Валентин Черних: «Я людина кон’юнктурна»

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» відкрив свій 34-й «сезон» фільмом Дмитра Месхієва «Свої». Це — другий показ картини, перший відбувся влітку на Московському фестивалі, де здобув найвищу нагороду та приз «За кращу чоловічу роль», що дістався нашому чудовому Богдану Ступці. Фільм дуже гарний — маю на увазі блискучу операторську роботу, і незвичайний — ідеться про новий виток осмислення воєнної тематики. Тут повністю розмито відомі та, здавалося б, вивчені межі між «своїми» й «чужими», немає ласкавих і шляхетних переможців — наших, котрі протистоять жорстоким, позбавленим моралі переможеним — загарбникам і їхнім прихвосням — поліцаям. Наймогутніші акторські роботи — Богдан Ступка, Сергій Гармаш, Ганна Михалкова — створені великими мазками, не позбавленими при цьому найтонших напівтонових нюансів. Це фільм, який можна приймати чи не приймати, погоджуватися з ним або сперечатися до хрипоти, але байдужим він не залишає, і дивитися його, по-моєму, варто. Тим паче що після фестивалю він вийде в український прокат.

Автор сценарію картини «Свої» — Валентин Черних, один із «олігархів» сценарного цеху, творець багатьох відомих кіноповістей. Серед них — оскароносна «Москва сльозам не вірить», мила романтика «Московських канікул» і народна епопея «Любити по-російському», створена з давнім другом Євгеном Матвєєвим. Сценарій фільму «Свої» також замислювався для нього, але Матвєєв не встиг знятися в картині, і режисер Дмитро Месхієв укотре відкрив глядачам нескінченні можливості Богдана Сильвестровича Ступки. В.Черних був на фестивалі лише півтора дня, але нам вдалося поговорити з ним.

— Валентине Костянтиновичу, картині закидають зайву жорстокість, але війна не буває ласкавою й рожевою, — саме про це йдеться?

— Гадаю, Діма Месхієв вибрав і правильну тональність, і правильне бачення війни. Спочатку герої не професійні. Перший бій — це програш. Вони вбивають — каменем, ножем, довго, не дуже вміло. Якщо показати все це, як уміле знищення, то, по-перше, було б стандартно, а по-друге — неправда. Бо початковий етап війни ми програли, були не дуже готові до опору, як показав досвід.

— У фільмі роль, задуману для Матвєєва, зіграв Богдан Ступка, артист цілком інший за психофізикою й за своїм сприйняттям світу. Яким ви бачили б цього героя з Матвєєвим?

— Він був би хитріший, ввічливіший. Женя Матвєєв не був би менш жорстоким. Але за своєю акторською суттю він такий ласкавий, переконливий, велелюбний. Усе це вихлюпнулося б на екран. Ступку я не бачив жодного разу в театрі, але він грає справді жорстку, навіть інколи страшну людину. Коли його героя повідомляють про арешт доньок, поганий актор жував би губами, супився, а він лише подивився, мугикнув і пішов. Відразу стало зрозуміло — уб’є. Уб’є й не моргне. Він усіх переграє в картині. З’ясовується, що він найдужчий. Із усіх мужиків! Наймудріший, найрішучіший.

— Переграє зі знаком плюс, домінує над усіма чи тягне ковдру на себе?

— Домінує не як актор, а як людина. У сценарії чіткіше написано, Діма скоротив певні шматки. У фільмі, коли вони говорять про те, чим ця колотнеча скінчиться, герой Хабенського відповідає: «Не знаю». Герой Ступки — те саме. А в сценарії було інакше. Хабенський: «Однаково переможуть, тому що, ну, дійдуть до Уралу, перезимують, що далі? У німців немає сили перемогти нашу країну, все одно покотяться назад. Усе питання лише в часі». А Ступка запитує: «Може замиряться з німцями й більшовиків тоді поженуть?». Не те... І ось герой Ступки каже в наступному епізоді: «Повір мені, наступний, хто прийде до влади, буде з розкуркулених». Це я спеціально написав, бо переконаний у тому, що Єльцин, котрий був комуністом, секретарем обкому, у душі зберігав образу на радянську владу за розкуркулювання, а такі люди образи не вибачають. Єльцин зводив рахунки з радянською владою. Ось тому, коли я робив старого, мій розкуркулений дід і навіть Єльцин стояли перед очима. Не можна таких кривдити, бо за ними сила стоїть.

— Він не вибачає країні, особистостям чи тим, хто, не працюючи, намагався його з життя витиснути?..

— Так. Це дуже трагічні історії. Я наводив приклад на прес-конференції, що в моєї матері, вона директором великого дитячого будинку працювала, у котельній було два кочегари — один колишній поліцейський, інший — колишній партизан. Нормально працювали. А 9 Травня напивалися й билися страшенно. Кожного 9 Травня. Не могли простити ані той, ані інший. Іноді «Своїм» дорікають у тому, що показано мало патріотизму, що люди борються за себе, за своє життя... А патріотизм — це либонь не просто гучні слова, патріотизм — це коли борешся за себе, за свою родину, за малу, велику батьківщину. У цьому сенсі для мене зразок — американці. Вони відчувають захист держави. Розуміють, що за ними стоїть Америка. А ми лише зараз почали це розуміти й почали захищати своїх.

— Багато років нам доводили: патріотизм і ідеологія — єдине ціле. А ви ці поняття розвели...

— Я також людина свого часу, і досить заідеологізований. Вважаю, є три абсолютно консервативні організації, де будь-який перегляд вимагає дуже ретельного підходу. Це школа, армія й церква. До них потрібно ставитися дуже ретельно. Вони століттями перевірені, і реформувати їх треба дуже обережно.

— Але саме ці «три кити» перебувають у «хронічному» експерименті. Чим це загрожує найближчим поколінням?

— Багато чим. Якщо експериментувати зі школою, з’явиться велетенська кількість недоучок. Якщо говорити про армію — зниження боєздатності й узагалі, якщо армія не спрямована на захист, вона йде в бандитизм. І церква не повинна робити одну релігію домінуючою.

— Ви приїхали до Москви з провінції. Провінціали завжди були рушійною силою прогресу, але виживають одиниці, не всі знаходять свою нішу, свою лінію у творчості й силу протистояти мегаполісу. Як ви починали та протистояли тиску «нового світу»?

— Як усі, приїхав до Москви, вступив в інститут, одружився... І річ ось у чому. Провінціалу нікуди відступати. У нього немає родичів, друзів, практично нічого немає. Він змушений бути зразковим, хитрим, жорстким. У нього безліч як позитивних, так і негативних рис, бо лише «позитивні» не виграють. Потрібно бути сволотою, аби вижити.

— Буває грань «сволочизму», коли людина скочується по той бік моралі, етики людських взаємин. Як зберегти баланс?

— По-різному. Деякі скочуються, деякі ні. У кіно буває, що виживають не лише за рахунок таланту, а й за рахунок дурного характеру. Тому що кіно — річ жорстка для інтелігентних людей. Тебе зраджують, до тебе втираються в співавторство, використовують твої ідеї, крадуть, як у будь-якому бізнесі. Тільки в кіно це ще жорсткіше.

— Наскільки ви самі змінилися зі зміною життя своєї країни?

— Анітрохи. Я людина абсолютно кон’юнктурна, коли не був би таким, можливо, менше зробив. Не можу сказати, що я дуже благополучний, проте в нас дуже багато людей вивалилися з візка та злидарюють, не мають роботи, замовлень. Радянська влада, дуже витончена, виробила такий імунітет, що той, хто вижив при ній, виживе де завгодно. Ми виживали. Від діставання продуктів до стосунків із партією. Я не був членом партії, що дуже багатьох дивує.

— Як вам вдалося?

— Не прийняли свого часу, а потім вже й не хотів. Тому прийшов у перебудову досить органічно й був на «революційному» з’їзді кінематографістів, потім перестав займатися громадською роботою. Немає часу. Я понад 20 років викладаю в інституті, а спілкування з молоддю не дає змоги в своїх помилках укоренитися та плекати їх. Бо молоді весь час випробовують тебе на міцність. І ти змушений доводити, що можеш навчати. У творчих вузах на 3-му курсі завжди виникає бунт. Студенти починають розуміти кіно, а коли людина розуміє, то починає бунтувати проти вчителів, батьків. І ця готовність до відбивання удару завжди тримає в досить хорошій формі.

— Ви професіонал, умієте розповісти історію, вибудувати діалог. Біда сьогоднішнього кіно в тому, що всі хочуть самовиразитися, але мало хто може чітко розповісти історію. Стосунки з учнями — це одна грань, яка підживлює й дозволяє утриматися на плаву. А от як у кіно вдається вижити поруч із плеядою молодих і завзятих?

— Зв’язки й робота. Брав участь у перебудові. Створив студію «Слово», зараз уже інші люди займаються нею, я просто художній керівник. Але вижити вдається лише роботою. Дуже багато працюю. Я непогано жив за радянської влади, і зараз живу непогано, але тоді менше працював. Зараз хочеться працювати в три-чотири рази більше, аби підтримати той рівень, який був у ті роки. Якщо знижу темпи, опущуся на інший соціальний щабель. Недавно в Україні показали «Дітей Арбата», у написанні сценарію я брав участь, невдовзі вони підуть по Росії. Закінчують за моїм сценарієм фільм «Брежнєв. Занепад імперії» про останні роки життя Брежнєва, коли він шукав наступника й намагався визначитися, що буде з країною. Це така неоднозначна постать! Він був розумний, хитрий, витончений політик. Такий собі Макіавеллі, котрий 18 років правив імперією, і правив досить жорстко, розправляючись із своїми противниками немилосердно. Він не був маріонеткою. Він диктував, вирішував.

Крім цього, пишу прозу. Виходять книжки. Зупинятися не можна.

— Працюєте за необхідності чи вам цікаво жити й працювати?

— Ні. У мене немає необхідності працювати. Я можу прожити, маючи те, що маю. Не бозна-що. Ні, це йде ще з юності, з газети. Ще до навчання працював у газеті й був «чорною кісткою». Потрібно було видавати в кожен номер 200 рядків. Це досить багато. Звик. І тепер щодня працюю. Якось видався вільний вечір, а я не взяв із собою папір. І замислився: А що ж робити?

— Час, коли кіно цілком сомнамбулічно впливало на весь народ, збіг безповоротно. Яким ви уявляєте розвиток кінематографу?

— Важко сказати. Усе питання в кадрах. На формування творчої людини йде 10—15 років. Нині в нас проблеми з режисурою, сценаріями, брак творчого потенціалу, оскільки цей час був втрачений ще в кінці застою. Я закінчив інститут у 67-му році. Мій перший фільм вийшов у
73-му. Мені знадобилося п’ять років, щоб «обкататися». Зі мною прийшло в кіно дуже багато людей. Потім було затишшя. Ось і зараз затишшя.