УСІ ВМИРАЮТЬ. ОКРІМ ДЕКОТРИХ

ХХV ММКФ, який завершився минулої неділі, відразу за багатьма лініями можна назвати фестивалем печального образу. Приміром, в організаційному плані він виявився не просто скромнішим, ніж звичайно, але й біднішим, аскетичнішим і невибагливішим. Убогіший список ретроспектив, позаконкурсних делікатесів і корпус відомих критиків у складі фестивальної юрби. Відверто знизився тонус традиційних семінарів-посиденьок у Будинку кіно. Масив прес-матеріалів помітно потоншав, що не в останню чергу пов’язано з вилученням із пакета ММКФ (уперше цього року) кіноринку. Навіть зникла вкрай потрібна журналістам для бадьорості духу на такому марафоні дармова кава на прес-конференціях і в перервах конкурсних переглядів, а залишилася тільки дуж-же дорога в барі.

До того ж, начебто впав і глядацький ажіотаж навколо огляду: чого б то особливо метушитися кіноману, якщо більшість кращих стрічок за кілька тижнів чи навіть днів все одно вийдуть на московський екран? «Прокат пожирає фестивалі» — так афористично описав (утішну?) ситуацію один із промовців на дискусії про долю російського кіно.

Сезон Бабиного Яру

Та насамперед смуток навівав загальний художньо-змістовний ландшафт світового кіно, представленого тут. Ще рік-два тому найкращими картинами ММКФ визнавалися ті, що водночас були і найбільш життєлюбними, скажімо, «Птиці», «Поговори з нею» або й зовсім квітково-весняна у всіх сенсах «Амелі». Нині за десять днів я побачив 36 фільмів (третину — не повністю). У шести виникала тема суїциду, а в десяти — і зовсім масового терору та серійного забою людей. Випадки нормального, «штучного» гомоциду і рахувати не варт. І мова ж іде не про інертний кінопотік, а про результати якісної селекції професіоналів. Ніби тінь Великого Виходу лягла на переважну більшість фільмів із найрізноманітніших кінців світу. Здавалося, запах тліну та мертвечини так і струменіє від постійно повторюваних образів персональних агоній і фабрик смерті.

Вересень нині скидається на місяць фатальний: багато хто знав київське 29-те число, тепер усі зарубали на носі нью-йоркське 11-те. На ММКФ можна було познайомитися з новітнім принципово глобалістичним проектом фільму-альманаху про день падіння СЦТ. Він так і називається — «11 вересня», і складається з 11 новел 11 режисерів по 11 хвилин кожна. Тут: Саміра Макмальбаф (Іран), Клод Лелюш (Франція), Юсеф Шахін (Єгипет), Деніс Тановіч (Сербія), Ідрісса Уадраго (Нігерія), Кен Лоуч (Великобританія), Алехандро Гонсалес Іньяріту (Мексика ), Амос Гітай (Ізраїль), Міра Наїр (Індія), Шон Пенн (США), Сьохей Імамура (Японія). По-правді, оригінальністю погляду на першу знакову трагедію ХХІ століття відрізнявся далеко не кожен.

Дивно, але факт: німецький «Бабин яр» знято... у Білорусі. І трагікомічної «липи» у цьому опусі хоч греблю гати. Скажімо, групу рабинів спалюють живцем просто посеред «київської» вулиці, а просте єврейське сімейство перед відправленням на розстріл есесівці, навпаки, люб’язно пригощають молоком із хлібцем тощо. Відчутно представлена тема вродженого антисемітизму українців, символічно подолана, утім, у коханні двох молодих героїв. Питається, а чого ще очікувати від продукту «моди» на Голокост?

Страшніше страшного лише його опобутовування, звикання до нього як до норми повсякденності чи його перетворення на атракціон — одне другому, виявляється, не заважає. Австрійський режисер Франц Новотни в конкурсному фільмі «YU» описує саме таку цілком реальну ситуацію. Трійця розпещених віденським добробутом сорокарічних лобуряк вирішує розважитися по-крутому — у курортному місті Трієсті, де громадянська війна по суті ще не скінчилася, зате курортний сезон вже стартував. Відпочивають же деякі любителі гострих відчуттів, полюючи на небезпечну звірину? Ось і тут увечері можна подивитися на рутинну розправу воєнізованої банди «патріотів» (які підозріло скидаються на наших уна-унсовців) над цілою сім’єю етнічних «ворогів»: закупорене скотчем авто з людьми скидають на дно моря. А уранці прямо навпроти того місця на пляж виповзають курортники з дітками, і морозивниця торгує своїм товаром, а шльондри оптом і вроздріб — своїм. Що ж стосується назви фільму «YU», то це все, що залишилося від назви країни на ім’я Yugoslavia.

Поза конкурсом ішов протестний оскарівський лауреат «Боулінг для Колумбайн» американця Майкла Мура — документально-авторське дослідження національної традиції, що веде просто до Голокосту на виплат: «культ кольта» у США — внутрішня практика масового насильства — специфіка зовнішньої політики. Ще одна американська антиамериканська алегорія відчутна в «Будинку 1000 трупів» режисера, котрий красномовно назвав себе Роб Зомбі. Тут в основу піраміди небіжчиків закладена інша національна традиція — свято мерців Хелловін і сатанинський менеджмент цього традиційного морг-шоу. У великій формі театральної алегорії про те ж, на мій погляд, веде мову і датчанин Ларс фон Трієр у відверто антиамериканському «Догвіллі». Але тут базис смерті — лицемірна логіка пуританської моралі, це вона породжує головні жахи того способу життя. Кольти застосовуються вже потім. Історія умовного Собакограда завершується геноцидом: абсолютна його жертва, дівчина Грейс (Ніколь Кідман), віддає розпорядження про повне знищення всіх догвільців — разом із дітьми. Живим залишається тільки натуральний пес, якого кличуть цілком по-біблійному, Мойсеєм. Даруйте, панове, цивілізаційна помилочка вийшла. Все доведеться починати спочатку. Такий ось хот-дог історії виходить.

Втім, перенесемося на Далекий Схід. Патріарх японського кіно і давній фаворит ММКФ Кането Сіндо несподівано згадав давнину в дуже бадьорій за стилем «Сові». Це образ по-жіночому домашньої м’ясорубки для чоловіків. У вимерлому гірському селищі залишилися тільки мати й дочка. Кожен посланець соціуму (чиновник, збирач податків, поліцейський тощо), звісно ж, чоловік і, звісно ж, хтива тварюка. Адже це їхня цивілізація надворі. Усіх зустрічають комплексним частуванням із трьох страв: пляшка пива, ліжко, склянка отрути. А вся готівка жертв йде на компенсацію потоптаної жіночої долі. Трупи складуються неподалік — в імпровізованому — ось уже точно! — «бабиному яру».

Південнокорейський націонал-апокаліпсис представлений у стрічці з плакатним титулом «Врятувати зелену планету!» Чан Чжун Хвана. Тут віру в людство рятує лише та сюжетна обставина, що повним зачищенням погрожують Землі прибульці із сузір’я Андромеди, а один із мотивів убивств написаний кров’ю на стіні і, дійсно, звучить як науково незаперечна істина: «Усі вмирають...» Так у давньому, але безсмертному жарті Аркадія Райкіна хворий запитує лікаря: «Лікарю, як ви гадаєте, я вмру?» І той авторитетно відповідає: «А як же!»

Загалом, у досить широких колах кінематографічної громадськості, можливо, після 11 вересня, формується мода на сезон-ХХI: невеселенький ситчик і вільний покрій а-ля саван. «Вы полагаете, всё это будет носиться?..».

Пригоди минулого в теперішньому

Однак ніщо так не розраджує тлінну особу, як повторювані на її очах перманентні воскресіння. Поява, здавалося б, безповоротно померлого минулого у щонайсучаснішому теперішньому. Це, власне, і є наочне та практичне свідчення про життя після смерті.

Конкурсна картина «Божественний вогонь» іспанця Мігеля Ермоси будується на гіпотезі, що 1936 року Федеріко Гарсіа Лорка вижив після розстрілу франкістами, але втратив пам’ять від ран і шоку і став нікому не відомим жебраком на вулицях оспіваної ним Гранади. І взагалі, хіба не місце романтику довоєнного формату на вулиці 70-х років — із простягнутою рукою? Лорка поступово згадує своє життя і Дар, але залишається далеким прагматичній сучасності. Хтось хотів би на «ожилому» класику заробити непогані грошенята, а комусь він особисто по барабану, оскільки значно зручніше продовжувати машинально вклонятися сертифікованому ідолу національної культури (як це все по-нашому!). «Живого» Лорку за шкірку викидають із театру, де йде його «Дім Бернарди Альби» за те, що він починає, згадуючи, уголос випереджати репліки акторів. І тільки Санчо Панса новітнього часу, добряга і простак пастух-рятівник, відкриває ніби наново душу красі раніше невідомого йому поетичного слова. Так і завершується картина: на зарослому пустирі, де колись розстріляли Лорку, сидять двоє і, насолоджуючись, читають чудові вірші ожилого класика. Захід сонця. І байдуже, хто з них Лорка, і чи Лорка. Байдуже, коли помер Лорка. Важливо, що «душа в заповітній лірі» його прах переживе.

Історична й особиста пам’ять знову замішані в сюжеті «життя—смерть» у фільмі Вольфганга Беккера «Гудбай, Ленін!» Це абсолютний національний чемпіон кінороку в Німеччині (аж дев’ять національних «оскарів» «Лола»). Це історія матері-комуністки і сина, котрий намагається амортизувати своєю любов’ю удар історії — руйнацію НДР. Ідея фільму полягає в тому, що не слід викидати на смітник історії батьківщину наших предків.

А в китайській позаконкурсній стрічці «Бальзак і кравчиня-китаяночка» режисера Даї Сіджі тема все та ж: інтеграція ненайкращих сторінок автобіографії країни в даний час. Цього разу йдеться про роки «культурної революції». Вислані на перевиховання в гірське сіло два студенти несподівано самі перевиховали місцеве дуже трудове, а тому вкрай темне селянство. Переказуючи населенню заборонену французьку літературну класику. Фінал схожий на «Поему про море»: йде під воду цей рудимент паскудного часу, але камера залишається в затоплюваних хатинах, і в підводному царстві минулого раптом знову з’являються милі привиди немилого минулого... Як тут знову не згадати про своє: про пострадянську вакханалію екстрених зречень і перейменувань, танці на могилах предків і винахідників небувалого минулого.

Російська новаторська анімація «Петербург» Ірини Євтєєвої адаптує до сучасного віртуально-комп’ютерного сприйняття відразу дві художні традиції, на яких зазвичай будувався міф цього дивного і великого Міста. По-перше, літературну, що ведеться від Пушкіна й Гоголя до Бєлого та Блока. А по-друге, кінематографічну лінію екранізацій «пітерської» теми. Ожилі класичні кінокадри з фантазійними домальовуваннями і «дограваннями» інших образів і контекстів створюють художньо оригінальне ціле — певний мультимедійно-симфонічний симулятор усієї 300-річної історії граду Петрова. Ще одна російська конкурсна стрічка спирається на інші традиції: real time на екрані, побутові фактури, перебивання через затемнення, типажі тощо. Впізнали? Так, стилістика старої-престарої французької «нової хвилі». Фільм зроблено дебютантами Борисом Хлєбніковим й Олексієм Попогребським зі старанністю студентів-відмінників, які боготворять «400 ударів» Ф.Трюффо та «На останньому подиху» Ж.-Л. Годара і беруть у метрів усе, що тільки можна, не додаючи нічого від себе. Подорож батька із сином до Чорного моря вийшла нескінченно тривіальною. Як же я здивувався, дізнавшись про присудження одного з головних призів ММКФ цьому старанному учнівському опусу.

А ще на тему рандеву минулого і теперішнього був у конкурсі фільм «Тиждень у Пешті й Буді» угорського класика Кароя Макка.

Загалом, ніщо не нове під місяцем: все вмирає, крім справжніх кохань, батьківщин, культур та істин. Лише вони, втрачаючи матеріальність, рятуються в невловимих інстанціях, поки знову не олюдняться. Звідси і друга «новина»: все не тільки вмирає, а й народжується. Навіть у «догвіллях». Але теж — поки що. До першого глобального Бабиного Яру.

Лауреати ХXV ММКФ

Гран-прі журі «Золотий Св.Георгій» — «Божественний вогонь» (Іспанія), режисер Мігель Ермоса.

Спеціальний приз журі «Срібний Св.Георгій» — «Коктебель» (Росія), режисери Борис Хлєбніков і Олексій Попогребський.

Спеціальний приз за режисуру «Срібний Св.Георгій» — «Врятувати зелену планету!» (Республіка Корея), режисер Чан Чжун Хван.

Приз за найкраще виконання жіночої ролі — Сінобу Оотаке (Японія) у фільмі «Сова» режисера Кането Сіндо.

Приз за найкраще виконання чоловічої ролі — Фарамаз Гарібян (Іран) у фільмі «Танцюючи в пилюці» режисера Асгар Фархаді.

Спеціальний приз «За підкорення вершин акторської майстерності і вірність принципам школи К.Станіславського» здобула акторка Фанні Ардан.

Приз ФІПРЕСІ — «Скагеррак» (Данія), режисер Сьорен Крагх-Якобсен.

Приз журі російської кінокритики — «Танцюючи в пилюці» (Іран), режисер Асгар Фархаді.

Приз журі кіноклубів — «Скагеррак» (Данія), режисер Сьорен Крагх-Якобсен.

Приз глядацьких симпатій — «Божественний вогонь» (Іспанія), режисер Мігель Ермоса.

Приз журі дебютів (10 тис. метрів кіноплівки Kodak) — «Врятувати зелену планету!» (Республіка Корея), режисер Чан Чжун Хван.