Українська мистецька класика: новий формат (перезавантаження триває)

Останнім часом увага до українських музеїв і музейництва відчутно зросла, щоправда, контекст музейних медіа-з’яв був здебільшого політичним, часом зі скандальними відтінками різного спектра й інтенсивності. Безумовно, після тривалої маргіналізації музейної справи в нашій країні такий ракурс погляду на цю інституцію є неуникненним і потрібним, але ж глядач чекає від музеїв іншого. І ось, нарешті, Національний художній музей дає нам привід поговорити про музейництво виключно у мистецькому контексті.

Більше року головний мистецький музей держави спілкувавася з глядачами засобом окремих виставкових проектів — хай унікальних і масштабних, таких як-от «Український історичний портрет», але обмежених у часі. Статус же Національного накладає місію репрезентувати не лише окремі явища або імена, а цілий пласт української образотворчості від її витоків до наших днів — все те, що складає «постійну» експозицію, побудовану на основних фондах музею — творити метатекст, породжувати міфи, впливати на формування ідентичності. Щоправда, з «нашими днями» складніше, для цього потрібно багато додаткових і сучасніших умов. Відповідно перша черга оновленої постійної експозиції НХМУ у семи відремонтованих залах першого поверху репрезентує шедеври україн-ського мистецтва від ХІІ до початку ХХ ст.

До речі, впадає в око не лише класичний (ба навіть «хрестоматійний») зміст експозиції, але й її підкреслено класична побудова: хронологічна, рафіновано врівноважена за пластичними масами, з найрепрезентативнішими («брендовими») творами на чільних стінах. Освіжає сприйнятя забарвлення кожної з мистецьких епох: колір стін у перших трьох залах густо-зелений, у залі № 4 (Портрет XVII — XVIII ст. та народна картинка XVII — перш. половини ХІХ ст.) — теракотовий, і блідо-пісочний у залах № 5, 6, 7 (мистецтво першої половини ХІХ — поч. ХХ ст.). Експозицію першої зали (іконопис XII — XVII cт.) відкриває барельєф «Григорій з житієм» роботи візантійських майстрів — відсилка до глибоких грецьких коренів українського мистецтва. Богоматір Одигітрія з Галичини й Волинська Богоматір — репрезентують вершинне явище розвитку місцевих шкіл, а Спас у Славі — рівень теоло-гічного мислення українських іконописців. Цікавою з огляду на формування канонів київського кола є своєрідна «богатирська» трійця з рівноапостольним князем Володимиром та священномучениками князями Борисом і Глібом.

Зала № 2 — твори XVII — XVIIІ ст. За історичними аналами це період козацьких війн, державотворчих претензій, а за тим — і Руїни. Однак мистецтво того часу, його колористика і пластика дихає суцільним оптимізмом. Те, що дійшло до наших днів і от тепер експонується у НХМУ, вражає емоційним багатством, зафіксованим у лініях і барвах. Чого варті лише ікони з празникового ряду й головного іконостасу Успенського собору Києво-Печеської лаври! А таких храмів в Україні тоді було десятки, якщо не сотні. Малярство доповнювалося різьбленими орнаментами і круглою скульптурою. Тут маємо не лише школи, а й імена, наприклад — Сисой Шалматов, уродженець Твері, який оздобив скульптурами чимало українських храмів. І хоча фахівці зазначають, що з діяльністю цього майстра пов’язано посилення зовнішніх впливів, проте представлені в експозиції твори говорять також і про синтез традицій.

І справді, не ці речі у залі № 2 на першому місці — зустрічають відвідувачів добре впізнавані з попередніх експозицій Покрова з Богданом Хмельницьким і козаками, Розп’яття з Леонтієм Свічкою (щоправда, на цей раз портретна приналежність донатора маркована знаком запитання). До речі, ці хрестоматійні нині композиції, схоже, не були надто характерними для свого часу. Принаймні вони виглядають надто камерно на тлі монументальних Богородиць, сповнених просвітницького пафосу апостолів, могутніх як духом, так і тілом святих. Однак саме в них є якась квінтесенція українського характеру. Можливо, саме завдяки особливій споглядальності образів, або тонко переданому стану замилування, або якійсь легкій і безпосередній іронії? Можливо, у цих поєднаннях рис і рисочок — якийсь нерозгаданий код української історії. Жаль лише, що у нас поки не знайшлося свого Германа Гессе або Умберто Еко, який заворожено вичакловував із цих образів Ім’я Троянди.

Заглибитися у наскрізь естетизовану атмосферу україн-ського бароко допомагають стіл із митрополичого будинку Софії Київської з витонченими алегоричними сюжетами на тему рогу достатку, п’ятисвічники і панікадило з Гуцульщини.

Навіть на схилку свого історичного часу епоха Бароко давала розкішні, як кольори призахідного сонця, художні явища — про це свідчить зала № 3 із грандіозними іконами з церкви Вознесіння Христового села Береги на Чернігівщині.

Між третьою і четвертою залами привертає увагу цікава експозиційна виставка, означена як «символічні композиції». Жаль, що для неї знайшлося так мало місця, адже усі ці сюжети «Пелікан», «Христос — Недремне око», «Древо життя», «Христос у точилі» є квінтесенцією саме українського бароко, яке аж до ХХ століття відлунювало у традиційній культурі.

Що ж до українського ментального типу, то його трансформацію доволі цікаво спостерігати за творами, зібраними у залі №4 — Портрет XVII — XVIIІ століть. Ось парадні парсуни Михайла Миклашевського, Григорія Гамалії, ось парний портрет Семена та Параски Сулим — усі вони сповнені гідності за свій шляхетський родовід, усі гонорово вдивляються в якісь далекі обрії. А ось поличчя їхніх нащадків: козака з медаллю Катерини і переляканим обличчям, Якима Семеновича Сулими із солодкавим і втомленим і трохи сонним поглядом.

У залі № 5 — мистецтво Нового часу: козацькі вольності й барокова естетична розкіш залишилися лише у спогадах. Нова українська людина постає майже з нуля, на чужому культурному підґрунті — як от Шевченко у Петербурзі. У свою чергу український ґрунт з його романтичними ландшафтами приваблює свіжі мистецькі сили з метрополії. Так з’являється новий художній код української культури. Ключ від нього не лише у творах Шевченка, але й Льва Жемчужнікова, Івана Соколова, Василя Штернберга, Василя Тропініна, Костянтина Трутовського — всі вони вихованці Петербурзької академії мистецтв, більшість — за етнічним походженням неукраїнці і все ж стали класиками й засновниками української образотворчої школи.

Закваска виявилася життєздатною та органічною — результати у залі №6. Тут теж переважно без сюрпризів. На чільних місцях роботи Миколи Пимоненка «Біля криниці» та «Жниця», Костянтина Трутовського «Кладка» та «Лірник у селі». Хоча є родзинки. Для себе я відзначив жіночий портрет Євгена Буковецького, в якому вже вчуваються настрої, притаманні Сєровським і мурашкінським моделям.

У залі №7 стовпами експозиції відповідно є «Козаки в степу» Сергія Васильківського, «У буковому лісі» й «Затишшя» Володимира Орловського, знамениті воли Сергія Світославського. Зовсім по новому в оновленій експозиції виглядає Левченко з його естетикою закутка. Виходить, усе залежить від контексту.

Отож, перезавантаження української образотворчої класики триває. На черзі ХХ і ХХІ століття. Поки що вони лише в проекті і проектах, варіантах і варіаціях. Із деякими можна ознайомитися на другому поверсі у серії виставок «Із нових надходжень».