У ПРАГНЕННІ ГАРМОНІЇ І КРАСИ

Творча біографія оркестру Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського небагата на самостійні сольні виступи у столиці. Та це й не дивно, адже свого часу оркестр було задумано як складову частину ансамблю, створеного Віктором Іконником на початку дев’яностих на базі Київського камерного хору ім.Б.Лятошинського. Саме Іконник — хормейстер незвичайного таланту, зі світовим ім’ям — здатний був об’єднати вокальні, а згодом і інструментальні музикантські сили для вирішення складних художніх завдань.

Отже, долучення до хорового колективу постійної інструментальної складової не було механічним об’єднанням двох різнорідних організмів. За задумом В.Іконника, така трансформація мала створити принципово новий колектив, із більшим, ніж у хору, творчим потенціалом і можливостями спеціалізуватися переважно на виконанні класичної спадщини — великих вокально-інструментальних полотен західноєвропейської музики нового часу. Сьогодні до репертуару ансамблю, яким керує Валентина Захарченко-Іконник, входять такі шедеври, як «Висока меса», «Магніфікат» і «Страсті за Матфеєм» Й.-С.Баха, «Месія» Г.-Ф.Генделя, «Глорія» А.Вівальді, «Пори року» і «Маріацельська меса» Й.Гайдна, «Реквієм» В.-А.Моцарта, ораторія «Ілія» Ф.Мендельсона, «Урочиста меса» Дж.Россіні. Серед найближчих прем’єр — «Реквієм» Дж.Верді. Погодьмося, що, за всієї важливості інструментальної партії, в цих і подібних їм творах, що становлять основу репертуарної політики ансамблю, функції, покладені в них на оркестр, в основному акомпануючі. Тому на перший погляд може здатися, що оркестр ансамблю — не більш ніж допоміжна частина творчого організму, важлива, та все ж складова більшого цілого, що має чітко окреслені функції й обмежені цими функціями можливості. Але чи означає сказане, що оркестр ансамблю приречений виключно на «другі ролі», що він — вічний акомпаніатор? І чи є сьогодні в нього стимули для розвитку та самостійного руху вперед?

Концерт оркестру, що відбувся минулої суботи в Національному будинку органної та камерної музики України, довів: перед нами високопрофесійний, зрілий, цікавий творчий колектив із великими перспективами.

По-справжньому цікавою була програма концерту. І не лише тому, що до неї входили твори, які рідко звучать. Хронологічно вона охоплювала музику західноєвропейського бароко та класицизму —
Й.-С.Бах (Концерт для скрипки і гобоя ре мінор), Г.-Ф.Гендель (Сюїта ре мажор із соло-трубою),
В.-А.Моцарт («Sinfonia concertante» із соло-скрипкою й альтом) і Л.Бетховен (Потрійний концерт для скрипки, віолончелі і фортепіано). При цьому однією з наскрізних ідей, що об’єднує настільки різні твори в одну програму, стала ідея концертування в найрізноманітніших її проявах — і як змагання солістів з оркестром, і як демонстрування віртуозності, майстерності кожного музиканта-лідера — скрипалів (І.Андрієвський, Н.Сиваченко, В.Заєць), альтиста (А.Павлов), трубача (А.Ільків), гобоїста (В.Коваль), віолончелістки (Ю.Бєлоусова), піаністки (Т.Андрієвська).

Іншим «спільним знаменником» концерту став сам характер виконаної музики. Гармонійна врівноваженість, благозвучність, рівність і витриманість, відсутність ознак «світової скорботи», відчуття апокаліпсичності — ось емоційні параметри програми. Комусь вони можуть здатися неактуальними і непотрібними в сьогоднішньому динамічному світі. У когось можуть викликати скептичні і навіть поблажливі посмішки: «Ця музика сьогодні — не більш ніж музейний експонат, зліпок давно віджилих емоцій; людина ХХІ століття відчуває і мислить інакше»... Але воно багатовалентне в смисловому плані, і в цьому феномен справжнього мистецтва. Сьогодні, у часи, віддалені від епохи Баха, Генделя, Моцарта, Бетховена на століття, слухач так само прагне позитивних емоцій, гармонійної виваженості душевних порухів, усвідомлення світу як єдиного організму. Звісно ж, сьогодні досягти такої врівноваженості та гармонійності значно складніше, ніж двісті років тому. Тим дорожчі острівці гармонії і краси — відблиск вічних цінностей. М’яко і злагоджено звучав оркестр ансамблю ім. Б.Лятошинського в непростих акустичних умовах органного залу (легко сказати — реверберація тут становить близько чотирьох секунд, що особливо небезпечно при швидких темпах і віртуозних пасажах), він зумів створити такий острівець. Гадаю, саме такий шлях органічний і природний для цього колективу — не лише акомпаніатора, а й самостійної концертної одиниці Києва.