У відриві від держави

Наступного тижня в столиці відкриється VII Міжнародний фестиваль документальних фільмів «Кінолітопис-2008». У рамкам форуму — прем’єра нового художнього фільму режисера Сергія Говорухіна «Ніхто, крім нас» про любов і війну в Таджикистані. Найближчим часом у київському видавництві виходить також його книжка «Со мной и без меня». Коли мова заходить про цього режисера, найменше потрібні реверанси на
кшталт «це син самого Станіслава Говорухіна!». Сергій Говорухін рухається власним «руслом». Якщо точніше, то рухається він взагалі «проти течії». Досить гучно виступає з критикою політики Путіна (і загалом політики). Як людина, котра побувала у пограничних ситуаціях на п’яти війнах, була поранена і втратила ногу, він, безумовно, має право говорити про те, про що інші постійно мовчать. Великий галас колись викликав фільм Сергія «Прокляті і забуті» — про війну та мир. Про ці ж таки вічні категорії і його нова картина.

«Мою держпремію отримав Михалков»

— Сергію Станіславовичу, пригадується, ви досить різко висловилися про Володимира Путіна і в результаті залишилися без Державної премії за свій успішний фільм «Прокляті і забуті». Цей факт якимось чином позначився на вашій подальшій долі?

— Ні! Адже президенти там — на «небесах». Хіба їм до нас? Та й було це в 1999-му, коли потонув «Курськ». Я тоді написав на першій шпальті «Общей газеты»: «Глибоко не шанований пане президенте...» Решта — у такому ж дусі. Я гадав, що так вчинять багато. А виявилося — ні... Зрозуміло, що це не могло пройти непоміченим. Нас у команді було п’ятеро чи шестеро чоловік, і група залізно йшла на цю премію. У нас навіть конкуренції як такої не було! Зрештою, премію отримав Микита Михалков, який на неї взагалі не номінувався. І хоча уряд позбавив мене можливості публічно відмовитися від тієї премії, я перестав переживати, коли Михалков назвав президента «Ваше Високо­превосходительство!» Я тоді зрозумів: мені такого ніколи не зіграти!

— А за кого, якщо не таємниця, ви голосували на останніх президентських виборах у Росії?

— Господь, із вами! Та ні за кого!

— Вас як громадянина і режисера, мабуть, обурює цензура у вашій країні?

— Як же така цензура може не обурювати, якщо вона над­звичайно жорстка? Будь-які теми, у яких передбачається критика чинної влади й проблем, які є у країні, — під забороною. А оскільки в нашій країні нічого, крім проблем, немає, оскільки вже те, що країна велетенська, — само собою велика проблема, то й кількість тем гранично обмежена. Практично як за радянських часів.

— Тема чеченської війни, як і раніше, перебуває у вищій категорії забороненості?

— І чеченська війна, як і раніше, заборонена тема. Про Афганістан, правда, не забороняється говорити. Афганістан — спадщина тоталітарного радянського режиму. І про Велику Вітчизняну знімайте, будь ласка. А ось стосовно всього того, що відбувається тепер, треба вдавати, ніби його немає за визначенням.

«У мистецтві — спочатку емоції»

— Що вас свого часу підштовхнуло ступити на шлях військового кореспондента?

— Просто я з дитинства мріяв потрапити на війну. Не потрапляв! Заважали обставини, які вищі за мене. А кортіло! Коли з’явилася можливість поїхати військовим кореспондентом у гарячі точки, я не зміг відмовитися. Іншого такого шансу не випадало. Приміряв я на себе цю лямку... Виявилося — підходить. Не можу сказати, що мені сподобалося безпробудно мотатися по війнах. Я й був лише в шістнадцяти відрядженнях. У третьому втратив ногу. На протезі, знаєте, не дуже зручно шкутильгати.

— Але вас і це не зупинило?

— Мені це подобалося. Я й тепер, не зважаючи ні на ногу, ні на вік, не можу зупинитися... Хоча розумію: час би й заспокоїтися! Власне, це моє ставлення — один із мотивів вчинків мого героя в новій картині «Ніхто, крім нас». Виникає дивне відчуття, коли хтось десь воює, а ти сидиш, увінчаний орденами. Поранений, двічі контужений, уже без ноги, і років тобі скоро вже п’ятдесят! Начебто повний моральний карт-бланш, а щось тебе гризе й гризе. Ніяковість, чи що? Потім збираєшся і їдеш, розуміючи при цьому всю неспроможність свого рішення.

— Отже, бажання зняти художній фільм було все-таки вторинним?

— Я рухався умовно як старший групи, а не як режисер. У процесі щось там напевно, регулював, але я не планував робити свою картину «Прокляті і забуті», яка, власне, й принесла мені славу, успіх. Я на цій славі вже років десять тримаюся. Тоді я просто став роззиратися в пошуках режисера, який міг би зробити фільм. Шукав людину, котра могла б пропустити цей матеріал крізь себе. Не знайшовши такої, вирішив на свій страх і ризик робити сам. Вважаю, що вона в мене вийшла. Насамперед тому, що я не знав жодних «законів жанру». Коли не знаєш, робиш із натхнення. І найчастіше — потрапляєш у десятку.

У мене був один товариш, Дмитро Разумовський. Він загинув у Беслані... Я зробив про нього п’ятихвилинний сюжет — зал плакав. Паралельно мої товариші робили про нього годинний фільм. І в них він вийшов — ні уму, ні серцю! Не те щоб я документаліст якийсь особливий, але якщо я серцевого м’яза не включу, то нічого не буде. Хоч би якими атрибутами ти цю справу обставляв, хоч би які D комп’ютерної графіки використовував, — усе це пусте. Для мене в мистецтві важливо, щоб спочатку були емоції, а вже потім у процес включалася голова.

«Хоче Україна в НАТО? Нехай!..»

— А як ви — як військовий, як режисер — ставитеся до ситуації в Косово?

— Я сам був у Косово в 1999 році. Я бачив, як воно тоді фактично відокремилося. Тепер це відбулося легітимно. На Балканах безперервно точилися якісь війни. Вони дробилися, дробилися... Мусульмани, на відміну від православних, добре вміють об’єднуватися й витісняти... Вважаю, що ми могли б і мусили допомогти там, коли ще Косово бомбили з повітря. Та й потім, коли ввійшов наш контингент, нічого не зробили. Звісно, радикальні мусульмани становили й становитимуть загрозу. Та й у світі нагромадилася вже така негативна генетична енергія, що не треба навіть танути льодовикам! Років через п’ятдесят людство саме себе знищить! У світі політики нагромаджується клінічний ідіотизм. Приміром, в Іспанії призначили вагітну жінку міністром оборони! Може хтось пояснити, якою метою керуються? У політиці кожної країни можна знайти не одне психічне збочення.

— Сергію, певно, ви, як і більшість росіян, досить негативно сприй­маєте спроби України вступити в НАТО?

— Не знаю, як у всієї Росії, та як на мене, хоче Україна в НАТО — нехай там і буде! Що в цьому поганого? Союз розвалився ще в 1991 році. Відтоді Росія безперервно воює. Україна ж тим часом жодної краплі крові не пролила. То ми ще вказуватимемо їй, вступати чи не вступати в НАТО, тоді як самі у своїй країні ні з чим навіть приблизно розібратися не можемо? У нас є Кавказький регіон. Він як палав, так і продовжує палати. І ніхто цієї пожежі зупинити не може. Чи не хоче?

— Ви не відчуваєте, що сьогодні прихована і явна русофобія-українофобія в нерозумній політиці все-таки знаходить відгук у головах пересічних громадян? І цей вірус загрожує досить серйозними суспільними недугами?

— Мені здається, в нас цього немає. Я кажу «немає», бо, наприклад, у нас в офісі в кожного другого мого колеги — українське коріння. У нас між собою навіть теми такої не виникає. А в Україні — не знаю.

— А от мистецтво — воно здатне об’єднати?

— Звичайно, може! Проте для початку воно повинне бути. Повинне сочитися з екранів, із «прилавків», із театральних підмостків.

— Але ж і ви з деякими фільмами не можете «просочитися» з екрана.

— У нас схожа в цьому сенсі ситуація. Ваша навіть, думаю, краща. Тут потрібне втручання на дуже серйозному рівні. Та люди, наближені до влади, живуть у відриві від землі. Навіть якийсь тверезий проект протягнути через них неможливо. Серед них знайдуться такі, хто стане на смерть. Той самий Путін може віддати розпорядження. Він їх і віддавав щодо радикальних реформаторських заходів. Та далі нічого не відбувалося. Потрібно бути п’ятигорбим верблюдом, аби те, що ти задумав, протягнути й домогтися.

— Виходить, не в усьому винуваті лише президенти?

— Я взагалі не валю все тільки на владу. Вважаю, кожен відповідальний на своєму місці за те, що відбувається у вітчизні. Припустімо, їду я по дорозі Москва—Київ, яка ремонтується п’ять років. Можна за такий строк відремонтувати дорогу, на яку з бюджету давно гроші перераховані? До чого тут Путін, коли начальники побудували собі такі ж дороги, будинки для приймання гостей із п’ятдесятиметровим басейном, із саунами та іншими втіхами життя? Що робити, коли кожен на своєму місці намагається обдурити й урвати. Часом чую: «Влада не любить свій народ!». А за що нас любити? Що ми такого зробили, щоб нас пестити й плекати?

«Рязанову вже двадцять років не треба знімати!»

— Ваше гучне прізвище якось допомагає вибивати бюджети для чергового фільму?

— Господь із вами! Воно ж бо й батькові не допомагає. Він ці бюджети й сам нині не може знайти. Прорахувався, тепер от у борг знімає свою «Пасажирку». Я вже давно став автономною одиницею. Всі гроші, які мені вдавалося залучити, нажиті власними зв’язками і стосунками. Третина бюджету мого нового фільму — гроші московської області. Борис Громов дав ці кошти не тому, що я син відомого режисера, а тому, що я його брат по зброї. Хоча ми з ним і воювали на різних війнах.

— А чому у вас досі немає спільних проектів із батьком?

— У нас із ним немає спільного життя! Які при цьому можуть бути проекти? Ми з ним раз на рік бачимося. Буває, що два, коли де-небудь випадково перетнемося. Крім того, в нас зовсім різні творчі погляди. В нього виходить знімати більш народне кіно. Мені ж хочеться робити більш елітне, насичене більшою гамою кольорів і відтінків. «Ворошиловський стрілець» і щось таке інше мені не цікаве.

Мені нема потреби знімати серіали, мильні опери чи писати щось на замовлення, аби заробити на хліб насущний. Тому я можу собі дозволити знімати кіно в ту мить, коли я його не можу не знімати.

З другого боку, сама по собі свобода не може бути безмежною. Я ж зв’язаний посадовими, фінансовими зобов’язаннями, термінами.

— Це випадок чи продуманий крок те, що прем’єра фільму «Ніхто, крім нас» відбудеться саме в Україні, а слідом за нею вийде й ваша нова книжка в київському видавництві?

— Швидше за все, київський глядач побачить не остаточний варіант. Ця картина мені далася нелегко. Певне, через те, що в мене до кінематографу якийсь літературний підхід. Однак, на мій погляд, стрічка вийшла тонка, пронизлива. Можливо, скажуть «несучасна». Вона знята в старому «радянському» форматі. Без новомодних фішок, без монтажної нарізки, яка тепер вважається предметом мистецтва й особливої гордості художника. Я не намагався зробити щось незвичне в кінематографі. За задумом глядач до самого кінця за визначенням не зрозуміє, що йому показують... Правда, ще не факт, що я приїду до Києва. З ногою проблеми... Ледве ходжу.

— Незважаючи на це, ви брали участь у параді на Красній площі?

— Ви про мою ногу? Кому цікаві ці проблеми? Хоча, до речі, в Україні до мене уважні й чомусь люблять значно більше, ніж на моїй батьківщині. Може, тому, що я фактично народився в Харкові?

В останній свій приїзд до Києва, до речі, залишив свої нариси знайомому журналісту. Після чого мені зателефонували з київського видавництва «Наірі» й запропонували видати книжку. Вона буде несподіванкою для тих, хто мене раніше читав, або для тих, хто бачив мої фільми. Це іронічні мініатюри. Назва, по-моєму, все пояснює — «Со мной и без меня». Я можу розповісти десяток історій. І всі помиратимуть від сміху. Та щойно їх переносиш на папір, нічого не виходить. Доводитися плести канву навколо монологів, щоб це було смішно. Адже в усній розповіді виявляються якісь мої, нехай скромні, але артистичні, здібності — акцент, тональність, жестикуляція. На папері всього цього допоміжного інструментарію немає. Коли ти пишеш серйозну літературу, ти увесь час живеш у цьому стані. В іронічній літературі потрібно налаштуватися на певну хвилю. Якщо ця книжка піде, через півроку можна написати іншу. Мені все рівно ближче література. Бо в літературі можна працювати все життя, а з кіно потрібно вчасно піти!

— Чому так?

— Візьмімо будь-якого нині живого «класика». Це біда якась! Рязанову вже років двадцять знімати не треба нічого! Михалкову — років десять! Напевно, далі не варто переходити на персоналії? Річ не в іменах, а в тому, що режисура — то є зведення прийомів. Це зведення прийомів призводить до того, що замилюється око. Коли ти увесь час робиш ніби по-своєму, але те саме. От, наприклад, у мене дві картини на протиставленнях. Третю, четверту вже ніхто дивитися не буде. Скажуть: «Дістав Говорухін зі своїми протиставленнями! І так знаємо, що ці добрі, а ці погані. Він нам уже все пояснив двадцять років тому».

Це відоме зведення прийомів починає давити на тебе. Потрібно знайти в собі сили, аби піти, а піти важко, бо іншого не вміють робити. Література ж безмежний простір, в якому можна існувати вічно. Тим паче що там завжди можна переписати. Це не якийсь глобальний оплачений країною процес, затиснутий у рамках і строках.

«Дорожу своїм внутрішнім станом»

— Особисто вам Держкіно якось допомагає?

— Дуже навіть допомагає. У нас, у режисерів, особливих претензій до Держкіно немає. Сто мільйонів доларів воно виділяє щорічно на кінематограф. У нас уже кілька років так. Мені давали п’ятсот тисяч як дебютанту. Це нормально, оскільки я приходжу в ігрове кіно з документального.

— Якою ви бачите прокатну долю фільму «Ніхто, крім нас»? І який взагалі в Росії нині стан справ із прокатом?

— З прокатом складно. Прокат, тиражування, ДВД, і телебачення зав’язані в спільному колі.

У принципі прокатати можна будь-яку картину. Питання, скільки на ній можна заробити? На моїй, наприклад, реально можна заробити тисяч триста. А на «Іронії долі» можна зірвати мільйонів п’ять. Навіщо, скажіть, їм на моїй картині заморочуватися, коли вони «Іронією» відіб’ють гроші?

— У різних фільмів різне призначення. Яке вам дорожче?

— За останні роки на мене справив враження фільм «Живий» Олександра Веле­динсь­кого. Ця картина підірвала якусь струну й тримала її на натягнутих кілках до самого кінця. Пішли титри, і чомусь довго ні про що говорити не хотілося. На мій погляд, це саме те кіно, яке відповідає своєму призначенню. Кіно є двох впливів. Або воно мене відразу приголомшує — як «Живий». (Проте ще двічі подивився і більше не хочу.) Або є картини, які можна дивитися все життя. Можу нескінченно дивитися Германа. Багато картин Шахназарова, Хотиненка («Дзеркало для героя»). І уявити собі не можу, щоб на Заході з відкритим ротом дивилися нашу «Іронію долі-2», «Нічний дозор» чи «Вовкодав»! Смішно! Скромніше слід бути...

— Що для вас у житті особливо важливе на сьогодні? Що особливо цінуєте?

— Я ціную свій внутрішній стан. Мені вдається його зберегти. Не тому, що я в нього вчепився мертвою хваткою, а завдяки оточенню на роботі, у сім’ї. Конгломерат такий вийшов. Головне, не випустити себе за межі свого кола. Ми живемо тут за своїми законами... У відриві від держави. Навіть наш «Фонд ветеранський» робить багато славних справ, але ніякого стосунку до держави не має. І це тримає. Нам дали ділянку, щоб будинки збудували. Це набагато приємніше, ніж розрізнено по кліточках жити. Допомагатимемо будувати одне одному й жити на землі — поряд.