Вакарчук — обличчя маскульту

Вітчизняний маскульт (а «Океан», щоб ми не говорили, один із потоків цього «…культу» — явище з розряду фантомних. Його можна порівняти із занесеною до Червоної книги істотою, котру й надалі методично винищують численні недоброзичливці...

«Відповідальні за культуру», скалічені тягарем неперетравленого шістдесятництва, ніяк не можуть второпати: воювати зі «смердючкою» — марна справа. Сумно, але повноцінна Україна відбудеться лише тоді, коли продемонструє світові якісний маскульт. Нині нема іншого виходу, окрім як вписати власну «омасовлену» культуру до глобалізаційної матриці. І не треба тішити себе привидом елітарності. Експеримент та андеграунд сьогодні — це просто осібні ніші того самого глобального культурного простору. Тим часом український маскульт загинається, як небезпечний будяк, відданий на поталу зайдам-хижакам.

У таких нездорових умовах українська поп-музика от уже кілька років розвивається за принципом маятника. 2003 рік ознаменувався надподією в царині «музики для народу» — виходом «Суперсиметрії» від «Океану Ельзи». Наступний рік пройшов під знаком тріумфу Руслани та його тяжких медійних наслідків. Нарешті рік поточний поки не приніс жодної сенсації, окрім нового альбому Gloria від тих самих «океанів». Вакарчук і компанія вчасно скористалися з нагоди знову стати українськими поп-монополістами. Їхня PR-команда працює настільки добросовісно, що часом мріється хоч на хвильку опинитися у місці, де не було б Вакарчука. У проміжку між «Суперсиметрією» та Gloria «океани» не давали шансу про себе забути. Літо-2004: гучна історія з розколом у групі, що закінчилася відходом Хусточки та Шурова. Жовтень того ж року: святкування десятиріччя гурту «у вузькому колі» родичів і журналістів. Листопад: «Океан Ельзи» — хедлайнер загальноукраїнського рок-фестивалю під назвою «Помаранчева революція». Приблизно в той же час гурт залишає Павло Гудімов, завдяки чому таблоїди протягом місяця не мають проблем із наповненням шпальт. Плюс методичне бомбардування медіапростору якісними синглами. Все правильно, чітко й налагоджено. Бракує лише одного компонента нормального маскульту — конкуренції. «Тартаку» чомусь досі не вдається вирушити в тур без нав’язливої підтримки яких-небудь «Корнів». Олег Скрипка в одному з інтерв’ю зізнається, що повністю записаний новий альбом «ВВ» не вдається випустити через політичну обстановку (цікаво, як може завадити ця обстановка — надворі, либонь, не 80-ті?) Ветерани українського року навперейми змагаються в ненависті до шоу-бізнесу (так ніби мистецтво і комерція — аж так несумісні). Перспективні новачки не проти шоу-бізу, але шоу-біз чомусь проти новачків. А масовий український слухач обертається в зачарованому трикутнику: російський поп — «Океан Ельзи» — Руслана.

Новий альбом «океанів» — настільки ж музичний твір, наскільки й прорахований PR-продукт. Якби на диску Gloria було записано 40 хвилин 38 секунд абсолютної тиші, він все одно став би «платиновим» у перший день продажу. Ситуація повністю прогнозована. Музичні гурмани затикають вуха. Критики ласкаво сварять музикантів за те, що гармонії в них не міняються від альбому до альбому, а вступ до пісні «Ти і я» нахабно схожий на класичні речі Dire Straits, а прем’єрний концерт на підтримку нового альбому в Києві збирає повний Палац спорту.

Перед армією оскаженілих дівчаток, що волають «Слав-ко-о!», можна особливо не напружуватися — справу зроблено. Навіть якщо забудеш слова нової пісні (що й сталося з Вакарчуком на київському концерті) — тисячі голосів вправно доспівають її за тебе. Загрози втратити прихильниць теж немає: ну кого, окрім Вакарчука, може нині вибрати в кумири чотирнадцятирічна дівчинка? Хіба Тараса Петриненка? Але таких дівчаток, на щастя, мало. Щоправда, на концерт у Палаці спорту прийшли Вакарчукові революційні побратими Олександр Зінченко та В’ячеслав Кириленко (між іншим, тими днями призначений на посаду гуманітарного віце-прем’єра). Поважну публіку Вакарчук теж вміє привабити. Від кічової екзальтованості попереднього альбому він перейшов до пропаганди «справжніх почуттів» і «щирих емоцій», про які не раз згадував у паузах між піснями. Важко навіть повірити, що пісню «Ікони не плачуть» написав автор позаминулорічної «Кішки». З приходом клавішника Мілоша Єліча та гітариста Петра Чернявського музика «океанів» стала тоншою й розумнішою. Принаймні на зміну катастрофічним «Сьюзі» та «Холодно» прийшли цілком пристойні з музичного боку хіти «Вище неба» і «Без бою». А до численних граней медіа-образу Вакарчука, схоже, додається ще одна: наставник молоді, громадський діяч (і взагалі розумник). Позитивний, як казковий герой!

…Тож чекаймо приходу «хлопчака-поганця», котрий зруйнує цю млосну поп-ідилію.