.

Очевидно, настав час «справжніх цінностей» і «народних святинь», час повернення до «своїх коренів» та «національних витоків» (як наочна демонстрація — діти президента в українських строях). Вже на Майдані з вуст Ющенка звучали примордіалістські обертони: «українські тисячолітні кургани», підозрілі натяки на трипільську культуру. А чого варте прибуття на його інавгурацію прапора і булави Богдана Хмельницького, що логічно продовжує «козацьку» кінолінію від «Роксолани» і «Чорної ради» до «Мамая», «Мазепи» та «Хмельницького». Це наша консервативна духовність, що «із роси відродилася», колективна душа «роду нашого красного — роду нашого прекрасного»… Фактично вже на рівні медійного месиджу суспільству пропонується зайнятися культурною регресією, що виглядає дивно після як-не-як революції: логічніше було б очікувати культурного оновлення. Це можна охарактеризувати як духовний фундаменталізм, своєрідне «почвенництво», але, як і будь-який фундаменталізм, що прагне відродити «споконвічні» ідентичності та цінності, він має сучасне коріння: привид архаїзму викликаний теперішніми умовами, фундаменталістське «повернення до традиції» насправді є вимислом наших днів. Нова влада прагне прищеплювати суспільству «моральні цінності», очевидно, забувши, що саме завдяки наявності у суспільстві певних цінностей та їх практичному втіленню на вулицях і майданах вона й стала владою. І тепер нам від неї треба тільки те, щоб вона наслідувала слова Авраама Лінкольна: «Як у президента, в мене немає інших очей, крім конституційних».

Революція — це завжди вчинок у лаканівському розумінні цього слова. За Лаканом, справжній вчинок структурований як символічне самогубство: дія стає вчинком тоді, коли внаслідок неї суб’єкт перестає бути колишнім і народжується як новий суб’єкт. Учинок є жестом розриву символічних зв’язків, перегрупуванням попереднього символічного коду. Українське суспільство здійснило вчинок, але все ж таки половинчастий, не повністю, не до кінця: нове структурування символічної системи не відбулося. Тому необхідним продовженням помаранчевої революції має стати культурна революція, і тут уже потрібно, як сказав би Мішель Уельбек, «розширити простір боротьби» із суспільного і на особистий рівень. Інтелектуальним завданням і далі залишається перебування в опозиції як до офіційно поданої псевдоархаїчної культури, так і до нинішньої, тепер уже «помаранчевої» попси (а хіба сьогодні є інша?), тобто усвідомлення своєї принципово іншої та нової культурності.