УКРАЇНЦІ НА ОПЕРНОМУ ФРОНТІ: ПРОРИВ ЧИ ПОРАЗКА?

Виступи українських оперних співаків за кордоном давно стали нормою. І виявили нашу здатність підкоряти серця розбещеної й вимогливої західної публіки. Дедалі соліднішим стає реноме української вокальної школи на «світовій арені». І нині, із початком нового сезону ми можемо собі дозволити підсумувати нові завоювання наших співвітчизників і злегка зазирнути в їхнє найближче майбутнє.

Але перед тим, як змальовувати нечувані (за нашими масштабами) досягнення українських оперних співаків за рубежем, дозволимо собі невелике уточнення. Річ у тому, що сам факт виступів за кордоном вважався найвищим престижем для артиста лише для нас, мешканців пострадянського соціокультурного простору. Насправді ніхто в світі не вважав би героїзмом отримання зарубіжного ангажементу кимось із своїх співвітчизників. І, вже звісно, не журився б як ми, частенько з жалем вигукуючи: «Ой, забере його (її) Москва (Відень, Варшава й т.д.)!». Тобто на часі зруйнувати подвійний комплекс, який зберігає в нас переконання з приводу того, що від’їзд вітчизняного артиста на тривалі закордонні гастролі є: а) епохальною перемогою української вокальної школи; б) страшною драмою для вітчизняного слухача, котрий втрачає дорогоцінну можливість часто чути того чи іншого артиста в своїй країні. Цей комплекс — віддалений результат існування «залізної завіси» (а середньостатистичний вік любителів опери в Україні якраз дозволяє їм утримувати в пам’яті той період). І, крім того, у нашій свідомості панує єдина модель існування оперного театру, як-от — даруйте, «трупна». Тоді як у світі ця модель майже повністю себе зжила. Тому ми уявляємо собі справу так: якщо вже хтось їде співати на сцені іншого театру, то це — навіки. Не забудемо і про те, що для західного слухача будь-які від’їзди за кордон своїх співвітчизників із надлишком компенсуються гастрольними виступами в їхній країні численних співаків з інших країн. Ми, на жаль, цього позбавлені цілком і повністю...

Далі слід розібратися в тому, чим є ангажементи наших співаків на Заході. Адже існує ціла низка театрів, котрі аж ніяк не належать до театрів «вищої ланки», хоча географічно можуть знаходитися в Західній Європі чи США. А деякі «зони» на оперній карті світу й досі залишаються терра інкогніта для цивілізованого світу. Такою зоною, приміром, майже повністю можна вважати Східну Європу. Ясна річ, гонорари наших співаків у таких театрах (що не входять до «вищої ланки», а також у східноєвропейських) не вельми високі, принаймні — аж ніяк не павароттіївські. І навіть у таких театрах нашим співвітчизникам іноді пропонують нижчий гонорар, ніж співакам з інших країн. А міркування на кшталт «Їй (йому) час до «Ла Скала»!», які іноді можна почути в партері нашої Національної опери, узагалі слід визнати наївними. Недарма одна з народних артисток України (котра, до речі, раніше співала в Італії) на запитання «А що, якби вас запросили до «Ла Скала»? Ви погодилися б?», відразу відповіла: «Це нереально». Якщо вже на те пішло, то в «Ла Скала» за весь час співали лише кілька українських співаків, і то епізодично (якщо не згадувати про Соломію Крушельницьку). Для переконливості наведемо їхній повний список: Марія Стеф’юк, Вікторія Лук’янець, Василь Манолов, Анатолій Кочерга.

Крім того, хочеться ще раз нагадати: існує істотна відмінність між слов’янською вокальною школою й тим, що звичне для західного вуха. Наші співаки часто виглядають як колоси, котрі володіють величезними політними голосами, але їхній спів виглядає як стихійна й неопрацьована звукова маса, неприйнятна для німецької, французької, італійської вокальних шкіл. Та й мовна проблема — не на останньому місці. Тому, боюся, до панування на світових оперних сценах нам, «українським солов’ям», ще далеченько. Проте, якщо не брати до уваги емоції, можна собі дозволити детальніше розібратися в тому, наскільки ж ми «окупували» західні оперні сцени.

Особливі позиції на західному «оперному ринку» займає наша всіма улюблена примадонна Вікторія Лук’янець, одна із найзатребуваніших у світі українських співачок. У попередньому сезоні вона блискуче виступала на сценах Німеччини й Іспанії. Зокрема, їй пощастило звернутися до партії Семіраміди в однойменній опері Россіні. Це радує, бо її голос належить до тих небагатьох сопрано, котрі буквально створені для опер цього видатного композитора. До того ж кияни добре пам’ятають Каватіну Семіраміди, яку Вікторія з успіхом виконувала в концертах. Починаючи з листопада Вікторія має співати Донну Анну в серії спектаклів «Дон Жуан» Моцарта в Штутгартській опері. У театрах Заходу є низка переваг, що дозволили нашій співачці проявити себе з найкращим результатом. По-перше, це гнучка контрактна система, яка ідеально регулює зайнятість співака протягом сезону й передбачає планування його виступів у найближчі два-три роки. Цьому сприяє співпраця з кваліфікованими імпресаріо й дисципліна, якої незмінно дотримується оперний артист світового рівня. По-друге, не можна не сказати про надзвичайне багатство репертуару. Адже співак, вирушивши в «вільне плавання» по сценах західноєвропейських театрів, має запаморочливі можливості збагачувати свій репертуар, отож — неухильно артистично зростати. Якщо порівняти ці умови з ізольованим і «законсервованим» існуванням оперного соліста в Києві, порівняння буде не на користь нашої держави. Адже навіть перебуваючи виключно на території Австрії чи Німеччини, можна нескінченно працювати на сценах численних оперних театрів цих країн і співати різноманітний репертуар. А де можна працювати в нас? Лише на сцені столичної опери, де випускається півтори прем’єри на рік...

Ім’я баса Тараса Штонди відоме на Заході. Але останніми роками він віддає перевагу виступам у спектаклях і концертах головним чином на території країн СНД і Прибалтики. Головне його завоювання останніх років не таке вже й мале. Він став провідним бас-прем’єром Большого театру Росії. Успішні виступи в прем’єрах і наступних показах «Хованщини» й «Руслана та Людмили» утвердили його статус незамінного соліста, без котрого Большой театр і справді не може обходитися. Наступна московська прем’єра — «Мазепа» Чайковського (січень 2004 р.), як нині вже зрозуміло, також не пройде без участі Штонди. У вересні, крім трьох спектаклів «Хованщини» в Большому (зокрема на відкритті сезону), він виступив у Чехії на фестивалі «Празька осінь» з оркестром «Російська філармонія» й уже отримав запрошення на наступний празький фестиваль. Керівник цього колективу — головний диригент Большого Олександр Вєдєрніков-молодший. Це вельми симптоматично, бо навіть за межами Росії й України Штонда з повним правом виступає як соліст Большого театру (як це було й на торішніх гастролях у Варшаві, коли він співав Досіфея в «Хованщині», привезеній туди на гастролі Большим театром). У жовтні співак концертував у Кореї в рамках проекту «Баси XXI століття», що його курирує Спілка музичних діячів Росії.

Представник старшого покоління басів, народний артист України Валентин Пивоваров, котрий недавно з’явився в новій для себе партії Тимура в київській прем’єрі «Турандот», встигає, проте, здійснювати й активну гастрольну діяльність, нинішнього літа, уже після закінчення київського сезону, він побував у Кореї й Португалії. Протягом кількох років співак виступає в оперному театрі швейцарського міста Санкт-Галлен і в театрі міста Марібор (Словенія). А нинішньої весни він співав «Іоланту» Чайковського в Болонській опері. Від початку цього сезону Пивоваров частіше з’являтиметься в Києві, бо найближчими місяцями він вільний від закордонних контрактів і свідомо прийняв рішення більше попрацювати в стінах рідного київського театру.

Завжди була гідною й географія виступів народного артиста України Романа Майбороди. Протягом останніх сезонів він з’являється на сценах Іспанії (Мадрид, Валенсія, Барселона), Португалії, Польщі, Литви. У його творчій біографії траплялося так, що деякі партії виконувалися раніше, ніж на київській сцені, а то й узагалі з’являлися в його репертуарі виключно завдяки ангажементам закордонних імпресаріо. Так було, приміром, із партіями Яго в «Отелло» Верді, Тоніо в «Паяцах» Леонкавалло й Енріко в «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті. Показовий і той факт, що Роман Майборода займається за кордоном і викладацькою діяльністю (в Іспанії).

Ще один народний артист, тенор Володимир Гришко, після успішно розпочатої кар’єри в США цього разу вирушить на північ Європи. Наприкінці року він проспіває серію спектаклів у Хельсінкській опері. Це буде надзвичайно популярна на Заході «Катя Кабанова» Леоша Яначека — опера, здавалося б, зовсім «грунтова» для нас, але вперто ігнорована на сценах оперних театрів країн СНД. Партія Бориса Григоровича стане вагомим надбанням репертуару нашого славетного тенора. Нинішнього року він уже проспівав у «Чародійці» Чайковського в Лісабоні. І згадані партії — лише невелика частина з великого слов’янського оперного репертуару, яким володіє Гришко. Відмінність його кар’єри саме в тому, що, крім іншого, на Заході він виконує й великий російський оперний репертуар.

Продовжує сяяти ще одна зірка, котра спочатку впевнено зійшла на батьківщині — Михайло Дідик. Одним з останніх «найрезонансніших» ангажементів співака були п’ять спектаклів «Богеми» Пуччіні, в яких він співав на початку поточного року в Марселі. Тамтешня газета «Діманш» відзначала його «чудову зовнішність, яка має рідкісну витонченість, елегантність і дивну легкість». Втішно, що наприкінці сезону Дідик знайшов час і для виступів на сцені Національної опери України (у «Піковій дамі» та «Євгенії Онєгіні»). У Михайла також відбулося репертуарне зростання. Де б йому ще пощастило виступити в «Вертері», «Макбеті», «Капулетті та Монтеккі», як не в «прекрасному далекому»? Дідик навіть удостоївся титулу «найчудовішого тенора, котрий будь-коли співав у Пуерто-Ріко». Саме так визначено його статус після виступів у «Мадам Баттерфляй» у цій країні. І якщо це звання виглядає трохи екзотичним і несподіваним, то варто сказати і про інші примітні сторінки творчої біографії Михайла. Приміром, він мав честь виступати перед королем Карлом XVI Густавом шведським, королевою Сільвією й королевою-матір’ю під час візиту української державної делегації до Швеції.

Є ще одне ім’я, яке тут не можна не згадати. Це народний артист України, професор Національної музичної академії України, диригент Роман Кофман. Ось він якраз найбільше від усіх наблизився до оперного олімпу, бо з початку нинішнього сезону приступив до обов’язків головного диригента Боннської опери і Бетховенського симфонічного оркестру в Бонні. Недавно він уже випустив дві свої перші прем’єри — «Лулу» А.Берга й «Макбет» Дж. Верді. А протягом найближчих п’яти років планується ціла низка надзвичайно цікавих нових робіт і записів. Щорічно в Боннській опері ставиться шість прем’єр, дві з них припадає на частку головного диригента. Крім того, на свій розсуд головний диригент може передавати свої спектаклі іншим колегам і іноді диригувати інший поточний репертуар. Серед планів Кофмана значиться й такий шедевр, як «Трістан і Ізольда» Вагнера, буде поставлено також кілька російських опер — «Євгеній Онєгін» Чайковського та «Ніс» Шостаковича. Здійсниться й заповітна мрія диригента — поставити в один вечір дві опери з майже ідентичним сюжетом — «Алеко» Рахманінова (вже записану Кофманом раніше на компакт-диск) і «Паяци» Леонкавалло (поставлену ним раніше в Києві). Отже, у цьому разі ми безперечно маємо справу з фактом, коли наш співвітчизник співпрацює, більше того — є творчим керівником одного з європейських театрів, що безумовно належить до «першого ешелону».

Поза сумнівом, багатьох із згаданих вище співаків український глядач хотів би частіше чути в Києві. Але наша, знов-таки, даруйте, «трупна» система організації оперної справи не передбачає для них особливо захоплюючої зайнятості на батьківщині. Утім, навіть не в цьому лихо. Тим паче що з довгостроковим плануванням у Національній опері справи пішли краще. Не збідніє голосами наша земля. Усім зіркам неодмінно «наступатиме на п’яти» талановита молодь. А місця на сцені вистачить для всіх. Нехай же в нас буде побільше хороших і чудових співаків.