ВІД «КАЛІГАРІ» ДО ПУШКІНА УКРАЇНСЬКИЙ ФІЛЬМ НАРЕШТІ ЗДОБУВ ГОЛОВНИЙ ПРИЗ НА МІЖНАРОДНОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ

Народився ще один кінофестиваль. Багато їх розкидано по білому світу, а все мало. Особливо європейцям. Хочеться їм упроваджувати нові культурні проекти, які чомусь і якось сприяли б. Нерідко відчуваючи власну пересиченість, вони намагаються вибудувати мости в інші культурні світи — у надії на підживлення, збагачення енергіями і ціннісними установками. Тому в такій моді азіатське кіно. Нечисленні африканські стрічки теж викликають інтерес: а ну коли щось відкриється... Народи й культури колишнього СРСР у свою чергу нерідко сприймаються в контексті екзотики і якихось прийдешніх перебудов світового культурного космосу. Хочеться помацати, на рентгенівському апараті подивитися.

Новий кінофестиваль називається англійською: goEast, фестиваль фільмів Центральної та Східної Європи. На плакаті чорна жирна стрілка недвозначно вказувала на схід: туди, звідки ще Освальд Шпенлер у своєму «Заході Європи» очікував свіжих ідей, людей і енергій, вважаючи, що Захід уже ні на що не здатен. Хоча ми, як і раніше, очікуємо манни небесної з атлантичних земель, це незаперечний нині «старший брат», крутіший від російського. Передусім Німеччина, звісно. З нею сьогодні найактивніші контакти в культурі й економіці, вона, мабуть, більше від інших благоволить нам і навіть покровительствує. Дуже активним в Україні є Гете-інститут, незмінно цікавиться нами найавторитетніший Берлінський кінофестиваль...

На німецькій землі, у Вісбадені, і проходить goEast. Це, як відомо, місто-курорт, місто багатих людей. Столиця, між іншим, землі Гессен. Саме тут засновано Німецький кіноінститут, DIF (нині він знаходиться поруч, у Франкфурті-на-Майні), тут розташований кіноархів інституту. Правлять ним жінки — директором є Клаудіа Діллман, одна з її помічниць, виходець із СРСР-івських земель Світлана Сікора... Вони й придумали цей фестиваль, і тому, напевно, вийшов він затишним, усмішливим, ніжним.

У тих краях чимало росіян і російськомовних. Їх узагалі тепер багато в Німеччині. Не лише нині. Наприклад, у міському музеї центральне місце посідає експозиція робіт знаменитого Олексія Явленського. У сусідніх залах — інсталяції Іллі Кабакова. Поїхали на екскурсію в сусідні околиці — російська церква і російські прізвища на надгробках кладовища. Повели в казино... Ну, звісно ж, половина пояснень екскурсовода стосувалася найвідомішого вісбаденського гравця Федора Достоєвського. А ось і будинок, де він жив. На самому фестивалі російська мова не бентежила нікого — разом із німецькою вона була робочим інструментом спілкування.

У конкурсній програмі показали фільми з Польщі, Угорщини, Чехії, Росії, України, Латвії, Естонії, Узбекистану. Перемогла українська картина «Другорядні люди» — і завдяки своїм художнім достоїнствам та величезному авторитету режисера Кіри Муратової. Мені вже доводилося писати про цей фільм («ДТ», 8 березня; до речі, із вини редакції було допущено безглузду технічну помилку — під фотографією написали прізвище іншої акторки, хоча насправді це Наталя Бузько). До сказаного залишається додати, що вже й не згадаєш, коли востаннє наш кінематографіст здобував головний приз на міжнародному фестивалі. Будемо сподіватися, що це гарний знак змін.

Головний приз виявився розділеним між двома картинами — поруч із Муратовою стали творці польського фільму «Великий звір». Сценарна основа належить знаменитому польському режисеру Кшиштофу Кеслевському, ще 1973 року він пропонував зробити такий фільм. Тоді не склалося. І ось тепер, уже після смерті автора, актор і режисер Єжи Штур поставив картину. Він сам і грає головного персонажа, провінційного банківського клерка Савицького, у котрого неждано-негадано заводиться чимала худібка — верблюд. І він, і дружина його приросли до заїжджої живності всією душею. Пан Зигмунт іноді грає на кларнеті, верблюд йому підспівує — і така вийшла ідилія. Особливо вечорами, коли сім’я вечеряє втрьох — верблюжа пика вбудовується в портретну галерею, і все гаразд...

Та от земляки Савицького, жителі невеликого містечка, чомусь не в захваті. І не те щоб верблюд їм чимось заважав. Просто тут увижалося їм порушення логіки природного буття. Не слід верблюду жити в Польщі інакше, як у зоопарку. Справа доходить до демонстрацій протесту. Але банківський клерк із жінкою виявляють небачену впертість, відстоюючи суверенне право вести екзотичний спосіб життя. Від них домагаються раціональних мотивувань: але їх просто немає. Просто хочеться любити цю тварину, навіть жертвуючи своїм душевним спокоєм. А потім верблюд зникне — настільки ж загадково, як і виникне. І неймовірно тужачи, Савицький із дружиною їдуть у Варшаву і там у зоопарку милуються родичами зниклого звіра.

Симптоматично, що журі (його очолював Кшиштоф Зануссі) віддало перевагу фільмам про маргіналів. На Заході зараз, як відомо, ні про що не турбуються більше, як про свою політкоректність. Сите «центральне» життя якесь нецікаве — у ньому занадто багато прісного, прорахованого, раціонального, знеособленого, нарешті, і це, може, головна причина, яка відштовхує від такого життя: занадто в ньому все задано. Польський фільм, щоправда, видався мені дещо архаїчним: ледь не на антиміщанську тематику. Хоча, як бачите, інтерес до подібних історій не зник.

Ну а другий за значенням приз дістався угорській картині «Паспорт» Петера Готара. У ньому йдеться і про нас. Бідолашного п’яницю Йошку родичі женять на дівчині з українського міста Берегове, що в Закарпатті. Єлизавета наполовину угорка, але говорить російською, і дітися їй, власне, нікуди: на лічильнику вже 33 роки, а там, де вона працює, на цегельному заводі, згуртований жіночий колектив, і тільки. Подруги трохи заздрять (за кордон їде жити!) і водночас раді за неї: пощастило, годі й казати. Єлизавета дівчина проста, від життя нічого особливого вже, певне, не чекала. Не чекає й тут. Однак те, що ми бачимо в угорській частині розповіді, ніяк не вміщується в наші уявлення про Угорщину як про цілком європейську, за побутом і культурою, країну. Коли б не якісь незначні аксесуари сучасного життя, можна було б подумати, що все відбувається в занюханому селі десь в Україні чи навіть Казахстані (степ, курний величезний степ), і не сьогодні, а років із 30—40 тому. Старий побут, майже повна відсутність техніки (навіть трактора завалящого немає), примітивне домашнє господарство... І пияцтво Йошки, що далі, то непросипніше. У розпачі Єлизавета вирушає разом із дочкою назад додому. Однак без документів її не пропускають, і вона починає блукати Угорщиною. У фіналі опиняється в Будапешті, де продовжує перебувати в буквальному сенсі слова в підвішеному стані.

Жорстка, вкрай жорстка за стилістикою, мовою картина. Дуже сумніваюся (я про це сказав під час обговорення фільму), що в Україні може з’явитися щось схоже за тверезістю і нещадністю ставлення до себе та свого життя. Один із московських кінознавців жартома сказав, що українське телебачення має показувати стрічку Готара щомісяця: адже українське життя проти угорського виглядає у фільмі більш респектабельно. Але в угорців такі традиції: три роки тому, під час угорсько-українського кіносемінару «Подвійне дзеркало», українські критики відзначали цю «самоїдську» особливість угорців.

Чимало самоіронії й у хорватській картині «Дух маршала Тіто» Вінко Брешана (на жаль, я дивився її з німецькими титрами і не все зрозумів; а публіка качалася від сміху). Тіто являється народу, і той, миттєво запалившись, надихається: озброюється червоними знаменами, рушницями і починає зміцнювати дійсність, яка похитнулася. Головному герою фільму, поліцейському Стіпану, все ж вдається втекти з ув’язнення й відправити дух маршала на човен. Але тут стався промах — Стіпан захопився дівчиною, і Тіто вирушає в світлу далечінь, назустріч величному небесному світилу. Але справу зроблено: побачивши віддаляння Духа, народ миттєво кидає зброю і повертається до нормального щоденного життя. Ірраціональні сплески народного гніву прямо пов’язані з народженням надутих кумедних тіней.

Багато очікували від російсько-азербайджанської картини «Істинні події» Мурада Ібрагімбекова. Як-не-як основою для фільму послужили оповідання Михайла Зощенка. Але — розчарування. По-перше, несмішно. По-друге, сама історія з життя 20-х виглядає вже занадто далекою від нас, автору не вдалося намацати контактів із нею. А ось теж віддалений у часі матеріал чеського фільму «Меланхолійне курча» Ярослава Брабеца (словацький режисер, який не знайшов застосування своїм силам на батьківщині) наближений до нас завдяки феноменальній операторській роботі Мартіна Чеха, Іржи Мацака і того ж Брабеца. Дуже нагадало кращі картини українського поетичного кіно.

У рамках фестивалю провели й кілька ретроспектив. У тому числі й екранізацій Пушкіна. Кінотеатр «Калігарі» частував і горілкою «Пушкін» — тож класичного хмелю було в достатку. А найбільш цікавою та гострою здалася мені документальна стрічка росіянина Олександра Громова «Три пісні про Пушкіна» — про те, як у різні часи влада пристосовувала класика до своїх потреб. Ще одна ретроспектива служила матеріалом для симпозіуму «Образ іншого: Кавказ». Тут показали і два українські фільми — «Джальма» Арнольда Кордюма (1928 р.) і «Прометей» Івана Кавалерідзе (1935 р.). Перший, що розповідає про те, як намагаються вижити із села чеченку Джальму, привезену в Україну недавнім бійцем Червоної Армії, сподобався більше. Другий видався цікавішим і глибшим, а німецький кінознавець Ганс Шлегель відшукав у ній зв’язки й відзвуки деяких явищ німецької кінокультури. Ось тобі й погляд Іншого.

Сам симпозіум, яким керував той же Шлегель, зібрав кілька гідних кінознавців, критиків, істориків і продемонстрував, як багато можуть розповісти тексти, присвячені такому непростому матеріалу, як війни і конфлікти Росії на Кавказі. Але, мабуть, про це варто розповісти окремо, іншим разом.