Український театр: шлюб за конкурсом

Мінкульт обережно анонсував нову, але резонансну ініціативу - запровадження контрактної системи у вітчизняних установах культури. (Відбулося те в Херсоні, на засіданні театральних керівників.) Як відомо, привид контракту давно псує нерви митцям. Найчастіше контракт сприймають як анафему, як прокляття на все подальше творче життя, приречене тільки на страждання та безробіття. У страху очі великі. Але що робити - на різних паралелях і меридіанах контрактна система давно реальність.

Почнемо з того, що анонси контрактів так само далекі від ґрунтовної реформи інституту театру, як яблуні від Марса.

Усе це, швидше, реверанси. Можна навіть сказати - косметика. Легка косметика на зморшкувате обличчя вітчизняної сцени. Є, до речі, відомий текст Амелі Нотомб "Косметика ворога"... Отож, багатьом артистам сприймати цю "косметику" як ворожі підступи реформаторів - передчасно.

Розглянувши деякі штрихи до майбутнього портрета контрактної системи, повідомлю переляканим: практично нічого не зміниться. Хоч круть-верть, хоч верть-круть - один дідько. Гра на рівні синонімів або обережних піруетів, які, очевидно, покликані більше заспокоїти громадськість, ніж збудити і так вічно збуджених творців.

Нині в різних театрах (візьмемо за основу саме цей образ установи культури) діють різні форми трудових відносин. Від довічного "ув'язнення" у штаті - до короткострокової угоди. Безліч артистів-серіальників взагалі працюють у театрах "на разових" ролях, і чудово почуваються.

Щоб розворушити болото, Мінкульт і пропонує свою ініціативу - "Про внесення змін до деяких законів України про перехід на контрактну основу роботи в установах культури". Повторюся, це проект, який навіть не потрапив у парламент.

Деякі зміни пропонується внести до Закону "Про театр", уже на основі змін Закону "Про культуру", оскільки він базовий для всієї галузі.

Так от, у "Закон України про театри і театральну справу" пропонується внести такий штрих. Приготуйтеся до кількох нудних цитат... "Діяльність художнього і артистичного персоналу театрів здійснюється на конкурсній основі, у порядку та згідно з переліком, визначеним центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв. ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ КОНКУРСУ УКЛАДАЄТЬСЯ ТРУДОВИЙ КОНТРАКТ у порядку, визначеному Кабінетом міністрів України". (Кінець цитати.)

Ще один штрих із косметичного проекту закону. "З метою підвищення ефективності діяльності театрів, забезпечення якісної підготовки театральних постановок, раціонального добору кадрів, КОЖНІ ТРИ РОКИ проводиться атестація художнього персоналу театру відповідно до перспективних і поточних планів театру. Атестації не підлягає художній і артистичний персонал театру, з яким укладено трудовий контракт на термін менше трьох років".

А попередньо в закон "Про культуру" пропонують внести також делікатні штрихи. У статті 21 зафіксований тріумфальний для артистів пункт. Увага! "Керівники установ культури призначаються на посаду НА КОНКУРСНІЙ ОСНОВІ ШЛЯХОМ УКЛАДЕННЯ З НИМИ ТРУДОВОГО КОНТРАКТУ".

Раніше такого нюансу в Законі не було. Був рядок про трудовий договір.

* * *

Юридична й економічна "технологія" контрактної системи (казуїстика) - не предмет розгляду публіцистичних нотаток. Хочу звернути увагу на інше. Якщо в майбутньому керівник театру (або іншої установи культури) призначатиметься на посаду на конкурсній основі, хто візьме на себе місію визначати результат конкурсу? Які авторитетні сили зможуть відсторонити маститого орденоносного керівника, відчинивши двері жвавому митцеві, але без орденів?

Тобто поки що (на рівні проекту) не визначено ні процедуру, ні методику "конкурсу" для художніх керівників-директорів.

(Правда, в Мінкульті кажуть, що над питанням працюють, є навіть деякі накреслення.)

Із впровадженням усього лише одного рядка про "конкурс для начальників", можливо, в нашому мистецтві й почнеться нова ера... Можливо, нинішнє "пожиттєве" керівництво деякими установами буде скасовано або перерване? І, можливо, будуть хоча б фрагментарно анульовані теперішні принципи призначення: а) за наказом ("згори"); б) з примхи (не хочеш - примусимо); в) за заповітом; г) з любові; д) за корупційною схемою (керівні місця в культурі купуються теж, причому коштують дорого).

Контракт як така собі універсальна форма трудових угод для артистичного соціуму ще не означає безболісності самої цієї форми. Особливо з урахуванням місцевих кліматичних умов.

У майбутньому (якщо контракти запровадять поголовно) доля митця (артиста, вокаліста, музиканта) буде цілком і повністю в руках директора-художнього керівника - з можливою мотивацією "а не подобаєшся ти мені!". Ця доля й так постійно в чіпких руках, але з контрактом ризик зростає.

Природно, неможливо уявити, що таких українських актрис, як В.Заклунна або Н.Сумська, може дуже налякати не те що контракт, а сам чорт лисий, оскільки вони лишень зазирнуть у ясні очі керівництва - й одразу рука сама виведе автограф хоч на сто років їхньої подальшої творчої діяльності.

Тут більше ризиків для молодих. Вони часто беззахисні, бо надемоційні. Будь-який творчий порив керівництво може сприймати як заколот, норовистість. У результаті - травма на все життя.

Тут важлива дійова, чітко регламентована функція профспілки. Яка, коли що, зможе відстояти марно скривдженого й захистити його від контракту як від методу розправи.

Ще один важливий момент - Кодекс законів про працю, який не можна обійти, реалізуючи контрактну "реформу".

Не так давно режисер Валерій Фокін написав статтю в "Новій газеті", присвячену схожим проблемам: "Ми запустили театральне реформування, але так його й не провели! Все, що пов'язане з системою контрактів, зависло..."

Наскільки "зависне" вже наша система, великою мірою залежатиме від головного культурного відомства.

Поки Мінкульт виступає як диригент-консультант. Жодних різких рухів, оскільки оркестр дуже розстроєний: "у підвалі" активісти, а "на небесах" - німби маститих творців, які самі собі закон.

Навіть порівнюючи стратегію нашого Мінкульту з деякими його європейськими зразками та подобами, слід визнати: саме в нас усе-таки досить м'яко стелять і боязко приноровлюються. Інколи якраз і бракує рішучості.

Звісно, в теперішніх напіввоєнних умовах сфера культури може й повинна частково "самоконсервуватися", щоб не зникнути остаточно. Однак без поступальних зважених кроків уперед теж нічого не вийде.

Ось, скажімо, в змозі нині Мінкульт провести давно назрілу кадрову ротацію в титульному Одеському оперному, де процеси відбуваються не завжди творчі? Там нікого на понт контрактом не візьмеш, відразу - ударні сили у відповідь: громадська думка, бунти, крики тощо.

А як, наприклад, у Франції, коли потрібно вирішити кадрове питання? Свого часу міністр культури Франції Рено Доннедьє де Вабр надумав змістити з посади директора театру Comedie Francaise авторитетного Марселя Бозонне. У нього був величезний досвід. Але ніщо не зупинило французького міністра культури, який миттєво реалізував своє рішення, щойно довідавшись, що цей директор підтримав... письменника Петера Хандке, який їздив на похорон Слободана Мілошевича... Так, ось така дивна мотивація. Але рада міністрів Франції миттєво затверджує Мюріель Майєтт на посаду гендиректора Comedie Francaise. І всім скривдженим безглуздо качати права. Міністр сказав - міністр зробив. Ситуація, можливо, не зовсім творча, але показова - як демонстрація сили єврочиновника від культури.

* * *

Знову нагадаю: в Україні налічується приблизно 140 професійних театрів. Цифра солідна. Але ще більший обсяг емоцій і проблем, що нагромадилися всередині кожного театрального організму.

Чи зможе нововведений контракт як панацея розрубати гордіїв вузол усіх проблем? Ні, не зможе. Тим більше що такі підступи до контракту вже були на початку двотисячних, але механізм не спрацював, - дали задній хід.

І приймай хоч сто поправок до закону України "Про театри і театральну справу", а життя диктує свої поправки, часто
кострубатим, некаліграфічним стилем.

Регіональні театри, як і раніше, заручники самодурства місцевої влади (добре, коли регіоном іноді керують освічені люди). А так - театральні будівлі або руйнуються, або перепрофілюються під прокатні майданчики (про що неодноразово доводилося писати).

Столичні муніципальні - це театри-злидарі, театри-жебраки, з комедійними зарплатами молодих артистів (буває і 2 тис.).

Національні театри - все ще "сага про Форсайтів", оскільки КРУ не займається індексом зайнятості в цих театрах: деякі артисти отримують утричі більше за шахтарів, а
на сцену не виходять ніколи ("...где деньги, Зин?!").

І це далеко не все.

З публістичним запалом можна міркувати "як" контракти вплинуть на систему театральної освіти, оскільки більшість вузів плекатиме безробітних. Можна поговорити про "конфлікт поколінь" в українському театрі, якби нове покоління, що хоче зайняти місце старого, бодай з'явилося. Але його немає (за поодинокими індивідуальними винятками). Є фантоми, що кочують із театру в театр, часто без пуття і без художнього результату.

…Немає й чіткого розуміння, що реформа у театральній справі - це (в ідеалі) збереження найкращих зразків репертуарного театру і підтримка сучасних форм інноваційного театру (на законодавчому рівні).

Тобто не знищити одне, щоб побудувати незрозуміло що, а дати можливість ефективно й симультанно розвиватися двом театральним моделям. Традиційній (репертуарній), про яку днями й ночами у XIX ст. марили наші великі корифеї-кочівники. І проектній (продюсерській), інноваційній, яка використає найкращий європейський сучасний досвід і зуміє прищепити його тут.

Як співвідноситимуться бюджетні пропорції між новим й старим - окреме питання. Але і його слід вирішувати. Оскільки нове театральне покоління знову здається втраченим, скислим. Як і раніше, немає жодної цікавої структури, на зразок Школи для підготовки та заохочення молодого театрального лідера (як це, наприклад, є в центрі Мейєрхольда і деяких європейських країнах). Уже немає навіть фестивалю молодої театральної режисури. Тому що це нікому не потрібно: з боку бізнесу або політикуму ніхто й ніколи не дасть на це грошей. (Пригадую, просив у декого, вони лише кривили нахабні фізіономії... Що залишалося робити? Піддати анафемі. І, мабуть, подіяло, оскільки деякі тепер у "вигнанні"...)

…Втім, усе це - бла-бла-бла. Мріючи про театральні реформи, не можна забувати про реформаторів.

В ідеалі не Мінкульт (рішенням згори) має пропонувати або насаджувати схеми чи системи подальших перетворень. Це має бути ініціатива художника. Автора театру. Тобто реформи започатковує той, хто знає й розуміє, "як" і "що" реформувати.

Але немає тепер ані Курбаса, ані Станіславського, режисерів-реформаторів. Є інші, котрі можуть довго говорити - про контракти, ставки, атестації, тарифні сітки. А в мистецтві театру все одно не ЦЕ на першому плані. А те, про що знають усі, але від чого часто відмахуються. Талант. Ось цю категорію точно не всунеш у тарифну сітку й не виміряєш жодним театральним контрактом.

І якщо контракт не збереже талант (у структурі театру), то на біса нам вся ця косметика?

Олег ВЕРГЕЛІС

"Контракти не повинні зашкодити ідеї репертуарного театру"

Чого чекають керівники вітчизняних театрів від реалізації проекту контрактної системи в Україні? Які ризики чи вигоди від подальшого запровадження такої системи? На ці запитання DT.UA відповідали керівники різних театральних колективів - із Києва, Одеси, Львова, Луганська, Івано-Франківська. У відповідях простежуються як спільні тривоги, так і спільні надії.

Михайло РЕЗНІКОВИЧ,
генеральний директор - художній керівник Національного театру
ім. Лесі Українки:

- З радянських часів у вітчизняному театрі побутує одна приказка, яка великою мірою визначає розуміння вже нинішньої кадрової проблеми. Мовляв, "у театрі є тільки одні двері - вхідні, тому якщо актор увійшов у них, то там уже й залишився - назавжди…"

Це справді непросте запитання: як театру будувати взаємини з тим або іншим артистом, якщо він не годиться для репертуару, якщо він міг би проявити себе в іншій корисній сфері? Організм театру має постійно оновлюватися. У колективі мають з'являтися виконавці, які потрібні і під певний авторський задум, і під певний жанр. Радянська система, що робила багатьох артистів "кріпосними", нечасто дозволяла художньому керівнику маневрувати. Оскільки, повторюся, з тих давніх пір у вітчизняному театрі завжди були тільки одні двері - "вхідні"… Тому не дивно, що багато керівників сьогодні говорять про необхідність контрактної системи в театрі. У різних колективах є артисти, які практично не зайняті, яких ніхто й ніяк не може "посунути", щоб на їхнє місце прийшли інші талановиті колеги, потрібніші репертуару.

Нагадаю, що вже наприкінці радянського періоду підійшли до теми "тарифікації". Тобто кожні п'ять років артисти театру проходили через художню раду, отримуючи певний "тариф". Я сам писав багатьом характеристики. Зізнаюся, у цьому є й позитивні моменти, а є моменти складні, оскільки часто виникає мотив людських образ, а згодом - і особистих рахунків. Це театр.

Якщо ж говорити про ідею контрактної системи в сучасному українському театрі, то, наприклад, у нашого колективу є досвід на цьому напрямі. Скликавши колектив, керівництво театру запропонувало кожному подати заяви про перехід на строковий трудовий договір. Артисти підтримали ініціативу. І вже нових наших колег ми брали в колектив згідно зі строковим трудовим договором.

Така форма трудової угоди практично нічим не відрізняється від строкового трудового договору, що його укладає Міністерство культури з керівниками національних установ. Строки укладання такого договору - рік, два, три, п'ять років.

Але, звісно, кожен театр - це особливий окремий творчий організм. Пам'ятаєте в Толстого: "Всі щасливі сім'ї схожі одна на одну…"? Отож, перефразовуючи класика, "всі театри нещасні по-своєму". У кожному колективі є свої болючі зони, яких в іншому колективі, можливо, й немає. Саме ці нюанси потрібно враховувати, коли запроваджуватиметься контрактна система в українському театрі.

А це процес серйозний, він вимагає великої відповідальності і художнього керівництва, і влади.

Потрібна роз'яснювальна робота у ЗМІ - про користь такої форми трудових угод.

Потрібна обережність у підходах до кожної творчої особистості і до цілих колективів.

Будь-який проект закону, якщо його планує розглядати Верховна Рада, треба осмислити і обговорити.

Найважливіше в такому майбутньому процесі - не зруйнувати ідею репертуарного театру в Україні. ХХ ст. ознаменоване феноменом репертуарного театру. Станіславський, Курбас, Мейєрхольд, Немирович-Данченко, Гнат Юра - видатні явища репертуарного театру. Саме репертуарний театр визначив багато наступних яскравих поколінь нашого сценічного мистецтва. Це не тільки режисери, а й актори: Бучма, Шумський, Мілютенко, Куманченко, Романов, Лавров, Халатов. Їхнє високе мистецтво народжувалося саме в репертуарному українському театрі ХХ ст., у театрі-домівці. Тому важливо не зашкодити цій ідеї: контрактна система не повинна стати елементом можливого руйнування системи репертуарної.

Як є влада-руйнівник, так є і влада-творець. Другий напрям передбачає розуміння всіх складових театральної галузі.

Яким хочуть бачити український театр глядач і влада?

Власне, який шлях судився вітчизняному театру (з урахуванням можливих реформ)? Це шлях за Гоголем, коли театр - кафедра, з якої можна говорити світу про добро, людяність? Це буде театр, про який писав Карпенко-Карий: "Театр - священний храм для мене"? І яке місце на цьому шляху посяде театр експерименту, театр "постдраматичний" (про який сьогодні багато говорять у Європі)?

Всі ці питання треба розглядати в комплексі.

Одна з комплексних проблем, як мені бачиться, - це створення й удосконалення інституту художніх керівників. Тих творчих людей, котрі можуть узяти на себе відповідальність за українське сценічне мистецтво. Для цього потрібно багато в чому змінювати систему театральної освіти. А щоб її змінити - потрібне відповідне розуміння проблеми на рівні влади.

Театральний лідер - це теж надзвичайно важлива проблема сьогодення. Така людина мусить розуміти й цінувати особливості і можливості театральної трупи. Відповідно, трупа мусить цінувати й розуміти його.

Ось, скажімо, з 1994 р., уже двадцять років, у нас на аншлагах іде спектакль за п'єсою Р.Шерідана "Школа скандала". Свого часу ця п'єса, а також "Бешеные деньги" О.Островського, а ще "Старомодная комедия" Арбузова, допомогли не просто задіяти практично всю трупу, а й виявити - хто у формі, хто може більше, хто на що здатен. Відтак, "Школа скандала" пройшла у нас практично 200 разів. "Бешеные деньги" - близько 100 показів…

Художня і моральна відповідальність мають визначати логіку художнього керівника.

Безумовно, є різні західні театральні моделі та системи. Але й до них потрібно ставитися виважено, усвідомлюючи, який досвід цінний саме для української сцени.

Власне, та чи інша театральна модель все одно поверне нас до попереднього ключового питання - театрального лідера. Оскільки й найпрекрасніша ідея оновлення або перебудови театрального організму неможлива без яскраво вираженого лідера. Без митця, за яким підуть люди, повіривши йому.

Не менш істотна ще одна проблема. Згадайте, тільки за роки незалежності в Україні змінилося 15 міністрів культури! Практично, те саме було і в медицині. Людина рік чи два попрацювала - і все. Хіба керівник, котрий почувається тимчасовим правителем, може всерйоз думати про майбутнє культурної галузі чи театральну освіту, зокрема?

Тому, повторюся, важливо провести перехід на контрактну систему - без зривів, без революцій, без демонстрації перед Мінкультом: мовляв, ви нас позбавляєте роботи, то ми вам влаштуємо… Треба пам'ятати, що професія артиста - це завжди ризик. Ризик знайти чи не знайти себе в мистецтві. Крім того, потрібно усвідомлювати, що влада зобов'язана допомагати народженню нових театральних ідей та організмів, звісно, якщо є яскравий лідер і цікаві подальші перспективи.

Тепер зовсім інший час. Не той, який був раніше, коли всередині 80-х активно народжувалися театри-студії, з'являлися нові лідери. Тепер багато "лідерів" ідуть у бізнес. І, на жаль, не всі з них хочуть займатися театром… Але, впевнений, усе перемелеться, репертуарний театр в Україні органічно співіснуватиме з іншими сучасними театральними формами. Головне в усьому цьому - художній результат.

Тому контрактна система - лише частина театральних реформ, які, по-моєму, давно назріли. Безперечно, вони необхідні.

Однак, мені здається, впроваджувати ці
новації слід гнучко й поступово, враховуючи індивідуальні хвороби того чи іншого театру, дотримуючись принципу "Не зашкодь".

В одному випадку це, можливо, контрактна система, тобто строковий трудовий договір, в іншому - конкурс, у третьому - тарифікація для творчого складу.

Володимир КУЧИНСЬКИЙ,
художній керівник Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса:

- Те, що контракти для нашого театру однозначно потрібні, - факт. Це необхідна умова для співтворчості і розвитку, для повноцінного сценічного процесу. Контракт - це угода на співтворчість. Без такої угоди решта "явищ" у театрі схожі на переговори у в'язниці. Можна не звертати уваги на кам'яні стіни, дріт і навіть автомати (в умовному театрі-в'язниці). Однак несвобода творчості все одно вливатиме в процес свою отруту. Ось тому необхідно починати навчатися - створювати угоди й виконувати їх. І ще - бути адекватним у цих угодах. Удосконалити їх механізм. Контракт - це не тільки вимога до працівника, якого наймає театр, а й зобов'язання роботодавця. Де сьогодні прозора система проектів Міністерства культури, як це роблять у деяких фондах? Де політика пріоритетів і програм? Власне, де конкурси? Відкриті конкурси на проекти. Підкреслюю - відкриті конкурси, а не корупційні. Де спеціалізовані сайти, за якими можна відстежити конкурсний процес - хто брав участь, хто переміг? Необхідні і висновки наглядових рад, і багато іншого. Міністерство культури - це найбільший державний "фонд" творчих програм. І внутрішні механізми там мають бути прозорими, далекими від корупційних годівниць. Це дуже важливо. Пріоритетні державні культурні програми має визначати наглядова рада з культурних діячів-державників, які не тільки пройшли конкурс як культурні, авторитетні діячі країни, а й захистили своє бачення розвитку національної культури в конкурсі представлення саме таких програм.

Такі конкурси - теж школа. Це обговорення векторів розвитку нашої культури в майбутньому. Такий процес народжує нові нетривіальні погляди на культурний розвиток, на окремі сегменти галузі. І головне - постійний діалог із діячами культури, який має бути, в хорошому сенсі, провокацією для співтворчості.

Валентина ПРОКОПЕНКО,
директор Одеського академічного українського театру ім.В.Василька:

- Поки що важко сказати, чого нам чекати від контрактної системи. Багато що визначать документи, які підготує Міністерство культури. Але я хочу акцентувати увагу ось на чому. Система контрактів у театрах європейських країн - це зовсім інша ситуація. Часто це ситуація, коли постановочна команда збирається на один конкретний проект, коли сам цей проект - явище тимчасове. Як відомо, в Україні театр - репертуарний. І тут зовсім інші правила гри. Звісно, контракт багато в чому стримує актора від зайвих "ризиків", примушує його підвищувати свій рівень, робити творчі заявки. Але якщо в театру немає коштів і можливостей на нові постановки, то вже сам актор може вмотивовано звинуватити керівництво в тому, що не проявив своїх творчих можливостей, не з власної вини, отож самого актора ні в чому звинувачувати. У нас, приміром, сьогодні немає реальних можливостей збільшувати кількість спектаклів. Ми живемо в ситуації, коли держава зобов'язана утримувати театр у розмірі оплати комунальних послуг та заробітної плати. А все, що заробляємо на продажі квитків та наданні послуг, має залишатися для театру, для підготовки нових постановок. Останнім часом, на жаль, ми могли собі дозволити випускати нові постановки, максимум, двічі на рік. Ось зараз, наприклад, побоююся, що навіть святкування 90-річчя нашого театру під загрозою…

У Франції є система грантів для розвитку національних театрів. Ось цю систему нам годилося б запозичити. Тому що в Україні часто інша "система". Коли директор театру ходить на поклін до губернатора, і вагома допомога надходить далеко не від усіх… Ось у нашому приміщенні дуже холодно взимку і спекотно влітку. Обсипається фасад… Вкрай необхідна допомога. Рахуємо кожну копійку. А щ ж є витрати на охорону, дороге тепло, комунальні послуги. Про який новий якісний спектакль - навіть коли контрактна система буде надуспішною - можна говорити в таких умовах? Кого сьогодні з іменитих талановитих режисерів України ми можемо запросити на постановку, якщо запрошувати їх ні за що, немає коштів? Ось і тримаємося за наші колишні успішні спектаклі - "Гамлет", "Щастя поруч", "Ревізор". Намагаємося тримати марку.

У російськомовному місті, яким є Одеса, український театр потребує особливої державної підтримки. Підкреслюю - особливої! Нинішній театральний сезон приніс свої парадокси й складнощі. Російські гастролери практично скасували свої приїзди в Одесу, а це теж кошти (за оренду). Успішні українські театри нечасто до нас приїжджають. Про далеке зарубіжжя взагалі говорити марно. Тут ще одна проблема додалася. Казначейство вимагає документацію "наперед". Тобто ми мусимо випустити спектакль, зробити декорації й костюми під свої особисті кредити, а потім місяцями чекати, коли нам ці витрати відшкодують. У липні нинішнього року не зможемо провести традиційну акцію "Майстри сцени - трудівникам села", оскільки рахунки за бензин і добові нам оплатили буквально днями, майже через рік! А наш театр єдиний в області постійно приїжджав грати для людей у різні села. І хай публіки було 50-70 людей, ми відчували свою потрібність. Ось ми говоримо про контрактну систему як про щось прекрасне, що вирішить усі проблеми… Усіх проблем не вирішить! Недавно, наприклад, наш театр відмовився від шкільних абонементів, бо нам набридла ще одна проблема - невігластво й невихованість старшокласників, які, трапляється, кидають на сцену недогризки. Отож хай до нас приходять "добровільно", а не за абонементами. І про контрактну систему можна буде всерйоз говорити тільки тоді, коли зрозуміємо її реальні обриси та користь для театру.

Ростислав ДЕРЖИПИЛЬСЬКИЙ,
директор - художній керівник
Івано-Франківського академічного театру ім. І.Франка:

- Безумовно, перехід на контрактну форму в театрі - давно назріла потреба сучасного українського театру. В сучасному світовому театрі ця форма оптимальна. Вона сприяє створенню живої здорової творчої конкуренції серед артистів, підтриманню творчого колективу в мобільному, робочому, творчому тонусі. Зрештою, і український театр нікуди не подінеться від цієї системи. Однак, на мій погляд, навіть якщо впровадження системи контрактів у вітчизняний театр буде дуже ефективним, - необхідно забезпечити соціальні гарантії артистам. Особливо артистам старшого покоління, корифеям. Тим майстрам, які зі зрозумілих причин можуть бути не дуже активно задіяні в репертуарі, та все ж таки ці люди - велика цінність для мистецтва, для історії культури.

Театр у всі часи - це і "килимок", і кафедра, і навіть глашатай державних пріоритетів, а також духовних цінностей народу. Це зрозуміло. І якщо це так, український театр повинен і зобов'язаний мати підтримку державних інститутів, насамперед фінансову. Це стосується і підтримки театральних фестивалів в Україні. Зрештою, потрібно активізувати гастрольну діяльність, необхідно підтримувати нашу молоду режисуру, сучасну українську драматургію. Якщо контрактна система посприяє якісній зміні театрального життя України, то навіть безглуздо обговорювати цю проблему…

Олексій КРАВЧУК,
головний режисер Луганського академічного театру ляльок:

- Загальна чисельність працівників у нашому театрі - 60 осіб. Це і цехи, і служби, і актори. Власне акторів - 30. Причому в нас кілька акторських груп. Одні грають у самому театрі, інші на виїздах - у будинках культури, школах, дитячих садках. Для того, щоб театр міг повноцінно функціонувати. Деякі актори у штаті, а деякі працюють за трудовими угодами. Зазвичай у штаті сильні майстри, вони багато років трудяться в цьому колективі. Отож загалом до ідеї контрактної системи в театрі ставлюся добре. Правда, потрібно провести низку попередніх процедур. Упорядкувати законодавство. Адже часто буває, що актор значиться в штаті, однак практично не працює, а тільки отримує зарплату. Але звільнити його неможливо, оскільки низка законодавчих норм не дозволяє цього зробити. І на його місце не можна взяти іншого талановитого артиста, задіяного в репертуарі.

Етичні моменти в цьому питанні дуже важливі, особливо в регіональних театрах. Зокрема, і в Луганську, коли економічна, політична й гуманітарна ситуація дуже нестабільна, а керівникові передусім треба думати про людей, щоб працівники отримували зарплату, могли забезпечити свої родини.

Наш театр зазвичай планує 4-5 нових постановок на рік. У цьому заслуга директора Сергія Тернового. Бюджети постановок - переважно із зароблених театром коштів. Деякі спектаклі підтримує облдержадміністрація. Раніше, у часи СРСР, була традиція, коли в бюджети театрів закладалися і постановочні кошти. На жаль, на таке в найближчому майбутньому розраховувати не доводиться.

У репертуарі нашого театру є і дитячі лялькові спектаклі, і постановки для дорослих. Наприклад, для більш дорослої аудиторії - "Сон" Тараса Шевченка, "Синій птах" Моріса Метерлінка, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Шинель" Миколи Гоголя. Зараз репетируємо "Сніг у Флоренції" Ліни Костенко. Спектаклі йдуть як російською, так і українською мовами. Жодного протистояння за мовним принципом немає. В Луганську добре сприймають українську, особливо коли цією мовою говорить талановитий актор. Недавно в наших стінах була творча зустріч із Сергієм Жаданом у рамках проекту "Нелялькові зустрічі в ляльковому театрі". Отож луганчани прийняли Жадана на ура. Письменника, наприклад, запитали: "А вас читає Антимайдан?" І тут підвелося двоє людей із "ополченців" і сказали: "Читали, читаємо і будемо читати!"

Тому від різних творчих акцій більше користі, ніж від деяких політичних заяв... Підтвердженням цього є недавній концерт "Піккардійської терції" в Луганську. Він пройшов чудово.

Взагалі, наша непроста, навіть воєнна ситуація дуже загострює розум. Коли навколо таке лихо, в людей проявляються якісь кращі риси. Так, хтось виїжджає з міста, але хтось залишається й достойно робить свою справу. Таких людей більшість.