УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ

Такого від академічного театру імені М.Заньковецької не сподівався ніхто. Прем’єра «культової», як висловився один журналіст, вистави «У.Б.Н.» надовго забезпечила багатьом глядачам поживу для роздумів.

Ця музична драма, створена відомою співачкою Галею Тельнюк за мотивами листування відомого політв’язня Зеновія Красівського та Айріс Акагоші —великий, майже 3-годинний, монументальний твір. Твір про сьогодення, про тих, хто, власне, й сидів у залі — про людей, які колись піднімали на щит національну ідею, які досі з нею живуть, і про тих, хто їх оточує.

До Зеновія (нар. арт. Ф.Стригун), головного героя — «нетипового для українського театру сильного чоловіка»— приходять по черзі «змії-спокусники»: його син (А.Козак), його колишній друг, теж політв’язень (П.Бенюк), лікар з психлікарні (Б.Козак) і навіть його покійна дружина (Т.Литвиненко). Всі вони хочуть одного — щоб він залишив свій «острів правди» — сарайчик-будинок, який собі збудував і в якому вже багато років мешкає — та приєднався до них у передвиборній боротьбі за колишнього генерала. А він У.Б.Н. — український буржуазний націоналіст. Він не хоче підтримувати на виборах того, хто колись був його слідчим. Він замкнувся на своєму «острові», і єдина його втіха — писання та читання листів Сідні (Надія Шепетюк) — американки, яка одного разу почала писати радянським політв’язням. І хоча Зеновій радісно зустрічає своїх колишніх друзів, сина, але підсвідомо відчуває, що вони вже не ті, якими їх пам’ятає. Вони бояться щось сказати, почути від нього. І всі прийшли до нього за наказом... Вони пристосувалися до життя і кличуть Зеновія у свій світ.

«Коли організм не бореться з хворобою, вона його пожирає, коли народи не бажають боротися зі злом, зло нападає на них» (Дмитро Донцов). Зеновій Красівський — герой зі «стійким імунітетом». Він боровся спочатку голосно, за що потрапив за грати. Потім мовчки. Але, дивлячись на зміни у суспільстві, він не захотів чекати, коли ця «хвороба», невпинно наближаючись, забере і його. Він «забрався» сам.

Як скінчилася драма? Як і завжди в Україні: мовчки й трагічно. Зеновій спалив свій «острів правди», а реальний Красівський у 1991 році підпалив себе. Сталося це саме на зламі того, що називають історичною епохою. Переживши концтабори та тортури, смерть дружини та соціальне знущання, він не витримав реальності «вільної» України... Бо «мала би бути не такою».

Не секрет, що чистого націоналізму в Україні ніколи не було. А ідеологи вмирають самі або їм «допомагають». Фрідріх Ніцше написав колись: «Воскресають лише там, де є могили». У слов’ян завжди було особливе ставлення до «культу танатофілії»: ми любимо і поважаємо тих, хто помер, і не цінуємо тих, хто ще живий. Зеновію Красівському потрібно було самоспалитися, аби хтось згодом зрозумів його ідеї.... Ця вистава не так про листи політв’язня, як про його ідеї останніх років.

Що ж до самих виконавців, то просто треба сказати «браво» народним артистам України Ф.Стригуну, Б.Козаку, П.Бенюку, Т.Литвиненко, а також ще не народним, але також чудовим артистам А.Козаку та Н.Шепетюк, які виконали головні ролі. Бо, скажу вам, не кожен навіть молодий модерний артист наважиться так показати сучасне життя, зі всіма його лексично-політично-соціально-ідеологічними особливостями, як це зробила трупа академічного театру ім. М.Заньковецької.

Вся вистава пронизана явищами з реального життя: касети, горілка «Гетьман», шкірянки, шароварщина, батони, ковбаса, консерви і навіть такий винахід сучасних пивоварів, як «Живчик». Ці «земні речі», власне, і створювали у глядача відчуття причетності до вистави.

А в залі, скажу вам, сидів весь «бомонд» Львова — від двірника до представників облдержадміністрації, сиділи ті, кому за 60, і ті, кому до 16. І кожен міг знайти в котромусь із героїв себе. Хто в синові Зеновія, хто в його другові. Історія про нас, про наше життя, про сьогоденну правду — так можна назвати «У.Б.Н.»

Прем’єрою у Львові нікого не здивуєш, але коли її розрекламовують у всіх ЗМІ, коли вона має незрозумілу назву «У.Б.Н.» — можна сподіватися на вибагливу публіку, розбещену на театральних фестивалях: інтелігентів, студентів, представників місцевих адміністрацій. І вони прийшли. Хоча, як і без глядачів, без дійових осіб вистави б, звісно, не було.

А отже, безперечно, успіх виставі також забезпечили чудовий дует, лауреат премії ім. Василя Стуса сестри Тельнюк, власне, без яких не можна собі уявити цієї драми. І якщо Галя — її автор (ідея проекту належить Андрію Батьковському), то Леся Тельнюк — її композитор. А разом вони створили «античний хор» — це коли виходить співак (Галя Тельнюк) і співаючи дає «об’єктивний коментар того, що відбувається на сцені». Разом з ними живий звук і акомпанемент забезпечив джаз-роковий гурт «Всяк випадок», який, до речі, був чи не найреальнішим виконавцем у всій виставі.

Ви можете запитати, чому саме у Львові, саме в академічному театрі було вирішено зробити цю провокаційну виставу. Виявляється, Мирослав Гринишин — київський режисер-постановник вистави — вважає, що саме львівський театр — «останній бастіон традиційного українського театру». А крім того, роль Зеновія міг зіграти лише такий артист, як Ф.Стригун.

І хоча вистава, прем’єру якої профінансував Фонд «Відродження», має стати репертуарною у театрі ім. М.Заньковецької, її також планують показати в Івано-Франківську, Харкові, Сімферополі, а можливо, і в Києві. «Щоправда, невідомо, як прореагує публіка на цю драму тут, у Львові»,— сказав мені перед виставою її ідеолог і продюсер Андрій Батьковський. Гадаю, і він, і глядачі залишилися задоволеними. А поживи для роздумів після вистави вистачить ще надовго.

P.S. Сиджу, пишу цю статтю і слухаю радіо, а там також йдеться про прем’єру; про неї зараз йдеться всюди — в газетах, на радіо, в трамваях та у вуличних розмовах. Дзвонять на радіо молоді і старші люди. Вони діляться враженнями про побачене і почуте. Одна жіночка каже, що їй цікаво було і після вистави дивитися на «тих, про кого у виставі йшлося», коли вони, «хапаючи свої пальта та дублянки», вискакували на вулицю, де їх чекали суперові автомобілі. А якась дівчина років 20 сказала, що вперше побачила у виконанні академічного театру «щось абсолютно не академічне, нове».

Сама вистава три дні поспіль «притягувала» повний партер, ложі та незмінну у всі часи «гальорку». Отже, спектакль дійшов-таки до свого глядача — українського буржуа та націоналіста.