В ОЧІКУВАННІ СЕРАФИМІВ, ЯКІ ПРИЛІТАЮТЬ ПО ДУШУ

Знаєте, коли на сцені пам’ять стає майже відчутною? Тоді, коли, хоч як банально це звучить, там не грають, а живуть. Олександр Вертинський... Знову повернувся він у Київ — «батьківщину світлу» і «розкуйовдив» свою пам’ять, як пасма волосся...

Новий театральний майданчик Національного театру російської драми ім.Лесі Українки «Сцена під дахом» почав своє життя прем’єрною виставою. На «Бал Господень...» запросив Олександр Вертинський. І глядачі, завдяки фантазії Ольги Гаврилюк (сценічна композиція та постановка), Олени Корчиної (сценографія), Миколи Сазоненка (музичне оформлення, партія рояля), пройдуть разом із Виконавцем — Євгеном Лунченком — колами пам’яті видатного співака, поета, композитора.

Надзвичайно складно, створюючи образ конкретної людської особистості, утриматися від зовнішнього копіювання, тим більше що Олександр Вертинський у цьому сенсі — постать надзвичайно благодатна. У моновиставі «Бал Господень...» актор Є.Лунченко знайшов дивовижно точну міру впізнаваності Вертинського. Він використовує ледь уловимі моменти зовнішньої подібності, пластику, міміку, елементи костюма, стилю епохи. У виконуваних піснях глядач чує характерні інтонації співака, але то лише впізнавані мотиви, не копіювання голосу, це власне проживання актором іншої акторської долі. Хвилі пам’яті несуть Лунченка—Вертинського з часу першого виступу артиста на естрадній сцені до його гірких, безжальних слів: «И слишком мы стары, и слишком устали и для этого вальса, и для этой гитары…» У цих спогадах — низка персонажів, у яких перевтілюється актор, палітра переживань — мудрість, легкість, іронія, гумор, блазнювання, драматизм. Актор ніби повторює шлях Вертинського, який не встиг прожити власне життя, — «все жил чужие».

Слід віддати належне вибудуваній формі сценічної композиції, що знайшла переконливу хронологію і дозволила в півторагодинну виставу вмістити той «величезний життєвий простір», на якому, за образним висловом співака, «можна вишивати, як на нескінченному рулоні полотна, усе, що вам завгодно!» Життєві візерунки Вертинського, що їх, як по позначеному, «проходить» актор, створюють атмосферу часу, вгадуваного за виразними, властивими йому штрихами. Трагедія людини й артиста, котрий втратив і знову здобув Батьківщину, зримо вимальовується з поетичних рядків, пісень, фраз, спогадів, перейнятих ностальгією та гіркотою нерозуміння.

Друга дійова особа — музика. Кожен твір, несерйозно названий пісенькою, — епізод життя, окраєць душі, лемент серця. Всі вони майстерно закомпоновані в текст, із пісеньок будується сюжетно-оповідальна лінія. Перехід від музики до слова і навпаки відбувається в актора органічно, природно. Внутрішня зміна настроїв підтримується грою світла, комбінацією гарних, просторових мізансцен, обігрується дворівневий природний інтер’єр залу, використовуються для дії ярус, колони, східці.

Театральна тумба, що трансформується в маленьку сцену, — місце виступів знаменитого П’єро, у фіналі змикає, як стулки музичної шкатулки, обидві свої половини. І знову в глядацький зал дивиться з афіш Олександр Вертинський, «дотепний і манірний», мудрий і в стражданні, незрозумілий і все ж таки щасливий. Він повернувся до нас, пісні його звучать, доля його хвилює, вона чи не найбільш досліджувана акторською братією. Гідно вписав свою сторінку в ці багатотомні збори й актор Євген Лунченко. У програмці «Бала Господнего...» написано — вистава про життя і долю, без антракту. Це правильно, у пам’яті немає антрактів, очікування Серафимів триває вічно.