У вирі краси й пороку: загадки Юкіо Місіми

Рядки Шарля Бодлера «Красо! Чи з неба ти, чи з темної безодні. В твоєму погляді – покара і вина…» я зробив би епіграфом до життя і творчості Юкіо Місіми, японського автора ХХ століття, якого у світі найбільше читають. Нинішнього року йому виповнилося б 80 років. 35 років тому, зробивши харакірі, Юкіо Місіма пішов із життя. Популярність його романів продовжує зростати, а тиражі їх перекладів обчислюються мільйонами примірників. Саме Місіма, ексцентричний, непередбачуваний, можливо, навіть неврастенічний індивідуаліст, став для західного читача своєрідним символом культури Країни вранішнього сонця, носієм ключів від її заповітної таємниці.

Якась воістину демонічна сила керувала долею цієї дивної людини, примушуючи душу й тіло долати себе, одержимо рватися до межі й ламати всі мислимі та немислимі бар’єри. За 45 років життя Місіма написав 40 романів, 18 п’єс, безліч оповідань, есе, публіцистичних творів — його літературна спадщина налічує близько 100 томів. Крім того, він сім разів здійснював кругосвітню подорож, випустив кілька фотографічних альбомів, досяг успіху у східних єдиноборствах і мистецтві фехтування. А коли 1963 року енциклопедичну статтю про культуризм проілюстрували фотографією письменника, він назвав цей момент найщасливішим у своєму житті. Що криється за цим розлогим послужним списком людини, яка фактично осягнула неосяжне? Унікальна багатогранність таланту? Прагнення до самореалізації? Пошук утраченої гармонії? Втеча від рутинного й недосконалого життя? Цей ланцюжок питань можна продовжити до нескінченності.

Парадоксальність мислення Місіми, його відкритість безодні краси й пороку гіпнотизує і заворожує. Краса стає благословенням і прокляттям загадкового японця, містком, який поєднує його творчість із японською культурною традицією, і водночас пророцтвом, що віщує трагічний фінал. Краса, смерть, самотність — ось ключові шифри світорозуміння Юкіо Місіми, його японського контексту. Смерть Місіми, його харакірі, що розбурхало громадську думку, — закономірний фінал чистого естета, який дерзає «бути насправді» і в цьому «бутті насправді» наслідує предків-самураїв. Це в жодному разі не гра, як коментують цей крок більшість літературних критиків, тому що гра закінчується там, де як ставка на кін кладеться людське життя. Певною мірою вчинок Місіми прояснюють рядки з передсмертного листа ще одного великого самовбивці, письменника Акутагави Рюноске (1892—1927): «Мене переслідує думка про самогубство. Ось тільки ніколи раніше природа не здавалася мені такою прекрасною! Вам, напевно, видасться смішним: людина, зачарована красою природи, думає про самогубство. Але природа тому така й прекрасна, що відбивається в моєму останньому погляді».

«Камікадзе краси», як назвав Юкіо Місіму Олександр Бєлих, народився 14 січня 1925 року. Його справжнє ім’я — Кімітаке Хіраока. До 12 років хлопчика виховує бабуся. Майбутній письменник закінчив престижну школу Гакусюїн, куди вступив за протекцією діда, колишнього губернатора Південного Сахаліну, і юридичний факультет Токійського університету. Причому після закінчення школи його, найкращого з 60 випускників, удостоює аудієнції і дарує йому срібного годинника сам імператор Японії Хірохіто. Молодий Кімітаке Хіраока вступає на службу в елітарне Міністерство фінансів. Здавалося б, юнак має насолоджуватися можливістю зробити блискучу кар’єру, але в його життя вривається література. Точніше, література стає сенсом його життя — як порив, як пристрасть, як таємна можливість виговоритися.

Коли читаєш ранні романи Місіми, на думку спадають слова блискучого Василя Розанова: «Несу літературу, як гріб мій; несу літературу, як смуток мій; несу літературу, як відразу мою». Написаний між листопадом 1948 і квітнем 1949 року роман «Сповідь маски», який зробив знаменитим 24-річного письменника, — це безжалісне препарування власної душі, вербалізація страхів і надій, комплексів і фантазій самотнього і абсолютно не схожого на інших юнака. Місіма, проговорюючи потаємне, здійснює щось на кшталт магічного ритуалу й тому повинен захистити себе, сховатися за маскою, щоб не впасти в блюзнірство. «Легко ввійти у світ Будди, важко ввійти у світ диявола» — сказав дзенський учитель Іккю. По-моєму, проза раннього Місіми розчиняє темну безодню людського пороку в якійсь фатальній красі. Тій красі, про яку Федір Достоєвський каже у «Братах Карамазових»: «Жахливо те, що краса є не лише страшна, а й таємнича річ. Тут диявол із Богом бореться, а поле битви — серця людей». Дивно, що ще юнаком Місіма проникнув у цю фатальну безодню і знайшов слова для її вираження. Він здійснив те, на що інші класики сповідального жанру — Августин, Абеляр, Жан Жак Руссо, Лев Толстой — наважилися лише в дуже зрілому віці. Юкіо Місіма поспішав жити чи поспішав померти? Чи, можливо, він просто хотів подолати свою тотальну самотність?

Говорячи про свого сучасника, чудового письменника Ясунарі Кавабата, Юкіо Місіма порівняв його самотність із «самотністю шовкової нитки над безоднею Небуття». Ця гарна метафора пояснює один із найкращих романів письменника, «Золотий храм», опублікований 1956 року. «Все, що тільки бачиш, — Квітка. Все, про що тільки думаєш, — Місяць. Хто не бачить у всьому Квітку, той дикун. У кого в серці немає Квітки, той усе одно що звір. Вижени дикуна, прожени звіра, наслідуй творчу силу природи й повернешся в неї», — вирік великий японський поет Мацуо Басьо. У Місіми, точніше — героя його роману, Мідзогуті, все «дикунське» і «звіряче» втілюється в найдосконалішому витворі людських рук, Золотому Храмі Кінкакудзи. Тут, як пише Місіма: «Одна обіцянка прекрасного нашаровується на іншу, і всі ці передвісники не існуючої насправді краси й творять головну суть Кінкакудзи. Порожнеча, Ніщо і є основою прекрасного. Незавершеність кожного з компонентів обіцяє не красу, а Порожнечу, і перед цією Порожнечею вигадливий дерев’яний каркас Храму тріпоче, мов коштовне намисто, розгойдуване вітром». Таким чином, справжня краса не може існувати в матеріальній формі, вона не може зрадити своїй царственій самотності й стати доступною всім. У цій доступності криється якась вселенська профанація, яка має бути спростована, знищена. Той, хто насправді відчув красу, не може дозволити існування її незліченних імітацій. Зовсім як у знаменитому дзенському коані: «Зустрівши Патріарха, убий Патріарха. Зустрівши Будду, убий Будду». Тому Золотий Храм приречений на спалення — у такий спосіб відбувається своєрідний ритуал жертвопринесення духові Краси.

Найголовніший ритуал у своєму житті Юкіо Місіма здійснив 25 листопада 1970 року. Завершивши останній роман «Падіння ангела» із тетралогії «Море достатку» й написавши коротку записку: «Життя людське обмежене, але я хотів би жити вічно», він із чотирма своїми учнями вирушає на військову базу Ітігай. Спроба організувати заколот не мала успіху, і Юкіо Місіма зі словами: «Тенно хейка бандзай! — Нехай живе імператор!» здійснює давній самурайський обряд сеппуку і йде в історію. Разом із ним самогубство здійснює один із його супутників, 25-річний студент Масакацу Моріта.

«Натхнення — це вдихи і видихи буття» — зауважив в одній зі своїх праць Моріс Мерло-Понті. Гадаю, в останні дні свого життя Місіма був одержимий таким натхненням, яке своєю фатальною красою злякало його життя — як метелика, який відлітає, відчувши людський подих.

Що залишиться

Після мене?

Квіти — навесні,

Зозуля — у горах,

Восени — листя клена.

Рьокан