Україні потрібна Norma

У Національній опері України з'явилася Norma - баланс між постановно-сценографічними "традиціями" і вокально-артистичними парадоксами у зв'язку з деякими трактуваннями великих творів XIX ст. Одне слово, в опері В.Белліні "Норма" (що прописана на нашій сцені вже 10 років) заспівала Людмила Монастирська. І все тепер у нормі.

Попереджаю зразу. З окремими екстремальними зразками оперного мистецтва в мене пов'язані важкі травми дитинства. Пригадую, одного разу десь (колись) слухав "Пікову даму".
П.Чайковського. І, приголомшений, уже до фіналу виявив, що Ліза (сопрано) років на 30 старша за графиню (меццо-сопрано/контральто).

Довго потому не було жодної довіри ні до паспортних даних оперних співачок, ні до холодних розрахунків оперних постановників.

Тому в емоційному відгуку на недавню "Норму" не маю ані найменшого наміру змагатися зі штатними інтернетними оперними "спиногризами", які знають, де, коли і - головне - "як" має звучати кожна нота Белліні. Моє враження - емоційне й чесне.

Почну з того, що ситуація з паспортними даними (співвідношення віку співачки і самої Норми) більш-менш у порядку. Людмила Монастирська в розквіті вокальних можливостей, її ангажують Європа і США. Найкраща Аїда світу, а це вам не акція "Людина року" в Національному палаці "Україна".

Як з'ясувалося, цю "Норму" - нещасну доньку Оровезо, верховну жрицю кельтів - вона щойно вивчила. Напередодні київської прем'єри виконувала "Норму" в концертній версії в Харківському оперному театрі. Поки її виконання не заглушила нахабна дискотека в сусідньому малому залі. Коротше, вони таки сказилися.

Всі довідники підтвердять, що виконання партії Норми - праця не менша, ніж на галері. Техніка, майстерність, фізична витривалість, само собою - краса й ліричність тембру - без цього ніякої Норми.

А вже арія Cаsta diva, так би мовити, - прямий квиток на той світ, тобто перепустка в саму музичну Вічність. За цією арією визначаються табелі про ранги тих чи інших світових співачок. Ця каватина Норми - як солодка мука й велика дуель (і злиття) з оркестром, із хором, із залом, із самою собою, якщо в потужному нутрі тієї чи іншої співачки є з ким воювати.

Монастирська виконала Cаsta diva (а це звернення жінки до богів і небес по моральну й навіть фізичну підтримку) парадоксально і - для мене - приголомшливо.

І цим ніби перевернула якесь моє персональне уявлення про героїню, каватину. А також про різних жителів гарної, але тривожної планети композитора Белліні, серед яких - барди, друїди, вати, жриці, галльські воїни. Як мовиться, все змішалося на тій планеті, де друїди в ультимативній формі просять небеса благословити населення на війну проти римлян, щоб Галлія нарешті визволилася від гніту.

Вишневська, Бієшу, Георгіу, Нетребко, не кажучи вже про велику Каллас, -кожна з цих дів, виконуючи каватину Норми, традиційно звертала свій погляд до небес.

"О пречиста богине, що сріблить ці прадавні священні дерева, зверни до нас лик прекрасний…"

І вже переслухавши на цю тему все, що тільки залишалося від великих голосів у Мережі, я подумки й образно завжди вибудовував для себе вокальний текст Cаsta diva як виключно містичну вертикаль. Як діалог діви-жриці з самим космосом. Із Тим і з тими, кого не бачимо, але, звісно ж, припускаємо десь за обрієм.

Безперечно, розумні й закоренілі оперні "спиногризи" (даруйте, що знову свідомо повторююся) мене сто разів можуть осмикнути й підкоригувати. Але ж я спираюся не на їхні мережеві знання, а тільки на свої відчуття! Коли, наприклад, відчуваю, що за великою Каллас в арії Cаsta diva стоїть усе та ж емоційна вертикаль спілкування нещасної жінки з якимось недосяжним Чоловіком. Можливо, для неї Богом? Можливо, навіть цього Бога звали Аристотель Онассіс?

Адже, здається, все в її голосі походить від нещастя, негоди, покинутості, несправедливості. І ця внутрішня жіноча пристрасть, що буквально вирує в ній, сублімується в геніальні вокальні "рифи" й "хвилі", які омивають мою свідомість-підсвідомість і перетворюють мене-тебе на сектанта відомої організації "Каллас".

Монастирська в опері Белліні на вітчизняній сцені виконувала (грала) щось, чого я не передбачав у зв'язку з ліричною трагедією у двох актах.

Вона вперто й міцно застовпила одну, зате яку тему - горду самотність Норми. Її верховна жриця самотня не тому, що не кохана, не тому, що її зрадив Полліон (метушливий римський проконсул). А тому, що їй, очевидно, просто немає рівних - ні в гаю, куди приходять друїди, ні біля колиски дітей, майбутнє яких тривожне. Навіть біля фінального багаття їй немає рівних. Бо вона рівна тільки самій собі.

Норма - це віщунка, яка точно навіщувала свій фінал. І тому їй немає жодного сенсу дві години звиватися в любовних конвульсіях, роздвоюватися від ревнощів. Норма Монастирської точно знає все наперед - що може статися і що з нею ж станеться неодмінно.

Ось чому коронну арію Cаsta diva Норма-Монастирська київського вечора виконала не як Вишневська, не як Георгіу. Не як інші. Її вокальна партитура - piano, її виконання - sotto voce.

То був її неекспресивний вокальний діалог і з пречистою Богинею, і з небесами - і все ніби впівголоса, ледь не пошепки.

І цей її вокальний діалог - зовсім не вертикаль (земля-небо), а горизонталь (людина-людині).

Перебуваючи досить близько до авансцени, ця Норма ніби звертається до кожного. І в її зверненні - не магма вулкану, а голос матері, яка передчуває втрату дітей і власну загибель. А, можливо, і загибель усього світу. На те вона й провидиця, так би мовити. Молитви - вони ж завжди пошепки, очі в очі, від серця до серця.

Зал опери, заповнений того вечора багатьма політиками (оскільки всі прийшли на Монастирську, адже сьогодні це модно), правильно й напружено слухав молитву співачки. У мене, взагалі, виникло дивне відчуття, що й оперному, і неоперному теперішньому світу до зарізу потрібна така ось Diva. Така, як Монастирська. Міцна, щільна, самодостатня жінка. Яка ніби зійшла з картин Яблонської чи Кустодієва. Відмінно знає ціну собі й оточенню. Перетворює навіть культову оперну арію не на шоу-бізнесову екстатичну витівку, а, повторюся, на внутрішню молитву (впівголоса).

І, можливо, у нашому розсмиканому галасливому світі саме така молитва (на півнотах) - це норма?

Коментар

Анна СТАВИЧЕНКО, музикознавець:

- Для київської публіки "Норма" з Людмилою Монастирською стала рідкісною можливістю насолодитися красою техніки бельканто. Тембральна наповненість, м'якість регістрових переходів, надзвичайно висока культура звуку і, що особливо важливо для цієї партії, здатність із допомогою нюансування перевтілюватися й передавати всі психологічні грані складного образу головної героїні - все це впродовж вистави тримало слухачів у заворожливій упевненості, що перед ними велика співачка. Особливе враження справили її надзвичайно ніжні piano: тихі епізоди завжди вимагають від виконавця величезної майстерності володіння голосом, і Монастирська продемонструвала його повною мірою. Талановитою партнеркою Монастирської по сцені виступила мецо Олена Бєлкіна (Адальжіза), яку кияни вже встигли полюбити за віртуозне виконання партії Анжеліни в "Попелюшці" Россіні. Тандем Монастирська-Бєлкіна став прикладом того дивовижного типу ансамблю, коли тембрам удається досягти максимальної гармонії.