У ЗАНЬКІВЧАН — «ХАНУМА», А В ОПЕРНОМУ — «ВЕСЕЛА ВДОВА»

У Львівському театрі імені Марії Заньковецької — прем’єра. Це весела, задерикувата, гарно поставлена вистава «Ханума», яка добре грається. Режисер Вадим Сікорський (один із найцікавіших режисерів театру), як-то кажуть, «влучив у десятку». Ми всі неймовірно втомилися від безпросвітного сірого життя, проблем і негараздів, які нерідко виносяться і на підмостки сцени. Тому хочеться хоча б на час втекти від усього серйозного, розслабитися і відпочити. І «Ханума» для львів’ян стала таким острівцем радісного відходу від дійсності.

Вистава — класичний приклад грузинського водевілю, жанру легкого і безхмарного. Однак ця запрограмована простота вимагає глибокого осмислення, принаймні так бачив і втілював «Хануму» режисер. Акторів у виставі задіяно небагато, лише десять чоловік, але відчуття великого дійства, великого простору і великої кількості виконавців не залишає протягом усього спектаклю. Герої не тільки колоритно проявляють себе в драматичних образах (що їм близько за природою, адже театр — драматичний), а й професійно співають, танцюють (нітрохи не гірше за опереткових акторів), постійно контактують із залом.

У один із прем’єрних днів на «Хануму» було запрошено львівських старшокласників. Нинішня молодь не особливо захоплюється театром, спробуй-но її чимось здивувати. А тут підростаюче покоління активно реагувало на всі «зигзаги» п’єси. І це також показово.

Перевершила себе Людмила Никончук, виконавиця ролі Хануми, заслужена артистка України. Без сумніву, це її роль і її зоряний час, до якого вона йшла чимало років. Акторці в театрі вдавалося далеко не все: були роботи вдалі і майже провальні. Іноді було так боляче, що хотілося все кинути і втекти. Але поруч був чоловік, режисер Вадим Сікорський. Вони разом йшли до своєї «Хануми». Сьогодні Людмила Никончук — одна з провідних акторок театру. І напевно, не випадково внучка першої виконавиці ролі Хануми в Тифлісі, відвідавши прем’єру у Львові, так оцінила роботу акторки: «Вай, Людочко, ти — справжня Ханума-джан». Так, вона і жорстока, і лукава, і ніжна, але в кожному прояві — це ураган пристрастей і енергії. Акторка вплела в роль Хануми стільки образів і характерів, що іншій вистачило б на все життя. А Вадим Сікорський укотре довів, що він ансамблевий режисер і вміє створювати річ цілісну, неординарну, хоча, у принципі, не «винаходячи велосипед» і практично зберігаючи першооснову.

Вистава показова ще й тим, що переконує шанувальників і ревних критиків: у театру останнім часом з’являється друге дихання. Зовсім недавно тут відбулася прем’єра серйозної і неоднозначно сприйнятої публікою п’єси «У.Б.Н.» («Українські буржуазні націоналісти»). Потім — прем’єра геть протилежного плану — «Ханума». А в другій половині березня на глядачів очікує наступна прем’єра — спектакль за творами української поетеси Лесі Українки. Театр спрямований у прорив, і це радує. Адже кілька останніх років про нього говорили як про театр учорашнього дня, традиційний, занадто реалістичну гру акторів, без родзинок і знахідок у режисерській роботі. Деякі надрадикальні критики практично вже списали трупу в архів, але всупереч песимістичним пророкуванням заньківчани «вкотилися» у свій струмінь, вийшли на свій шлях і починають набирати швидкість.

У зв’язку з прем’єрою «Хануми» не зайвим буде згадати ще про одну прем’єру музично-драматичного жанру, оперету Легара «Весела вдова», поставлену у Львівському театрі опери та балету імені С.Крушельницької вже італійським режисером Джузеппе Вішилія, який так полюбився львів’янам, (до 100-річчя театру він прекрасно поставив оперу Дж. Верді «Набукко»). Джузеппе Вішилія так «прикипів» до львівської оперної трупи, що вирішив поставити оперету Легара «Весела вдова» із тим, щоб організувати українським артистам місячні гастролі в Італії. Спішно розучувалися партії, шилися костюми, виготовлялися декорації (такі ж ніжні, чудесно-легкі, об’ємні й вражаючі, як усе, чого торкаються руки талановитих львівських театральних митців — братів Риндзаків).

Потім місяць львів’яни гастролювали в Італії, підкоряючи гарячий народ своєю майстерністю і знанням італійської (до речі, чимало акторів за місяць справді дуже непогано опанували італійську, що на підмостках рідного театру значно полегшить їм виконання італомовного репертуару). Коли ж трупа повернулася до Львова, вирішено було ввести оперету, переклавши її українською, у репертуар театру (у Львові давно немає театру оперети). Таким чином, друга прем’єра вистави відбулася вже вдома. Здавалося, все «грає» на оперету — запальна музика, костюми, сценічне оформлення, чимала масовка (Вішилія вірний собі: масові сцени, «розведення» хору — його «коник»), однак чисто оперні актори, котрі звикли до традиційних оперних канонів, не завжди витримують дух, енергетику опереткового дійства. Ще раз переконуєшся в тому, що опера — це опера, а оперета — вона і є оперета, така, як одеська чи, скажімо, київська. Втім, може, це лише суб’єктивна думка причепливого глядача. Глядацькому загалу «Весела вдова» сподобалася, щоправда, багато хто теж говорив, що потрібно підсилити групу солістів і запалити в них «перпетуум-мобіле» оперети.

Нинішній цей рік і нове століття (тисячоліття) почалося у Львові з театральних прем’єр. Гарний знак. Може, оживемо, відтанемо?