Вечір стрілецької страти в Національній опері

До Києва у рамках ХІ Московського «Пасхального фестивалю» театр Валерія Гергієва привіз «Хованщину» М.Мусоргського. Автентичну постановку 1960 року збережено в репертуарі Маріїнки у всій реалістичній красі. Гергієв каже: «Маріїнський театр за свою багатющу історію представив десятки, якщо не сотні прем’єр. Але довершено-епохальними стали насамперед фундаментальні твори російської класики: «Хованщина» в цьому ряду посідає особливе місце».

У світовому музичному театрі колишнє верховенство музики над «сценічністю» чимдалі більше повертається до естетики переважання «екшену» над психологізмом. Колишня «диригентська» опера бурхливо змінюється «режисерською». Багатьох це не влаштовує. Втім, нові постановки старих партитур, схожі на костюмований концерт, які переважають на українських оперних підмостках, нині сприймаються як анахронізм, як стилізація «під нафталін».

Питання оновлення оперного театру, правомірності сценічних експериментів, відходу від «традиціоналізму» нині особливо турбує музичний світ. Нещодавню прем’єру Дмитра Чернякова «Руслан і Людмила» в Большом багато хто розцінив як «дорогу гру в російську казку». Критики та публіка продовжують полемізувати. Очевидно, що головне в підході до оперної режисури - це талановите рішення, «живість» спектаклю та його героїв, виправданість і продуманість стилістики, здатність захопити глядачів.

Важливий не так стиль постановки сам по собі, як розуміння постановником змісту опери, вміння перетворити її на енергійне дійство.

Побачена київськими глядачами автентична постановка Маріїнки, збережена у всій своїй первозданній красі з 1960 року (режисер Леонід Баратов, сценографія Федора Федоровського), захоплюють. Чотири години пролетіли як мить. Музика панувала, все «на місці»: дивовижний вокал, досконала дикція, талановита акторська гра, повне перевтілення.

Неабияк посприяли успіху пишнота декорацій, костюмів та інші елементи оперної естетики.

Не можна не сказати про фантастичний оркестр. Він «дихав», жив своїм життям, але не тягнув ковдру на себе, як це іноді буває в нашій Національній опері. Гарна була балетна сцена в будинку Хованського, прекрасні сценічні ефекти - виїзд верхи в першій дії, фінальна сцена самоспалення старовірів. Повільне займання скиту, вибух полум’я, обрушення охопленого вогнем купола - все це залишає незабутнє враження.

«Десант» Маріїнки, який виступив у Києві на сцені Національної опери України, дуже багато подорожує: щодня в іншому місті. До Києва оркестр і диригент прибули з Мюнхена, де ще напередодні ввечері виконували дві симфонії Шостаковича: Сьому й Дев’яту. І відразу вирушили до Москви, де наступного дня відіграли ще одну симфонічну програму.

Рівень усього, що виконує і показує санкт-петербурзький театр, - найвищий. Величезна мобільна творча машина, яка завжди у формі, якій не можна давати збоїв. У Києві про таке можна тільки мріяти.

Сльози Марфи (партію виконала Ольга Бородіна - видатне мецо-сопрано) у пісні «Исходила младешенька» та прощальній розмові з князем Андрієм - викликають бурю емоцій. Нечасто артист, котрий грає роль упродовж багатьох років, реально плаче на сцені.

До речі, солістка була нездорова, спершу зв’язки її підводили, але невдовзі вона вийшла на найвищий рівень (Бородіна, як відомо, - одна з найбільших зірок сучасної світової оперної сцени, лауреат Grammy, співає на найпрестижніших сценах, із найвидатнішими диригентами та партнерами).

На висоті й інші солісти: тенори Володимир Галузін (Андрій Хованський), Олексій Стеблянко (Голіцин), баси Михайло Кіт (Досифей), Геннадій Беззубенков (Хованський), баритони Едем Умеров (Шакловитий), Олександр Гергалов (Пастор). Дуже сподобалася молода співачка - сопрано Наталя Тимченко (Емма), уродженка Змієва Харківської області, вихованка вокального відділення Харківського музучилища, НМАУ та Софійської музичної академії.

І хор. Опера Мусоргського - народна музична драма. Народ - колективний герой. Багато хорів і головне - енергія дії, артистизм кожного окремого хориста довели: «маленьких людей» на великій сцені не буває. Зате бувають дива - коли традиція на оперній сцені не розчаровує, а захоплює у свою живу й емоційну хвилю.