Велике в малому

…Секундну мрію порушує мелодійний дзенькіт — ні, не дзвонів, а маленького дзвіночка над вхідними дверима салону «Антикваріат». Черговий відвідувач озирається — погляд його вже заполонили витончені фігурки зі слонячої кістки, виставлені в кількох вітринах. Нецке й окімоно.

Близько двохсот нецке й окімоно зібрав за десять із лишком років колекціонер Олександр Фельдман, президент Асоціації національно-культурних об’єднань. Близько 150 із них склали каталог виставки «Світ у гірчичному зерні», котра стала справжнім подарунком для киян і гостей столиці. Акція проходила в рамках культосвітнього проекту «Діалог культур».

Культура нецке прийшла до Японії з Китаю в XVIII столітті. Попри те, що естетичні засади цих країн дуже різняться, навіть фахівцям іноді важко визначити, китайська чи японська перед ними робота.

Говорячи нашою мовою, нецке — це брелоки. У японському національному костюмі не було кишень, тому все необхідне — гаманець, кисет, скриньку-«аптечку» — вішали на широкий пояс. Нецке використовували як противаги, просмикуючи шнурок у дві невеликі дірочки. Згодом виготовлення нецке перетворилося на мистецтво, а саме нецке — на своєрідну візитну картку власника, що промовляє про його добробут, суспільне становище, смаки і світогляд. Для виготовлення нецке використовують найрізноманітніші матеріали — слонячу і моржеву кістку, камені, бурштин, корал, порцеляну і, звісно ж, дерево.

Слово «нецке» уже більш-менш увійшло в наш ужиток, у той час як окімоно асоціюється хіба що з кімоно і покемонами. Насправді ж це слово перекладається як «поставлена річ», отже, означає настільну скульптуру, фігурку чи цілу композицію. Розміри окімоно суворо не визначені, вони можуть варіюватися від півметра до кількох сантиметрів.

Якщо нецке — виріб насамперед функціональний, то в окімоно на першому місці — декоративність. Лінії нецке плавні, закруглені, адже їх не тільки розглядають, а й сприймають дотиком, перебирають на зразок вервиці, налаштовуючись на медитативний лад. Ніякі шорсткості, гострі деталі не повинні відволікати увагу. Та й відбитися нічого не повинно при носінні. Окімоно ж стоїть собі спокійнісінько на місці, тому майстер може дозволити собі проробляти дрібні деталі.

На виготовлення високохудожнього нецке чи окімоно іноді йде по кілька місяців, якщо не рік. І йде, слід сказати, недаремно. Розглядати ці невибагливі на перший погляд фігурки можна годинами. Іноді здається, що людськими руками неможливо так тонко і делікатно обробити матеріал, змусити його заговорити.

Щоправда, розмовляють фігурки найчастіше мовою, зрозумілою лише китайцям і японцям — майстрам підтексту. Природа, філософія, на яку величезний вплив справив буддизм, особливості життєвого укладу диктували їм сюжети для казок і легенд, картин і пластичних робіт. Що для нас, приміром, зграйка дітей, котрі бадьоро видираються на драбину, приставлену до довжелезного лоба Фукурокудзю? А драбина ця насправді — життєвий шлях, а вся композиція — символ дорослішання.

На іншій окімоно діти обсіли бога довголіття з усіх боків, смикають його за бороду... Дідок тільки посміюється добродушно. Японці до дітей-дошкільнят і справді ставляться як до маленьких божеств: дозволяють їм усе що завгодно. Адже слідом за такою короткою порою дитинства настане доросле життя з суворими правилами й обов’язками, котрих потрібно неухильно дотримуватися...

Дивовижна властивість характерна нецке й окімоно: у їхніх героях не нуртують пристрасті, та водночас вони й не усунуті від реальності. Вони далеко не завжди усміхаються, але у виразах їхніх облич завжди є щось світле, милостиве, що умиротворяє і настроює на хороші думки. Якою ж віддушиною служило мистецтво в цих країнах, де життя було досить суворим, пов’язаним із жорсткими обмеженнями, а іноді й занадто жорстке!

Обличчя фігурок, представлених на виставці, не тільки ласкаво-милосердні, а й на диво вродливі. Потворність же відразу видає в персонажі приховані пороки. Взяти, приміром, маску ревнивої дружини. Жіночі ревнощі японці вважали великим ґанджем. Щоб показати, яка жахлива людина, котра дає волю гніву, і створили такий портрет: очі вирячені, рот широко роззявлений й оскалений у жахливій гримасі.

Принадність недомовленості — естетичний принцип «юген» — втілена в окімоно «Шторм». Персонажі композиції — старигань і хлопчик. Поли їхнього просторого одягу розвіваються, але акцент робиться швидше на виразі облич — стурбованому у старика і переляканому у дитини. Чи доберуться вони додому?..

Улюблені герої нецке — тварини. І ті дванадцять, які прийшли до Будди на Новий рік, на честь яких названі були роки східного гороскопа. І жаба — символ безсмертя (із нею часто зображували лікаря). І черепаха, котра вважається покровителькою рибалок, символом їхньої удачі. Згідно з повір’ям, якщо черепаха потрапляє в тенета, її пригощають саке і відпускають.

Символічна постать дракона. Якщо відповідно до наших повір’їв Усесвіт тримається на трьох китах, то у них — на драконі. На виставці представлена подібна модель Всесвіту: з пащі дракона б’є фонтан (чи стовп полум’я), на ньому — куля, що складається з 24 сфер...

А ось Сеннін годує журавлів. Один із птахів непомітно сунув дзьоб старому в кишеню: чи не приховав щось для себе?..

Чимало цікавих композицій на релігійні сюжети. Приміром, Бодхідхарма, який повернувся, видався мені розгніваним. Однак, як виявилося, очі його були вибалушені від здивування. Дев’ять років просидів він обличчям до стіни, і раптово прийшло осяяння... Ні, європейський майстер так не придумав би...

Ще одна композиція називається «Будда та його послідовники». Мимоволі спадає на думку філософський диспут у Давній Греції. На зборах буддистів, однак, не передбачається палких суперечок: дуже благодушний підібрався народ. Виступаючі змінюють одне одного на узвишші, а ті, хто сидить унизу, спокійно перемовляються між собою, дехто занурений у медитацію.

А от і наш старий знайомий — Хотей. Його велике оголене черево говорить про відкритість, неагресивність. Звідкись пішло повір’я: якщо торкнутися статуетки 300 разів, знайдеш щастя.

Зустрічаються і воістину фантастичні сюжети. Приміром, дивовижна «Подорож на Захід» у гігантській мушлі. Скелет, що вилазить із цебра. Чи скелети, що грають у го...

Статуетки і брелоки, представлені на виставці, датуються другою половиною ХIХ—ХХ століттям. Золотим же віком нецке вважається період із середини XVIII до середини XIX століття. Протягом двох століть Японія була практично закрита для європейців, що дозволило деякою мірою «законсервувати» культуру нецке, зберегти її без привнесення чужорідних елементів. Але коли японці почали втрачати інтерес до такого роду речей, він прокинувся у європейців, нарешті допущених у країну, що дало новий поштовх розвитку цього мистецтва. Місцеві жителі почали виготовляти нецке, орієнтуючись більше на європейців. Таким чином, традиція не померла, а продовжувала розвиватися.

Зрештою інтерес до нецке спалахнув і в нашій країні. У столиці на кожному кутку торгують маленькими фігурками із зображеннями божків і тварин, які охоче розкуповують. Наскільки ж схожі ці нецке на справжні японські?

— Про схожість годі й казати, — стверджує мистецтвознавець Тетяна Литвиненко. — Звісно, сьогодні в Києві працюють і справжні майстри, котрі виготовляють чудові нецке, у тому числі і для інших країн як СНД, так і зарубіжжя. Європейцю далека східна філософія, проте професіонал високого рівня вкладає у твір щось своє — думки, смаки, ментальність. Ну а те, що продається в нас на кожному кутку, робиться протягом кількох годин і є чистої води ширвжитком. У цих виробах першоджерело — філософія, глибока і багата символіка Японії та Китаю — залишається за кадром. Автори роблять отвори для шнурка, беруть деякі традиційні сюжети — загалом, просто повторюють деякі елементи, не вдаючись у їхню суть. У принципі, не можна повністю стверджувати, що ці роботи — не нецке, якщо виходити з того, що це брелок. Брелоки бувають різні. Інша річ, що називати їх слід не нецке, а брелок у стилі нецке. Але ж це не так цікаво. Нецке — слово екзотичне, незвичне, покупцям подобається, приваблює...

Від себе додам: більшість виставлених на масовий продаж фігурок під загальною назвою «нецке» навіть не є брелоками. І дірочок у них немає. Це маленькі фігурки-статуетки, тобто окімоно, швидше навіть пародія на окімоно. Чи то майстри-підпільники полінувалися нове слово вивчити, чи то насправді не знають, що таке нецке, а може, розраховують на те, що цього не знає обиватель. І що сумно — у народу вони найчастіше формують неправильне уявлення і про поняття нецке, і про його символіку. Я, можна сказати, ледь не стала його жертвою. Побачивши на виставці знайому композицію, котра часто зустрічається на київських лотках, радісно вигукнула: «О, миша на вінику!» Однак при ближчому розгляді виявилося, що симпатичний пацючок сидить зовсім не на вінику, а на... складеному удвічі конусоподібному солом’яному капелюсі. Певно, якийсь із вітчизняних «умільців» «почув дзвін» — і пішло-поїхало...

— Не думаю, що варто дуже засуджувати це явище, — вважає Тетяна Литвиненко. — Можна порадіти, що воно вже є, хоча б на такому рівні. Можливо, купуючи фігурку, людина зацікавиться, що таке нецке, звідки пішло, для чого призначалося — і відкриє для себе щось нове. А далі, може, і в культуру Сходу заглибиться.

— ...І одного чудового дня скаже собі: те, що я купив — чистої води халтура. І до продавців вимогливішим стане. І тоді вже їм доведеться підвищувати культурний рівень...

— До нас на виставку приходило багато подібних «майстрів». Жадібно вивчали фігурки, сюжети. Можливо, стануть працювати якісніше. Рівень, звісно ж, треба підвищувати. З мистецтва нецке й окімоно в нашій країні не так багато літератури, як хотілося б, не так часто проводяться подібні виставки. Однак за бажання задовольнити свою цікавість цілком реально.