"Ви ж мене, очі, плакать навчили"

На виході з метро роздають безплатні газети. Одна з них - ця. Беру. Читаю. Тремтять руки. "Що, все так скоро?!" На півшпальти "Нової доби" портрет Йосипа Сталіна. Заголовки на кшталт "Рішення партії - в життя". Миттєве збентеження (пов'язане з можливим привидом реінкарнації КПРС) одразу випаровується. Бо на останній сторінці величезний рекламний постер "Поводиря" - фільму режисера Олеся Саніна.

Слід гадати, різновекторна спрямованість створення "міфу навколо міфу" (яким з самого початку задуманий цей кінопроект), використовує й такі ось цікаві нетрадиційні
піар-методи… Тобто заманює майбутнього глядача в кінозал навіть "атмосферою" газетної маячні початку 1930-х. Часу, про який і оповідає картина про незрячих.

Суперечки й розмови про прем'єру - як в офіційних медіа, так і в соцмережах - свідчення того, що певних цілей творці все ж таки досягли. (Правда, однієї з таких цілей пояснити не можу: чому
інформпартнером раптом виявилося радіо "Шансон"?) Будь-який касовий підсумок "Поводиря" у прокаті - вже "підсумок", оскільки в цьому сенсі, як мовиться, "не хлібом єдиним", тобто не в зібраних грошах щастя… Адже сам фільм, сюжет якого був відомий усім задовго до прем'єри, дивно синхронно збігається з нинішнім "історичним" часом, наче для цього фільму спеціально й відформатованим. Те, про що пишуть, думають і говорять, - (раптом) набуває майже буквального відображення на кіноекрані.

Тут, правда, боком вилазить і ненавмисний парадокс. Час роботи і фінансування цього (вже титульного) національного кінопроекту випав на епоху "тієї" влади. Ну, а влада "ця" (ось у чому іронія) радо піариться на прем'єрі, знімаючи незайві для себе електоральні вершки.

Але це - дрібниці.

Сам фільм, попри різне до нього ставлення шанувальників і скептиків, все ж таки виявився тим самим "підсумком" щирих сподівань вітчизняних глядачів - "мрій" про кіно "наше", але таке ж красиве й дороге, як кіно "інших".

Взагалі, якось занадто довго чекали в прокаті - велику (українську) історію, великий стиль, великі акторські роботи…

Художні й ідеологічні завдання, які через "Поводиря" планував вирішити талановитий Санін, не такі прості: вони не для першокласника, і їх (що важливо) дуже багато. Тобто режисер за дві години екранного часу сподівається об'єднати в одній лекції - алгебру, тригонометрію і фізику, хоча для всіх важливіша "хімія" (найбажаніший елемент художнього кіно).

Перше завдання на основі "Поводиря" - ідеологічне. Режисер пропонує радикальну свободу від старих міфів, які населяли українське кіно, й водночас намагається вкоренити у свідомості нового покоління глядачів нові міфи на документальній трагічній основі нашої історії (приклади знайдете в самому кіносюжеті та навколо цього ж сюжету).

Друге завдання - втримати в одній вузді прудкі (як скакуни) жанри і стилі. Історична драма, мелодрама, бойовик про чекістів, відгомін українського поетичного кіно, "привіти" Енгу Лі, ролі-камео для Жадана і Джамали. В окремі моменти такий "синтез" навіть досягає гармонії. Є кілька дуже сильних сцен (наприклад, епізод переправи в тумані, коли герой пливе човном, відвертаючи увагу чекістів і рятуючи життя голодних дітей). Власне, емоційна тканина картини - тримає, чіпляє. Дехто у фіналі плаче. Не думаю, що навіть у закоренілих снобів і циніків щось спровокує криву посмішку…

Ще одне режисерське завдання, уже внутрішнє, - облаштувати "бенефіс" маститого оператора С.Михальчука, який просто так картинок не зніматиме: йому ж треба розвернутися на всю широчінь...

Ну й найважливіше завдання - зробити ніби авторське кіно ніби більш масовим. Завдання надзвичайно складне, об нього багато хто зуби поламав. Бо для цього важлива і зрозумілість викладеної на екрані історії (тут, звісно, є збої), і авторські польоти уві сні та наяву…

Відклавши вбік деякі інші режисерські "завдання" цього фільму, відразу зазначу, що, по-перше, таких - надто багато. Як на один проект. А по-друге, є підозра, що фільм був розрахований як міні-серіал. З цієї причини інколи сюжетні лінії одна з одною не сходяться, обриваються.

Навіть попри таку ускладнену "архітектоніку" картини, яка тим часом прагнула бути ясною, у мене інколи виникало відчуття, що "Поводир" має ось-ось розсипатися… На осколки, фрагменти красивої мозаїки, пелюстки згорілого соняха (метафора з фільму). На щастя, для мене персонально, у структурі "Поводиря" знайшлася одна несуча конструкція, яка фільм тримає. Точніше - утримує. Навіть організовує всередині фільму простір, час, метафори, жанрові осколки.

Такою несучою конструкцією став не відомий оператор (як можна було б припустити), а київський актор. І тут я, звісно ж, маю привітати всіх нас із появою на великому екрані фактури значної, майже "жангабенівської". Для мене суб'єктивно він і виправдав багато жанрового різноголосся цього фільму, помірковано збалансувавши пафос зі щирістю. Але головне - він подарував цьому фільму своє виразне обличчя: строге, суворе, інколи двозначне. Хотілося б написати "обличчя з адекватним поглядом на життя", тільки герой наш (Кочерга), як відомо, - сліпа людина, хоча й бачить більше за окремих зрячих.

Артист Станіслав Боклан (його герой) перетворюється у цьому фільмі в його ж головну тему. Історичні трагедії, пародійні чекісти, міжнародні мелодрами - все це мов навмисне (наче так задумав режисер) контрастує з пронизливим поглядом сліпого кобзаря. Ось як людина вростає в деякий одяг, так і цей артист вріс у свій образ, подарував йому хвилюючу долю, справжній характер, тяжке минуле, приречене сьогодення… Не багато сьогодні назву акторів, здатних у кадрі - подовгу - так промовисто "мовчати". Цей може і мовчати, і сказати може…

Тому всі дискусії про картину можуть тривати й далі, і вони повинні тривати (не часто в українському кіно бувають важливі приводи, а цей - важливий), я свою репліку вже сказав: ідіть на Боклана, "умріть" у фіналі разом із його героєм (якщо зможете).