Український кінематограф: так?

Минулого тижня в Будинку кіно пройшов показ короткометражних фільмів Олексія Росича «Тато» та «Олігарх». Після перегляду було заявлено прес-конференцію на тему «Чому в Україні немає кіно?», яка викликала звичну досаду. Потім, однак, подумалося: а що коли кінематографісти, вражені нинішніми революційними змінами, нарешті знайшли відповідь на запитання, яке протягом останніх років вважали риторичним? Натхнена цією думкою, я залишила свій семигодинний пост біля будинку Верховного суду (цього дня судді готували історичний вердикт) і вирушила в Будинок кіно.

Усе виявилося ще сумнішим, ніж у «мирний» час. Тоді хоча б сходилося багато кінематографістів, які палко звинувачували одне одного, Мінкульт, владу, москалів та американців, намагаючись довести, що коли б не все перелічене, кіно в Україні давно б квітнуло буйним цвітом... Але справжніми патріотами рідної кінематографії у вечір зазначеної прем’єри стали... кілька журналістів, котрі залишили Майдан та інші «гарячі» точки Києва і прийшли в Будинок кіно, сподіваючись зафіксувати щось епохальне з життя вітчизняної десятої музи. Перед очима зацікавлених постав сам-єдиний режисер Росич, який довго й нудно розповідав, як Мінкульт заважав йому знімати фільми, як Іван Іванович невчасно переказав гроші, а Петро Петрович потім ці гроші переполовинив, і тому в Україні немає свого кіно.

У «мирний» час я пообурювалася б егоїстичними пустощами режисера Росича та й заспокоїлася б... Але сьогодні вдячна йому за імпульс до розмірковувань.

…Юрій Іллєнко, який виступив на Майдані в понеділок 22 листопада, — із тих кінематографістів, чиє звернення повинне бути почутим. Бо в «Мазепі» він вустами Карла ХII промовив геніальну фразу: «Ви, українці, оспівуєте тут свою свободу. І зраджуєте її кожного разу, коли вона вам достається». Він попередив, що свободу не тільки треба завоювати, а й зуміти зберегти. Свого часу ми поставилися до «Мазепи» по-різному. Але в цьому фільмі було сказано багато правди про нас, українців, і про нашу історію — правди, яка допомогла б нам зрозуміти день сьогоднішній і завтрашній. Іллєнко зумів дійти висновків, що їх можна вважати глобальними: Україна — унікальна плодоносна земля, де з причин, породжених виключно її жителями, мало кому вдається відбутися як особистості; підсвідоме прагнення до свободи щоразу наражається на перешкоди, споруджувані розумом, — чиїсь приватні інтереси, чиїсь особистісні амбіції, чиїсь політичні помилки. І в результаті свобода програє (або, якщо хочете, «зраджується»). Але при цьому «Молитва за гетьмана Мазепу» транслює головний висновок: Україна — унікальна земля. І одного разу вона повинна вивести свободу з підсвідомості в реальність.

Водночас режисер «Мазепи» вихлюпнув на екран украй неприємний комплекс. Національний комплекс жертви, котрий ми пестували в собі всі 13 років незалежності. Періодично заглиблюючись у самоаналіз, ми частіше шукали причини багатьох наших неприємностей у зовнішніх чинниках — і виходило так, що оспіваної свободи нас позбавляли то росіяни, то «совіти», то ще якісь загадково-ворожі сили. Всі ці роки думалося: коли ж ми нарешті зрозуміємо — всі причини в нас і тільки в нас. Адже наша влада, котра призвела до сьогоднішньої кризи, складається з українців. Із таких українців, які просто й послідовно піклувалися про себе більше, аніж про свій народ. А ми — всі інші — в основній своїй масі мирилися з цією владою, обмежуючись бурчанням й обуреннями в дружньому колі або в громадському транспорті. Одиниці виходили на мітинги й інші акції протесту, проривалися в телеефіри, кричали в ЗМІ — у тих щасливих ЗМІ, яким випала розкіш не працювати за темниками. Але дуже довго до цих одиниць маси не приєднувалися. І вийшло так, що ми приколисали нашу владу думкою: ми — згодні, ми — не сперечаємося, ми — проковтнемо всю твою позамежну у своїй нахабності брехню і, мабуть, не станемо оголошувати тобі наш одностайний імпічмент. Ми розпестили її своєю байдужістю, і тому сьогодні вона за своєю багаторічною звичкою, котру ми ж у ній і викохали, не рахується з нами, продовжуючи відстоювати свої позиції всупереч усім законам — конституційним і моральним, не вміючи чи не бажаючи усвідомити, що після 21 листопада цього року ми стали іншими. Ми усвідомили себе народом, якому така влада чужа.

Саме тепер, коли вітер свободи змів наші національні комплекси, місце котрих органічно посіла національна гордість, можна спокійно вдивитися у вчорашній день і зрозуміти, що український кінематограф епохи Незалежності був кінематографом закомплексованих людей. Незалежність звалилася на наші голови як подарунок Небес. І змусила наше суспільство заплатити — адже ми так і не усвідомили себе вільними громадянами оновленої країни. І такою країною ми соромилися пишатися. А будь-який сором породжує комплекси, які у своєму бажанні бути непоміченими набувають форми або агресивного, або відверто дурного захисту.

Кінематографістам, які багато років з’ясовували, чому в Україні немає свого кіно, слід було зрозуміти одне — починати потрібно із себе. У тому сенсі, що перш ніж дати команду «Мотор!», треба розібратися з низкою комплексів. Їх продемонстрували наші режисери. Олесь Янчук, який у своїх картинах пропонував ілюзію позбавлення від комплексу національної другосортності, наполягаючи на тому, що українці — найкращі з усіх живих у цьому світі. Сергій Маслобойщиков купався у великовагових інтелектуальних рефлексіях, намагаючись розібратися з тим, що відбувалося в умах сучасних йому homo sapiens, являв комплекс гордині, оскільки посів позу одухотвореного інтелігента, котрий не бажає знати, що відбувається в натовпі (а сьогодні натовп довів, що він — народ). Миколі Мащенку дуже хотілося створити нового національного героя, образ якого йому «підказала» кон’юнктура епохи Незалежності. Але його Богдан Хмельницький вийшов скроєним за лекалами, за котрими Микола Павлович успішно «кроїв» за радянських часів образи Павки Корчагіна й Овода. Сумне, але факт: Микола Павлович не зумів розпрощатися з комплексом «ідеологічного» режисера — митця, котрий затишно почувається за будь-якої влади (а були ж у нього колись і «Комісари», котрі кинули виклик не якійсь, а радянській системі...).

Одне слово, ми не отримали жодного фільму, окрім професійно недосконалих «Мийників автомобілів», у якому впізнали б самих себе і те життя, котрим якось зуміли прожити до 21 листопада цього року. Ми довго сперечалися про те, що таке національна ідея й як її, зокрема, відобразити засобами кіно. Виявилося, національна ідея — це дуже просто. Люди, що вийшли на київський Майдан і на майдани десятків інших міст України заради утвердження свого права на свободу, права бути тими, з чиєю думкою рахуються, права на гідність. Люди — громадяни тієї країни, котру вони, як ніколи раніше, вважають своєю Україною. Сьогодні вони — такі різні — монолітні: єдиний народ, що поважає себе і любить свою країну. Це й є ідея.

Кіно прогавило людський чинник, потенціал, який існував у нашому суспільстві. Кіно жодного разу не відобразило характери наших сучасників. Але воно має шанс зробити це тепер.

Ще більше прогавила цей чинник влада. Тому що в ній виявилися люди ущербні. Адже всі закони психології підтвердять: тільки ущербна людина стурбована власною персоною та питанням її самоствердження настільки, що всі інші люди випадають з кола її інтересів. У випадку з владою випадає ціла країна. Тому хіба було діло їй, владі, до того, що кінематограф — потужний інструмент, який впливає на розвиток суспільства зсередини і на його міжнародний імідж у результаті. До того ж ця влада виявилася малограмотною. Рівень її естетичних смаків і обмеженість ерудиції призвели до послідовної девальвації культурних цінностей українського соціуму. Наш нинішній гарант має право на власні уподобання в галузі культури, але при цьому він не повинен забувати, що він — гарант, перша особа держави, за уподобаннями якої спостерігає вся країна, а отже, встановлює моду в культурі — моду, благоговійно підхоплювану його підлеглими, котрі починають нав’язувати її всім іншим. Якось Анатолій Мокренко, колишній директор Національної опери, сказав мені, що жодного разу під час свого директорства не бачив Президента в глядацьких рядах свого театру. Ви пам’ятаєте, які концерти класичної музики, які прем’єри вітчизняного та світового кінематографу, театральні постановки відвідав наш гарант? Я — ні. Зате пам’ятаю естрадні фестивалі і конкурси КВК, на яких він з’являвся, і знаю імена попсових виконавців, яких страшенно любить його сім’я. Жодна країна світу не породила такий приголомшливий «культурний феномен», як ректор Поплавський. А також чиновників, від культури і не тільки, що оголошують у своїх публічних промовах війну законам граматики та семантики й якимось геть елементарним знанням, котрі сьогодні будь-який школяр може почерпнути з Інтернету. Але навіть у влади є шанс виправитися — знайти в собі сили просто піти...