Уламки істини

Є митці, які давно поза рейтингами та хіт-парадами. А начебто над усім цим. Оскільки без пафосу служать мистецтву й вічності. Тим часом недавно один із російських загальнонаціональних рейтингів назвав «найкращим диригентом 2007 року» Володимира Співакова. Але найкращий він не тільки в минулому році! Майже 30 років Співаков очолює Камерний оркестр «Віртуози Москви» — і колектив цей люблять і вітають в усьому світі. Під час свого недавнього приїзду до Львова Володимир Співаков розповів «ДТ» про те, як ставиться до звання «Народний артист України», що його пов’язує з Путіним, і повідав про деякі таємниці диригентської майстерності.

«Відмовлятися від звання народного артиста України я не буду»

— Володимире Теодоровичу, буквально перед приїздом до Львова вам надали звання народного артиста України. Як ви сприйняли цю звістку?

— Я взагалі до всіх нагород ставлюся певною мірою іронічно. Кожна людина приходить у цей світ зі своїм ім’ям. Так само й залишає його. Ім’я — це доля. А медалі, ордени та звання — все це перетворюється на нафталінний пил. На ніщо! А взагалі — спасибі Україні. Відмовлятися від звання народного артиста України я не буду. Тим більше що в мене є й українське коріння...

— Що ви вважаєте найбільшим досягненням останніх років?

— П’ять років тому я став президентом Московського міжнародного дому музики — нового концертного комплексу на Крас­них Холмах. Там знайшли нареш­ті пристановище три мої дітища: камерний оркестр «Вір­туози Моск­ви», симфонічний Національний філармонічний оркестр Росії та Між­народ­ний доброчинний фонд Володи­мира Співакова, створений 14 років тому. За цей час ми допомогли майже вісьмом тисячам дітей. Заробили кошти на обстеження й лікування. Хоча... Досі не можу забути оченят Аліни Коршунової, яку не вдалося врятувати американським лікарям — лау­реатам Нобелівської премії — в най­кращому шпиталі США. Та­кож шукаємо талановитих дітей. Навчаємо їх, даємо стипендії, купуємо музичні інструменти...

— Ваша мама була піаністкою. Ви стали скрипалем...

— Спочатку була віолончель. Але я був дуже низенького зросту, і мені важко було носити інструмент. Тому тижнів через два я попросив легший інструмент. Так і з’явилася в моєму житті скрипка.

— Володимире Теодоровичу, де нині живуть ваші діти?

— Дівчатка живуть і навчаються в Парижі (у Володимира й Саті Співакових три дочки — Катя, Таня й Аня; після смерті сестри Володимира Теодоровича Лізи Співакови взяли на виховання і її дочку. Сина від першого шлюбу з Вікторією Постніковою Володимир Теодорович у цьому інтерв’ю не згадував. — Авт.). Дівчатка недавно приїжджали на святкування Нового року в Москву. Це наша сімейна традиція.

— А що тепер робить ваша дружи­на? Її давненько не видно на телеекрані… (Сатенік Са­а­кянц-Співакова — друга дружи­на Во­лодимира Теодоровича, драматична акторка, випускниця ДІТМ (ГИТИС), ведуча телепрограми «Камертон», авторка книжки про Володимира Співакова і його «Віртуозів». — Т.К.)

— Можливо, деяких її телепрограм ви тут не бачите... Саті багато і плідно працює. Недавно зробила програму про Хосе Ка­рераса. Тепер завершує ще одну — про скрипальку Вікторію Мулову, яка живе в Австрії. Вже зібрала матеріал для другої книжки.

«Зв’язок із Космосом у нас із народження»

— Певний час у вашому оркестрі були тільки чоловіки. Тепер з’явилися три жінки. Це данина новітнім гендерним віянням?

— Уперше закиди про «гендерну політику» оркестру «Віртуози Москви» ми почули під час гастролей в Америці, де дуже розвинені феміністічні настрої. Саме тоді газети писали: «Ми захоплені грою оркестру. Але чому у «Віртуозах» немає жодної жінки?!»

— То чому все-таки у «Віртуозах» не було жінок?

— У нас же дуже нелегке життя! Перельоти, валізи — спробуй потягай! Безсоння, готелі, зміна часових поясів, таке-сяке, а точніше — ніяке харчування. Загалом, солдатське життя. Поклавши руку на серце, скажу: ми — солдати музики! Переважно з цих міркувань і не брали в оркестр представниць прекрасної половини. Крім того, як ви знаєте, поява жінок сприяє не тільки чудовій атмосфері, а й деяким пасажам ревнощів... І ще чогось такого, що хвилює наші душі. І в такі моменти розумієш, що ми дуже далекі від Творця. Але останнім часом в оркестрі з’явилися три жінки. Це прекрасна скрипалька, чарівна людина, хороший товариш і теж, як в ізраїльській армії, «солдат» Ліза Трушина. Також Світлана Степченко — багатоверстатниця, бо є концертмейстером групи альтів Національного філармонічного оркестру Росії, тобто поєднує дві дуже важливі роботи. До речі, 20 років тому у Львові вона отримала першу премію на конкурсі альтистів. Музикант вона чудовий. Із дуже складною долею, бо рано втратила чоловіка й тепер сама виховує хлопчика. Ми як можемо допомагаємо їй. А на клавесині грає дружина нашого концертмейстера Льоші Лундіна. У нас ще й в адміністрації є жінки. Їх просто не видно, але робота їхня відчутна.

— У вас дуже напружений гастрольний графік. Знаходите час для відпочинку?

— Із цим складно. Я взагалі відпочивати не вмію. Правда, інколи відпочинок мені організовують друзі. Відразу після Львова поїду в Центральну Африку — полювати. У дичину не стрілятиму. Хіба що в змій чи крокодилів.

— А як же гастролі в Києві? Я десь прочитала, що Денис Мацуєв наприкінці січня виступатиме в нашій столиці з «Віртуозами Москви»... Без вас?

— «Віртуози» справді виступатимуть у Києві. І справді з Мацуєвим. Але вже з іншою, ніж у Львові, програмою і без мене. Тому що 30 січня я диригую в Люксембурзі — оркестром Люксембурзької філармонії в новому, прямо приголомшливому залі. Концерт буде присвячено пам’яті великої княгині, яка нещодавно померла. Вона була ініціатором спорудження цього комплексу й фінансувала його будівництво. Там, до речі, дуже хороша акустика. Мені про це розповідав Кшиштоф Пендерецький, який відкривав зал своїм новим твором. Диригуватиму ліворучний концерт Прокоф’єва. Крім того, везу туди і свою програму. А київська програма, запланована на 30 січня, називатиметься «І класика, і джаз». Джазовою її частиною диригувати приїде Георгій Гаранян.

— Нині в Росії — особливо напередодні президентських виборів — люди мистецтва наче розділилися... Одні, як, наприклад, Микита Михалков чи Алла Пугачова, натхненно підтримують лінію Путіна, а отже — його наступника. Дехто, як Олег Басилашвілі чи Сергій Юрський, пишуть протестні листи...

— Я нікому не пишу жодних листів! Один-єдиний раз я написав листа Путіну — з особистим проханням... Хоча не зовсім особистим. Про підтримку фонду «Діти Росії». Тієї організації, яка займається будівництвом онкологічних реабілітаційних центрів. Я знаю, що мій лист поклали Путіну на стіл. Президент його прочитав — і відразу ж дав команду робити конкретні кроки. Все!

— Зробили?

— Так. Будують у Владивостоку перший центр. Це дуже потрібне будівництво. Якщо президент відгукнувся на такий лист, отже — до мене є довіра. А я довіряв Наташі Оуен — вона була генеральним консулом Росії в Гонолулу. Наталя займається цією справою вже багато-багато років. Дуже чесна й віруюча людина.

— До 50-ліття вам зробили прекрасний подарунок — назвали вашим ім’ям малу планету. Чи став після цього вам ближчим Космос?

— Зв’язок із Космосом, гадаю, в нас у всіх із народження. Я не збираю property. Мене взагалі мало хвилює це питання. Ну, назвали на мою честь планету — дякую їм. А взагалі-то, це доволі велика планета. Думаю, Львів би на ній помістився. На жаль, скористатися цим не зможемо.

— До речі, вам що-небудь приємне наснилося у Львові?..

— Та я практично не спав тут! Бо після концерту й вечері майже до ранку формував репертуар для Націо­нального філар­монічного оркестру, для хору Віктора Сергійовича Попо­ва. Там мають бути хори з опер Масканьї, Белліні та Верді. Думав, що з чим поєднати. Адже дуже багато ще невідомої музики. Наприклад, усі вважають, що знають музику Верді. Насправді недавно я відкрив кілька увертюр із його ранніх опер. Наприклад, «Розбійники» або «Мнимий Станіслав». Прекрасна, вражаюча музика. Тому мені у Львові так нічого й не приснилося.

— Вам, напевно, вручають багато подарунків. Який найбільш безглуздий?

— Одного разу подарували штангу. Мама відразу сказала: «Винеси її на сходовий майданчик. Однак її ніхто не вкраде».

— Не вкрали?

— Ні. Так і стоїть. Але її не підняти!

— Скільки кілограмів, не знаєте?

— Ой, багато. Якщо всі «млинці» накрутити, треба вашого Жаботинського викликати, щоб підняв...

— У вашому репертуарі багато сучасної музики. Як ви формуєте репертуар? Чи враховуєте смаки публіки?

— Безумовно. До речі, побутує хибна думка, буцімто музиканти зовсім не думають про те, щоб їхні твори звучали сьогодні. Нехай, мовляв, це буде через п’ятдесят або сто років! Це все слова. Насправді вони хочуть, аби їхню музику слухали сучасники. Колись навіть Шостакович зізнавався в цьому. А те, що він писав «у стіл»... Він, геній, розумів, що це потім можна буде виконувати. І люди отримають задоволення, «кайфонуть». До речі, я у своїх концертах обожнюю щось поєднувати. Мені, наприклад, дуже подобається «Ніч просвітлена» Арнольда Шенберга. Ми записали її на диск. Після чого зателефонував президент фірми «Каприччіо» і сказав, що анулює всі попередні записи, оскільки кращого за наш немає. І його варто залишити як еталонний. Це було дуже приємно. Почути від німців такий комплімент — чогось таки вартує.

— Ви вжили слово «кайфонути» — це про публіку. А самому вам коли-небудь хочеться кайфонути?

— Рідко.

— Чому?

— Професіоналізм душить. Для мене головне, щоб усе було дуже чисто. А коли десь трапляється найменший «бруд», кайф одразу ж пропадає. Розумієте? Мені добре, коли все відбувається на легкому диханні.

— А коли залишаєтеся наодинці з самим собою?

— Тоді люблю грати Баха. Він добре гармонізує розтривожену життєвими проблемами душу. Взагалі, уявіть, я вважаю себе щасливою людиною. У мене є музика. Це світ, у який я можу піти в будь-який момент і від будь-яких життєвих незгод.

«Головний комплімент для мене — тиша»

— А не пригадаєте, коли виникло бажання стати диригентом?

— Колись Генріх Густавович Нейгауз сказав: «Усередині кожного піаніста має сидіти диригент». Мені взагалі здається, що в кожному музиканті має сидіти диригент. Бо це здатність відчувати пульс музики. Що дуже важливо. У багатьох, на жаль, цього немає. В інших — навпаки. Я п’ять років навчався в Ізраїля Гусмана. Щоб не просто махати руками, борючись із вітряками, а стати професіоналом. Хоча це професія така, якої навчаєшся щодня й до кінця життя. Наведу один приклад. У мене є товариш — відомий французький музикант, музикознавець Бруно Монсенжон, який зробив фільм про Ріхтера. Пригадуєте, коли Ріхтер промовляє свої останні слова: «Я собі не подобаюся»? І ось я запитав Бруно: «Ти зробив стільки чудових фільмів. Чому б тобі не зробити й про Карлоса Кляйбера? Адже це геній! Диригент від Бога!» У відповідь почув: «Я написав Карлосові листа, в якому виклав свою концепцію. І запитав, що він думає про диригування. У відповідь Кляйбер сказав, що не знає, що це таке. Мало того, наприкінці листа була приписка: «Я, Карлос Кляйбер, колись запитав Артура Тосканіні, що він думає про диригування, і він теж відповів, що нічого такого не знає». Ось і я, Володимир Співаков, не знаю, що це таке... Це магічна професія.

— Ви виконавець і диригент найвищого класу. Напевно отримуєте дуже багато компліментів. Який із них найдорожчий?

— Тиша.

— Тобто?

— Коли граєш і відчуваєш, що зал дихає в унісон з тобою, — це найбільший комплімент.

— Одного разу я прочитала, що ви у своїй роботі використовуєте дуже багато метафор. Можете назвати хоча б одну?

— Можу. І відразу скажу, що вони не завжди поетичні. Наприклад, в одного мого дуже талановитого студента, який грав Брамса, все не виходила фраза. Я сказав: «Уяви, що ти граєш обпеченими пальцями». І він одразу зіграв. Як у мене це виходить? Не знаю. Спонтанно. Я ні до чого спеціально не готуюся. Воно якось саме зроджується в голові. Це як випадково висунути одну з шухляд столу...

— Чи буває так, що ваші музиканти порушують дисципліну?

— Надзвичайно рідко, але буває.

— Караєте?

— Я їх не караю. Я так засмучуюся, що вони самі починають страждати. У кожній людині живе відчуття вини. Цю деталь вражаюче помітив Бродський: «В ушную раковину Бога, закрытую от шума дня, шепни всего четыре слога: Прости меня».

«Таке вже я «дерево» — потрібен тільки рідний грунт»

— Чи часто вас запрошують брати участь у програмах телеканалу «Культура»?

— Ні.

— Чому?

— Я не аматор цього. Крім того, там є «говоряща» людина — Святослав Белза.

— А не говорити, а грати?

— По-моєму, вони знімають мої концерти... Те, що хочуть. Я не напрошуюся. Правда, мені інколи телефонують. Я відмовляюся. Просто бракує часу. До речі, мене вже два роки запрошують взяти участь у програмі «Лінія життя». Але я постійно завантажений. Гастрольна карта розписана до 2010 року. Якщо залишиться якась кватирка — може, й погоджуся.

— Можете хоча б приблизно сказати, скільки у вас на рік концертів?

— Нічого не підраховую. Напевно, понад сотню.

— А не підраховували, скільки зіграли творів?

— Ну-у-у... Це вже нехай хтось потім підрахує.

— «Віртуозам» — майже 30 років. І всі ці роки ваші постійні супутники — популярність і любов. Скрізь і всюди.

— Мені важко це пояснити. Повірте, не кокетую... Напевно, щось залежить і від мене. Та головне все ж таки — атмосфера. Ми працюємо багато й виключно з любові до музики. Дозволю собі наголосити: працюємо не за високі гонорари. Ну, а якщо є любов — усе виходить.

— Де більше подобається працювати — вдома чи за кордоном?

— Удома й на всьому пострадянському просторі. Тут усі свої.

— У СНД й за кордоном — велика різниця в гонорарах?

— Істотна. Разів у чотири.

— Ви досить довго жили за кордоном. То чому ж усе-таки повернулися в Росію?

— Повірте, за кордоном у мене було все, чого тільки душа запрагне. Але... Очевидно, таке вже я «дерево». Мені потрібен рідний грунт.

— На Львів за цей час устигли подивитися?

— Устиг. І порівняв із тим, яким він був... Приємно, що щось змінюється на краще. І що на вулицях мене впізнають. Стосовно сервісу... Все гаразд, готель чудовий, але... Дуже вже все «європеїзоване». Хотілося б в Україні, а тим більше у Львові, бачити більше українського. Це мені нагадує Тбілісі, де колись нас повели... у німецький ресторан...

— Ви не приховуєте свого віку. Всі знають, що вам 63 роки.

— Це я ще сьогодні не встиг поголитися! А ось якби привів себе до порядку, взагалі був би красенем...

— Почуватися молодим дає можливість погляд на світ. А якщо всередині є відчуття молодості, то й із зовнішністю все гаразд.

— На тридцять п’ять себе відчуваю. Не більше.

— Вибачите, якщо таке запитання видасться трохи некоректним. Кілька років тому ви несподівано з’явилися на екранах телевізорів повністю сивий…

— Дещо сталося в житті. Але дозвольте мені не відповідати на це запитання. Це особисте. На моє глибоке переконання, життя кожної людини — жертва. Я інколи думаю, що колись існувала якась велика, вища Істина. А потім ця Істина впала на нашу грішну землю й розбилася на дрібні уламки. І кожна людина несе свій хрест і шукає свою маленьку частинку тієї Істини. Усе це і є жертовність.

До речі…

«Оркестр невичерпних можливостей і стовідсоткової емоційної віддачі» — саме так кажуть про «Віртуозів Москви» найсуворіші критики. Концерти цього колективу всюди супроводжуються аншлагами. А від музикантів завжди очікують не тільки приємної гри, а й маленького дива, яке зігріє душу. Дочекалися такого дива і львів’яни, яким випала щаслива нагода насолодитися прекрасною грою московських музикантів на двох концертах на сцені оперного театру.

Маестро Співаков уже бував у Львові. Причому неодноразово. Вперше — багато років тому, коли приїжджав відбирати юні таланти на конкурс альтистів імені Нікколо Паганіні в Генуї. Кілька років по тому Володимир грав на сцені нашої опери разом із Юрієм Башметом. Два роки тому оркестр Співакова брав участь у львівському фестивалі «Віртуози». Тоді видатного музиканта у Львів запросили компанія «ЛВ» і меценат Анатолій Чунаєв. Вони ж організували й нинішній приїзд славетного гостя. Цього разу Володимир Співаков грав соло на скрипці Страдіварі 1712 року.

Зал оперного театру був переповнений. Публіці представили твори Баха, Моцарта, Канчелі, П’яццолли, Шостаковича. Ті зі слухачів, кому дісталися квитки на бічні місця останнього ряду балкона, весь концерт слухали навстоячки, щоб насолодитися не тільки звуком, а й «картинкою» — дуже вже гарно диригує Співаков.

Привіз Володимир Теодорович як солістів і
трьох своїх вихованців та стипендіатів: піаністів — початківця Сашу Годлевську і вже добре відомого більш ніж у 40 країнах світу Дениса Мацуєва, а також акордеоніста Микиту Власова, які полонили серця глядачів віртуозним соло у творах Моцарта, Шостаковича й П’яццолли. А під час виконання на першому концерті трьох танго П’яццолли, де солістом був Микита Власов, над сценою не знати звідки взявся й почав пурхати... метелик, буквально торкаючись крильцями смичків музикантів. І сховався за лаштунками тільки з останніми акордами оркестру.