В СУСІДНІЙ УГОРЩИНІ НОВЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ ВІДЗНАЧЕНО ТРИДЦЯТЬ ДРУГИМ НАЦІОНАЛЬНИМ КІНОФЕСТИВАЛЕМ

В радянські роки угорське кіно мало ауру напівзабороненого плоду. Соціалістична цензура дозволяла їм сказати трохи більше про «маленькі» недоліки нашого спільного життя. Крім того, угорські фільми, що потрапляли на наш екран, селекціонувалися особливо ретельно, надміру гострі моменти підлягали «обрізанню», а деякі картини благополучно опинялися на «полиці».

Сьогоднішня ситуація на кіноекранах України цілком інакша (якщо вважати, що кіноситуація в Україні існує). Американське (і зрідка французьке) кіно ринуло на наші екрани бурхливим потоком і, слід віддати належне, іноді справжні касові хіти потрапляють до Києва одночасно з прем’єрами в Нью-Йорку, Лондоні, Парижі й Москві (із златоглавої, завдяки, власне, відсутності українських прокатників, вони до нас і потрапляють). А от що відбувається в кінематографі колишніх братніх країн, стало для нас майже табу.

Змагатися з Голлівудом або кіновиробництвом Франції принаймні для сьогоднішньої України — річ безнадійна. А зазирнути в сусідню Угорщину і, можливо, запозичити тамтешній досвід — видається справою перспективною.

Щороку на початку лютого в Будапешті проходить національний кінофестиваль. Угорцям є ким пишатися. Вони ніколи не забували своїх видатних співвітчизників, хай і в еміграції, котрі принесли славу угорському кіно. Олександр Корда, Майкл Кертіц, Франческа Гааль — це історія світового кінематографу. Ми виховувалися вже в ореолі інших імен: Золтан Фабрі, Міклош Янчо, Золтан Хусарик, Марта Месарош, Іштван Сабо, Андраш Ковач, Єва Руткаї, Марко Теречек прославили угорське повоєнне кіно. Когось уже немає (пішли з життя Золтан Фабрі, Золтан Хусарик, Єва Руткаї), а решта… решта, як і раніше, на видноті.

Тридцять другий фестиваль угорського кіно проходив 1—6 лютого 2001 року. Він починався на тлі скандалу, що вибухнув у середовищі угорських кінематографістів. Річ у тому, що держава вирішила виділити на 2001 рік утричі більше грошей, ніж завжди. На виробництво фільмів, науково-дослідну діяльність і кіновидавництво, на прокат і фестивалі. Здавалося б, чудово, проте державні структури при цьому посилюють контроль над кінопроцесом. Це й викликало шалений спротив радикально налаштованих кінодіячів. Крім того, багатьох не влаштовувало нове місце проведення фестивалю — велетенський шопінг-центр «Mamut», мультиплекс із вісьмома кінозалами. Проте скептиків посоромлено, всі кінозали були переповнені з ранку до вечора, особливо молодь проголосувала кіноквитками за мультиплекс. До речі, ціна квитків, за нашими мірками, досить невисока — 400 форинтів, трохи менше ніж півтора долара.

На фестиваль було заявлено 28 повнометражних ігрових фільмів (щоправда, 10 із них знято на відео), 30 короткометражних ігрових (20 із них на відео), 35 документальних (усі на відео), 13 анімаційних (7 із них на відео), 27 студентських фільмів і три ігрові картини, зроблені болгарськими й турецькими кінематографістами з угорською копродукцією (програма Єврімаж). Цифри більш ніж вражаючі, особливо якщо, тяжко зітхнувши, порівняти з ситуацією в Україні.

Та цифри цифрами, а як із якістю? Дванадцятий раз поспіль я був гостем Будапештського кінофестивалю, тож мав змогу побачити, що відбувається в угорському кіно. І якщо перші роки аж дух перехоплювало від традиційно високого фахового рівня, то два попередніх, відверто кажучи, неприємно збентежили. Цей рік приніс надії.

Почнемо з великих майстрів. Міклошу Янчо у вересні нинішнього року виповниться 80. Уже в березні уряд Угорщини починає святкування. До Будапешту вшанувати майстра з’їдуться його колеги: Анджей Вайда, Бернардо Бертолуччі, Микита Михалков й ін. А Янчо від сили даси шістдесят, він з ранку до вечора дивився на фестивалі всі фільми, оточений молоддю, щороку знімає по фільму, а то й по два. «Останню вечерю на арабському іподромі» метр показав поза конкурсом. Це завершальна частина трилогії після «Господнього сошестя в Будапешт» і «Матір вашу! Комарі». Схоже, життєствердна енергія Янчо продовжить цей цикл принаймні до декалогу.

Янчо свідомо не хоче порушувати глобальні проблеми. Він наче грає, провокує, трохи знущається. Життя коротке, чудове, сповнене музики й веселощів. Хто хоче, може насолоджуватися. А два герої усіх трьох останніх фільмів, Капа й Пепе, безсмертні. Янчо є Янчо, і все-таки самоповтори стають настирливими й необов’язковими.

Ще один метр. Марта Месарош (нинішнього року їй виповниться сімдесят) цього разу представила тридцятихвилинний фільм-балет «Чарівний мандарин». Цікаво, не більше.

Інший ветеран, Дьюла Маар, геть розчарував. У його картині «Пункт повернення. Трансільванія, 1990» не так дивує поверховість розробки теми зміни політичного режиму на тлі села-хутора, як повне зникнення професіоналізму колись потужного майстра.

Найцікавіші роботи показали режисери середнього покоління. Особливо чекали фільму Петера Готара «Паспорт», який представлятиме Угорщину в панорамі Берлінського фестивалю. Чекання посилювалося тим, що фільм автори завершили тільки за день до закінчення угорського форуму. Два маленькі світи — малесеньке угорське село біля східного кордону й українське місто Берегове — перетинаються, завдяки листуванню Йошки та Єлизавети. Йошка — фермер і п’яниця, Єлизавета працює на допотопній цегельній фабриці. Любов через листування чи надія на краще життя в Угорщині приводять до весілля. А далі— далі життя з важкою фермерською працею, народженням доньки, спробою повернутися додому й пошуком нових надій у Будапешті. Еніко Берчок удостоєна призу за найкраще виконання жіночої ролі.

Приз за найкращу режисуру одержав Арпад Сопсітч (фільм «Покинуті»). Епіграфом до картини звучать рядки з Фрідріха Ніцше: «Той, кого кинули, як тебе, не може знайти спокою». Режисер розповів, що фільм повністю автобіографічний і є зліпком із його дитинства в атмосфері кінця 50-х після розгрому угорської революції. Дев’ятирічна дитина після розлучення батьків опиняється в інтернаті. Фільм одночасно суворий і зворушливий.

Найбільший успіх (головний приз фестивалю) випав на долю картини Бела Тарра «Гармонія майстра». Чорно-біле полотно, про яке неможливо розповісти кількома словами. Жанр? Майже мертвий, те, що було заведено називати справжнім «авторським кіно».

Незаслужено не відзначені журі цікаві, на мій погляд, картини Петера Тімара «Сліпі» й Дежо Жигмонда «Дурнуватий романс».

Є в сучасному угорському кіно і свій рекордсмен прокату. Режисер Барна Кабаї знімає комедії. Його торішній фільм «Іпполіт» мав величезний успіх у публіки. Успішно стартувала в прокаті й нова картина «Машина мрії», спроба створення романтичної комедії. Але вийшла банальна історія без романтики, з комікуванням замість гумору.

Розчарував і знайомий нам Томаш Тот («Діти чавунних богів») своїм новим фільмом «Анархісти».

Нинішнього року особливу увагу було прикуто до дебютантів. У кіно прийшло покоління двадцятип’яти-двадцятивосьмирічних режисерів, котрі виступили з 10 (!) повнометражними дебютами. Не всі вони повноцінні, не всі ще мають що сказати, не всі вміють сказати. І все-таки багатообіцяючим видається фільм Шаболша Хайду «Складні справи» (приз найкращому режисеру-дебютанту), цікаві і «Московська площа» Ференца Терока, і «Я люблю Будапешт» Агнес Інче.

Важко розповісти в цьому репортажі про всі фільми, побачені в Будапешті. Розповідати про фільми, яких ти, читачу, швидше за все, не побачиш, — мало хорошого. Угорські картини, найімовірніше, не потраплять на наші кіно- й телеекрани. А жаль, фільми наших сусідів могли б стати добрим стимулом-прикладом для кінематографістів-співвітчизників. А можливо, ми й доживемо до часів, коли на шпальтах газети зможемо разом обговорювати 28 повнометражних українських фільмів, знятих протягом одного року...