Вантажте апельсини діжками!

Не раніше і не пізніше, а саме у «критичні дні» країни — за кілька тижнів до виборів у парламент — на вітчизняні екрани (які ось уже понад рік не бачили національних прем’єр), як за командою «згори», вийшли відразу два повнометражних ігрових фільми з помаранчевою революцією «у головній ролі» — «Помаранчеве небо» Саші (так у титрах) Кирієнка і «Прорвемося» Івана Кравчишина (він же Vanya Ivan). Третій аналогічний проект — «Помаранчеве кохання» Алана Бадоєва — давно рекламується, але навряд чи встигне до сакрального моменту близького вже народного волевиявлення. Чи треба спеціально пояснювати, який «месидж» варто бачити за таким узгодженим у часі й по суті залпом кінобатареї, що невідомо звідки взялася?

Політ мильних бульок

Помаранчева революція в моді. Нас добре «беруть» у Європі, і цим моментом треба спішно скористатися, щоб влаштувати світову рекламу Україні, підняти престиж держави і т.ін. Саме в цьому дусі рівно рік тому тодішній гуманітарний віце-прем’єр «пробивав» потрібний, на його розуміння, формат українського туру «Євробачення». Як кажуть в Одесі, і де сьогодні той євротріумф р-революційної пісні пісень? Де інші шукані й щедро відпіарені золоті гори? Де, зрештою, той-таки віце-прем’єр?

Тим часом тоді ж, на гребені беззастережної перемоги Майдану і «помаранчевої» ейфорії, у вітчизняному кіно піднялася і перша хвиля фільмів про революцію — хронікально-документальна. Тільки-но підмели Майдан, а в Будинку кіно (якраз на початку березня минулого року) вже крутили прем’єру документальної стрічки Галини Черняк «Нас не подолати». Вся суть тієї картини зводилася до її плакатної назви, і було незрозуміло, навіщо автори пішли далі слів? Відсутність будь-якого об’єктивного аналізу подій, прагнення «відзначитися» на їхньому тлі й величати переможців — це вирізняло і багато інших «помаранчевих» опусів: відеоантологію «Україна: прорив до демократії» Людмили Немирі, груповий портрет учасників подій у «NEVSEREMOS!» Сергія Маслобойщикова й алегоричний «Початок» Оксани Чепелик, яка змонтувала шоково-натуралістичні кадри народження дитини паралельно з хронікою «народження демократії». До хлібного місця підтягувалися дедалі нові заповзяті літописці. Володимир Васильєв у «Миттєвостях помаранчевих» патетично завів пісню про «простих людей» революції, а Володимир Дубровський у «Виборі тьми» демонічно змалював їхніх опонентів. І оскільки все це були фільми однієї «правди», старожили батьківщини цілком могли пригадати, як свого часу радянська хроніка в аналогічних пропагандистських контрастах славила переваги соцтабору на зло жахам капіталізму. І там теж була своя Велика Революція, яка лежить нібито біля витоків оновленого літочислення. І була героїзація «простої людини» на барикадах повстання проти несправедливої влади. І прославлялася «революційна романтика», а справжня любов загартовувалася лише в горнилі ревборотьби...

Дежа-вю совка тривало і в новітньому «Помаранчевому небі». Вже на яскравому рекламному плакатику, який видавався разом із квитком, був відтиснутий закличний слоган-девіз фільму: «Революція — це любов». Та невже? Ну, тоді — «партія — розум, честь і совість епохи». Хай там як, а привид соцреалізму, мов печія, мучив мене протягом усього сеансу. Ось ми знову, як в архівній «Останній ночі» Ю.Райзмана (1937), бачимо ідейне протистояння в критичний для країни момент двох соціально і політично ворожих родин — «біло-блакитного» олігарха з Києва і «помаранчевого» інтелігента зі Львова. Природно, у першому сімейному колі спілкуються тільки російською, а в другому — виключно українською. А в центрі колізії — хлопчик-мажор Марко, нащадок київського губернатора Задухи (!). Хлопець вагається у виборі між двома гарненькими дівчатами, які уособлюють природу сил протистояння. По один бік — львів’янка Іванна, що втілює всю принадність і чистоту нашої України. Вона кличе хлопця на Майдан. А з іншого боку — виплодок олігархізму Ася, яка спокушає Марка шлюбом з розрахунку і кар’єрою в Лондоні, що, зрозуміло, свідчить про цинізм і бездушність реакційних «Регіонів». Невідомий режисер Саша (Кирієнко), схоже, ненавмисне взявся за реставрацію «великого стилю» сталінської епохи? У стилі FM, звичайно.

Неприховано упереджено він описує простір країни, поділеної між «помаранчевими» і «біло-блакитними». Скажімо, місця присутності «помаранчевих» сповнені юних веселощів і... натуральних апельсинів. А автобуси з «донецькими» заповнені похмурими й агресивними людьми, одягненими в усе темне. На святковій естраді Майдану майбутній президент ритуально-урочисто цілує соратників (до речі, як сьогодні можна зауважити, своїх майбутніх прем’єрів він цілує по порядку їх призначення на посади). Ну, а «вихри враждебные» віють із похмуро-розкішного кабінету губернатора Задухи, який віддає наказ про відбуття до Києва сорока автобусів із фальсифікаторами. А ось і незмінно благовидний товариш Олександр Мороз власною персоною і, вочевидь спеціально для «Помаранчевого неба», зовсім по-ленінському закликає з екрана глядачів у кінозалі до всього хорошого. Щоб, так би мовити, боротися і пам’ятати, зміцнювати і поглиблювати. Після цього лідер СПУ, як йому й належить, посилає хлопчину поставити запалену свічу біля портрета Георгія Гонгадзе... А тим часом бориспільською трасою на Київ уже мчить у повній боєздатності бронеколона, і грізні бійці загону спецпризначення ціляться з кулеметів навсібіч і ніби в саму Україну... Абсолютно кошмарна, але, на щастя, й абсолютно фантастична картинка. Така ось виходить «політмізансцена» для кохання.

Як випливає з назви картини, і небу над головою не дано залишатися безпартійним. Цьому присвячено спеціальний епізод, де Марко, безсовісно використовуючи олігархічний потенціал свого татуся для спокушання класово далекої Іванни, організовує для коханої ексклюзивний політ на повітряній кулі. На обрії, ніби гігантський космічний апельсин, сходить сонце. Тут і прозвучать сакраментальні слова: «А небо ж помаранчеве...» Втім, ще більшим символічним смислом наповнений буквально наступний діалог закоханих, які настільки буквально піднялися у хмари. Вона: «А куди ми летимо?» Він: «Ми летимо, куди вітер дме...» Мабуть, саме так і виглядає в картині роль молоді у революційній боротьбі. Лав-сторі подана в нескінченних проходах, проїздах під музичку політично витриманого «Океану Ельзи» і в спільному проживанні «на барикадах».

У певний момент агітпримітив починає просто смішити. Так, щоб і до останнього невігласа дійшло нарешті, що йдеться у фільмі саме про помаранчевих Ромео і Джульєтту, режисер Саша влаштовує сценку в нічному театральному залі, де ночують повстанці. Тут Марко й Іванна читають одне одному відповідні монологи із Шекспіра. А коли прямо на Майдані та ще під час масового виконання гімну країни в іншої революціонерки, знову ж, символічно, починаються пологи, то, зізнаюся, я не втримався-таки від гомеричного реготу. Уявіть собі: породіллю вже вантажать у карету швидкої допомоги, а патріотка на носилках ще доспівує гімн! Нечисленні сусіди по перегляду сторожко покосилися на автора цих рядків. А сусідів цих у мене в
500-місному кінозалі « виявилося рівно 13 душ... Правда, був будній день, а фільм уже тиждень ішов у прокаті. Кому ще
р-революційного кохання?

Забійна сила «блохбастера»

Фільм «Прорвемося» у постановці Vany Ivanа був найбільш амбіційно рекламованим проектом із «помаранчевої серії». Він так себе й відрекомендовував у прес-матеріалах минулого року — «перший 100-відсотковий український блокбастер». У автора цих рядків тоді виник спонтанний діалог з автором ще не знятої стрічки. Я запитав: «Якщо вже ви робите 100-відсотково українське кіно, то чому не дотримуєтеся 100-відсотково української приказки: «Не кажи гоп, доки не перескочиш»? І взагалі, про «блокбастери» заведено говорити по «бокс-офісу», а не по намірах...» На що уроджений пан Кравчишин пообіцяв запросити мене на прем’єру лише для того, щоб сказати «гоп!». Не запросив. Це непокоїло. І не даремно: на четвертий день показу «Прорвемося» у кінотеатрі «Одеса-Кіно» на єдиному сеансі о 13.00 у залі №4 на 128 місць я був... п’ятим глядачем. Е-е, батечку, блокбастери люблять натовпи. Але, може, саме видовище суперкруте?

Про драматургію «Прорвемося», в усталеному сенсі, говорити не доводиться, хоча сценарій писали толокою шестеро сценаристів. А те, що з пристойності можна назвати фабулою, виглядає так... Четверо аматорів парашутного спорту хочуть поїхати на світовий чемпіонат, збирають потрібну суму і прихоплюють ненароком заодно кейс із чужим «баблом» якогось демонічного вченого-маніяка на прізвисько Док. Ми побачимо, що в катівнях цього олігарха-убивці, отруйника і спонсора «біло-блакитних» в одній особі знемагає прогресивний «помаранчевий» журналіст, а в домашньому музеї він зберігає колекцію заспиртованих органів своїх попередніх жертв. Тим часом огидний бандюга вимагає свого від злодійкуватих парашутистів, і ті встряють у нерівну сутичку з виплодком агонізуючого режиму на тлі «помаранчевих» подій як у Києві, так і в провінції. Поєдинки, катування, бійки, вибухи і т.ін. Трохи сексу. Багато наївної «антиблакитної» сатири і карикатури (один «їхній» агітатор — копія Гітлера, інший — голубий за орієнтацією, третій — паяц ганебний тощо). Є фарсова пісенька а-ля «Кабаре», є й особиста драма «помаранчевої» активістки, яка втратила коханого в боях зі злочинним режимом. Щоб усе це не розпливлося в усі боки, як манна каша, за кадром для ув’язування і пояснення дії постійно звучить розв’язний коментар одного з учасників подій. Режисер Vanyа Ivan, ніби з суто спортивного інтересу, поспішає «відзначитися» у якомога більшій кількості популярних жанрів, шаткує прямі цитати з найрізноманітніших відомих хітів і, певне, думає, що така кількість сама по собі перейде в «забійну» якість «блокбастера». На жаль, спішити треба, як відомо, лише ловлячи бліх. Ось, думаю, і творчий результат вийшов відповідним. Проте наш «блохбастер» уже нібито обіцяний світовому прокату. Прорвемося? Сумніваюся. Але інше гнітить свідомість найбільше.

Пригадуєте фінал фільму Стенлі Крамера «Благословіть звірів і дітей»? Ціною жертв загін із приреченими бізонами відчинено, але все марно — бранці не хочуть бігти на волю. Тварини вже звикли до стійла і гарантованої жуйки. Здавалося б, ось з’явилася вагома й цікава для всіх українська тема для національного кіно — помаранчева революція. З’явилися й давно очікувані приватні спонсори для таких проектів, а «кіна» як не було, так і немає. Немає кінематографічної школи, професії, авторського креативу, особистої неортодоксальної позиції. Ось і видали Саша й Vanyа на «Кодаку» у повний метр та з «Долбі» на додачу суміш партійного агітпродукту з російським «милом» і американським кічем. Тобто те, що в мініатюрі вже давно всім остогидло на ТБ. Жодної спроби розкопати внутрішню драматургію теми або розібратися в її суперечностях. Зате надміру солодкої «революційної романтики», тупого «екшну» і пафосу звеличення... лояльності. Ці опуси навіть один одного багато в чому повторюють. Зокрема, польотам із «Помаранчевого неба» вторить слоган-девіз із «Прорвемося»: «Люди вміють літати». Таж і мильні бульки вміють. Але тільки за вітром і тільки туди, куди їх тягне зовнішня сила. Жаль, однак, судячи з кіновідгуків на помаранчеву революцію, поки що все виглядає так, буцімто повстання мас лише для того й сталося, щоб мати право потім наввипередки улещати наявну владу й штурхати «мертвих левів». Такої свободи, панове, в усі часи повно...

Від редакції. Зауважуючи полемічну гостроту матеріалу та актуальність проблем, піднятих в ньому, «ДТ» пропонує продовжити полеміку на сторінках газети.