В очікуванні вибуху

Серед численних національних ретроспектив цьогорічної «Молодості» («Індійська кіноколекція», «Польська нова хвиля», «Нове російське кіно», «Сучасне кіно Франції», «Німецький бульвар» тощо) знайшлося місце й українській кінопанорамі. Програма, як завше, складалася з поодиноких повнометражних фільмів (цьогоріч їх було три) та цілого багатьох відеоробіт найрізноманітнішого штибу. Позитивною відмінністю нинішньої «Панорами українського кіно» стало запровадження спеціального приза від тижневика «Дзеркало тижня» за найкращий фільм цієї програми.

Усі повнометражні стрічки «Панорами» («Ніч світла» Романа Балаяна, «Залізна сотня» Олеся Янчука та «Ігри дорослих дівчат» Сергія Ляліна) варті окремої розмови, яка і відбулася вже на сторінках «ДТ», до того ж жодним чином не репрезентують молоде/альтернативне/незалежне кіно, що його відтепер підтримує своєю премією «ДТ». А це кіно за останні роки встигло виробити кілька негативних стереотипів стосовно себе. «Панорама українського кіно» продемонструвала ці молодіжні хиби в усій їхній красі.

Дивним чином свої найперші режисерські спроби дехто починає з агресивного заперечення самої мови кіно. «Малювати кров’ю» Мирослава Домалевського та «Ангели» Андрія Бондаря (не плутати з редактором «Книжкової лавки») є саме такими псевдоестетськими забавками, либонь, для внутрівенного вжитку — адже дивитися їх очима неможливо. Інша крайність — спроби будь-якими засобами вичавити з глядача сльозу («Чотири слова» Геннадія Іванова, «Вибач» Тетяни Новохатько), що призводять до того ж таки результату. Режисерка фільму «Банка» Марина Горбач змушує свого головного героя переконатися, що світ навколо — ні, не матриця, а звичайна скляна трилітрова банка, що в ній для героя створено ілюзію повноцінного існування. «Білявка помирає двічі» Віри Яковенко також відтворює дивовижну спорідненість реального та віртуального світів. А комп’ютерна анімація Анатолія Лавренішина «Наступний» з гумором демонструє мінливість життєвих позицій ката та його жертви. «Ключ» Олега Педана ближчий до класичної анімації — цей зі смаком зроблений фільм відсилає як до шванкмаєрівського сюру, так і до суперпопулярних пригод Волліса і Громіта. Та головне, чого бракує нашому кіно, — це живих людей. Заповнити цю лакуну взялася Олена Маришкіна, що зняла короткометражну «Гуньку» про тяжкі будні простої співробітниці «Укрзалізниці». Увагою до людей вирізнилися також два фільми Сергія Крутіна — «Натхнення» та «Жили-були». Перший фільм — відеоробота з надзвичайно талановитою дитячою акторською грою, звісно, про перше кохання. Мабуть, найпрофесійніша стрічка панорами «Жили-були» — медитативна історія про суддю, для якого вирішення певної судової справи перетворюється на екзистенційний вибір.

Втім, самого лише професіоналізму замало. Від робіт молодих завжди чекаєш вибуху, прориву, подолання бар’єрів — внутрішніх і зовнішніх. І цей прорив стався. Спеціальний приз «Дзеркала тижня» за найкращий фільм української панорами дістався студентці КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого Марині Матвєйчук за стрічку «Машуся в країні чудес». Як і годиться кожному серйозному твору, цей фільм одразу поляризував глядацьку аудиторію, в декого викликав заперечення, а то й відразу. Ці варіації на тему керроллівської Аліси є радше безсистемним вибухом таланту, аніж сумлінною учнівською роботою. Крім того, «Машуся в країні чудес» — це найбільш нетривіальний погляд на тему дитинства і дорослішання, тему, що домінувала на фестивалі. Фільм відтворює розладнаний світ дитячої психіки, світ дівчинки, що фізіологічно й ментально усвідомлює себе жінкою, з усіма її галюцинаціями, фантазіями та фантазмами. Машуся (в її ролі надзвичайно органічна Марійка Богданова) одержима темою проколювання, протинання, розриву. Проколовши собі палець та усвідомивши — «мені не боляче», — вона починає з голкою в руках полювати на метеликів, а згодом і на власну бабусю. Шизоїдний світ дівчинки відтворено настільки експресивно, з таким відвертим кінематографічним безумством, що усі фестивальні спроби вписати дитину до накинутого їй контексту (як у конкурсних фільмах «Канатоходка», «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи»), блякнуть перед цією роботою. Режисерка вправно витримує обрану ґротескову інтонацію, а глядачеві потрібно лише прийняти запропоновані правила гри. «Машуся в країні чудес» рішуче долає всі канони «студентського кіно», і це не безглузде експериментаторство, а надзвичайний вибух чистого мистецтва, що трапився там, де його найменше чекали.