Ув’язнений у клітці власного «Я»

Якщо фест доходить свого п’ятиріччя, з’являються підстави говорити про його життєздатність. У Києві відбувся VІ Міжнародний фестиваль моновистав «Вiдлуння», який знову зібрав довкола себе аматорів жанру мономистецтва.

Колишніми залишилися співзасновники, котрі добре розуміють важливість підтримки такого своєрідного фестивалю-лабораторії, — Швейцарська культурна програма — Україна, Фонд сприяння розвитку мистецтв, Росзарубіжцентр, представництво в Україні, Театр «Колесо». Не змінилося і місце його проведення — сцена затишного Театру «Колесо», що зумів зачарувати іноземних гостей красою місця свого розташування на Андріївському узвозі. Новою була лише театральна програма, що складалася цього року з 12 вистав, які репрезентували мистецтво дев’ятьох країн.

Свідченням зростаючого інтересу теоретиків театру до досліджень у царині моножанру стала організація разом із Державним центром театрального мистецтва ім. Л.Курбаса круглого столу «Стан і проблеми сучасного монотеатру». Театрознавці й актори, котрі представляли свої «самотні» театри, спробували якось «намацати» у визначеннях, що ж це таке — монотеатр.

Незважаючи на різницю позицій, усі зійшлися в одному: актор, який виходить на сцену й обрав засобом самовираження мономистецтво, має бути харизматичною особистістю, людиною, котра хоче й може сказати щось важливе тим, хто сидить у залі. Якоюсь мірою такий сміливий вихід один на один можна вважати творчим подвигом. І якщо внаслідок духовного двобою актор «завоює» глядача, це стає для нього найвищою нагородою.

У моновиставі діє традиційна для будь-якого театрального видовища тріада: текст — режисер — актор. З тією різницею, що в більшості випадків усі складові цієї тріади — одна людина. І кожна вистава стає розмовою із самим собою. Уявляєте, які тонни щирості, сценічної правди, органіки актор має винести на підмостки, щоб розмова наодинці з собою зацікавила ще когось?

Будучи цілком авторською або залучаючи до свого монологу однодумців — режисера і драматурга, вистава театру одного актора постійно працює над винайденням оповідальних моделей сценічного дійства. Існують навіть певні їх класифікації: традиційна розповідь персонажа, літературна інтерпретація, вистава у виставі, актор як друге «я» героя, вистава-емоція, вистава-відсторонення, вистава-спогад. Цей список можна продовжувати, адже кожен лицедій — окремий всесвіт із можливістю створювати власний, не схожий ні на що інше світ.

Мономистецтво з кожним роком привертає до себе увагу, й усе більше акторів стають під знамена щирої сповідальності самотності. Самотності — як вищого щабля самопізнання.

У міркуваннях щодо монологу в «Відлунні»-2005 узяли участь 12 акторів. Це було 12 різних уявлень про життя, 12 різних звернень до тем, різних способів сценічного втілення, різних оцінок і темпераментів. Журі на чолі з В.Хазановим (Москва) добре «розчуло» лише п’ятьох. Приємно, що серед трьох представлених українських вистав — «Заметіль» (Музичний театр для дітей і юнацтва), «Бал Господень...» (Національний театр ім. Лесі Українки), «Диво Піаф» (Театр «Колесо») — дипломи одержали два. Ольга Гаврилюк була відзначена в номінації «За режисуру», Ірина Кліщевська — «За жіночу роль».

Щирість розкритої душі в образі Едіт Піаф вирішується І.Кліщевською всеохопно. Вона сама і «паризький горобчик», і оповідачка, котра розповідає про цю вибухову долю, і персонажі, котрі оточують героїню. Відмовившись від спокуси зовнішньої подібності, акторка намагається створити в образі Піаф своєрідне узагальнення образу творця, який спалює себе у вогні пристрастей, що живлять мистецтво. Пройшовши пунктиром по всіх любовних історіях крихітки Едіт, акторка підводить до емоційного висновку, яким дивом вона була. Підтверджуючи чарівну природу цього надзвичайного явища — Едіт Піаф, лунає її голос, від якого мурашки по шкірі...

На біографічній основі реальної долі поставлений і спектакль «Бал Господень...» у виконанні Є.Лунченка (реж. О.Гаврилюк, партія рояля — Н.Сазоненко). Атмосфера вистави напрочуд поетична, емоційна. Актор знайшов чітке співвідношення подібності зі своїм героєм — Олександром Вертинським — і власного ставлення до його долі. Нерідко межа актор-персонаж стирається, і перед глядачем постає сумний П’єро з очима Вертинського, котрий слухає солодкі перебори гавайської гітари й цілує жіночі тонкі пальці, що «пахнуть ладаном». У режисерському вирішенні спектаклю знайдено баланс безпосередньої творчості артиста, його віршів, пісень і життєвих колізій. Одна лінія логічно підхоплюється іншою, переплітається, захльостується, відгомонить луною — і Вертинський з’являється у всій багатогранності своєї неординарної особистості. Такий талановитий тандем (режисер—актор) дозволяє підійти на максимально близьку відстань до розуміння внутрішнього космосу цього творця.

Дипломом «За чоловічу роль» відзначили В’ячеслава Рибникова (Естонія) у виставі «Семен Захарич» Міжнародного театрального проекту — Ф.Достоєвський, «Злочин і кара. Мармеладови». Робота актора підкуповує органічністю і щирістю, у спектаклі він продовжує близьку для себе тему «маленької людини». Жалюгідний п’яниця Семен Мармеладов жебрає на вулиці, але при цьому йому не важлива милостиня. Він задихається від бажання висловити людям своє горе, бути ними почутим.

Прикладом авторського спектаклю став монолог німецького актора Фелікса Кама «Де краще» (реж. А.Крітенко). Німцем Ф.Кама вважається, щоправда, лише за місцем проживання, насправді ж він — принц-наступник Камеруна. В національному одязі свого народу, великий і чарівний негр повідав історію свого перельоту з Африки до Німеччини. Розповідь його нагадувала захоплююче засідання клубу мандрівників, із привабливими подробицями життя племен, їхніми національними традиціями, стосунками між родичами. Дотепна, іронічна стосовно себе розповідь Ф.Кама, котрий почувається незручно в принадностях європейської цивілізації, зуміла переконати: найкраще там, де затишно і комфортно твоїй душі, де почуваєшся своїм серед рідних і доброзичливих людей. Дати відчути близькість до африканських народів Ф.Кама вирішив, пригостивши вишуканою національною стравою — равликами. Ці черевоногі істоти, що прибули з актором зі Страсбурга, були з задоволенням з’їдені глядачами відповідно до ритуалу.

Гоголівські «Записки божевільного» — найулюбленіший твір для акторів, які працюють у мономистецтві. Цей матеріал — просто скарб для інтерпретацій власного бачення світу, демонстрації акторських даних. Закладена в ньому філософія має відповіді на запитання позачасові й важливі завжди, закладена драматургія дає можливість режисерам робити несподівані ходи, вирішувати найнеймовірнішим чином сценічний простір. Македонський актор Байруш М’яку одержав диплом «За втілення російської класики» у виставі «Записки божевільного» в постановці відомого режисера, учня П.Фоменка, македонця Івана Поповскі.

Гоголівська фантасмагорія про дрібного чиновника Поприщина, котрий квапливо бореться зі своєю згасаючою свідомістю і пише записки, подається режисером як дослідження природи свідомості як такої. Б.М’яку не схожий на худосочного блідого чиновника. Вигляд величезного товстуна раблезіанського типу, зі скуйовдженим сивим волоссям, гучним голосом не віщує ніяких психічних аномалій. Він мирно партачить свої записки вишуканим павичевим пером, мріє про кохання. Актор наочно демонструє процес наближення безумства. Сценічний простір обмежений натягнутими білими канатами. Вони утворюють клітку, всередині якої знаходиться Поприщин. У міру того, як безумство починає оволодівати ним, він прикріплює до всіх пальців рук відточені пера. Помахи його рук стають схожими на помахи крил. Він метається, мов птах у клітці власного безумства, але з цієї темряви виходу немає.

Умовність рішення, знайдена І.Поповскі, вражає образністю. Герой Б.М’яку вирує пристрастями, немов розбурханий вулкан. Усі предмети стають його партнерами, він одушевляє їх, змінює сенс їхнього призначення. Йому вдається «узяти» найвищу ноту трагізму в сцені проголошення себе іспанським королем. Піднятий Поприщиним—М’яку над головою стіл, перевернутий вигнутими ніжками догори, контуром нагадує силует корони. Піка безумства досягнуто... І вже немає виходу з цієї замкнутої клітки, пера безладно розкидані по підлозі... Неначе це пір’я мертвого птаха, що розбився об грати своєї в’язниці.

Порожня сцена... На ній один актор. Світ зовнішній і світ внутрішній злилися в його погляді в одне ціле. Він чує биття власного серця. Він доступний і відсторонений, товариський і замкнутий, щедрий і скупий. Він сам собі — Отець, Син і Дух святий. Почуття володаря переповнює його. Це п’янке відчуття свободи не порівняти ні з чим. Хіба що з протверезним відчуттям відповідальності. Перед тим, до кого він звертається.