У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО

Вони один одного
били в груди

Руками, і ногами, й головою.

Страшна гризня точилась там усюди.

Данте Аліг’єрі
«Божественна комедія», Пекло. п. УП.

Незалежна Україна ощасливлена появою Секретаріату Кабміну, що на рівні здорового глузду сприймається як своєрідний аналог політбюро часів культу особистості. «Якщо ти не займешся політикою, політика займеться тобою» — ця думка в контексті останніх парламентсько-президентських ігор прозвучала особливо промовисто.

Корабель вітчизняної демократії, борти якого сильно поїдені екологічно брудними водами морів, схоже, розвертається на 180°, аби пришвартуватися в доці на кшталт Білорусі.

Невидима рука виконавців верховної волі прибрала з політичної арени найпослідовніших і найактивніших опонентів. Інші, заголублені озоном Кончі-Заспи й фуршетами в «Будинку прийомів», самоусунулися. Уподібнившись солов’ю, який втратив голос, чимало літ просидів у кріслах парламенту І.Драч, як і багато хто з тих, із ким народ пов’язував ідею незалежності й демократії. На жаль, слабка вельможність нашої крові! Іван Дзюба щодо самого себе останнім часой іде шляхом апостола Петра, який почув кукурікання півня. Та хіба тільки він? Богдан Ступка, наступивши на горло власному таланту, намагався зіграти вірнопідданість. Роль не вдалася.

Споглядаємо з нашої «громадянської далечі» танцювальні па у верхах, і стає гірко та боляче, передусім за знищені життя жертв голодомору, політичних репресій зігнаних з Карпатських гір тисяч селян, які знайшли смерть у Сибіру. Невже марними були життя і трагічна смерть Алли Горської, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола та інших їхніх однодумців — борців за волю України?!

А подвижницька праця українських перекладачів-енциклопедистів Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Бориса Антоненка-Давидовича і ще десятків тих, хто був загнаний радянською владою у внутрішню еміграцію, — їхня праця в ім’я духовної повноцінності нації не потрібна нині? Невже духовні зусилля М.Грушевського можуть скам’яніти монументом або стати насолодою архіваріуса? В умовах стагнації пориву 1992 року це цілком прогнозовано.

Що з нами відбувається? Політика не моя сфера, проте мовчати тепер непристойно. Щоб уникнути ухильно-ворожильної багатозначності, на яку грішать наші політологи, запрошу у співрозмовники знаючих людей здалеку.

Роза Люксембург, розмірковуючи про результати ленінського будівництва, писала: «Ради вже не зможуть уникнути прогресуючого паралічу. Без загальних виборів, свободи преси та зборів, вільної боротьби думок у будь-якому громадському інституті життя загасає, стає лише видимістю, і єдиним активним елементом життя стає бюрократія... це диктатура жменьки політиків... Свобода лише для активних прибічників уряду».

Далі, як бачимо, починаються перекоси в суспільному житті, прагматики горнуться до влади, бюрократична машина розкручує культ лідера. Історія людства — історія великих ідеалів і великих психозів. Походження масового психозу, можливо, пов’язане з розгубленістю напівволохатого людства перед грізною силою природи. Страх змушував первісного предка перелякано притискатися до Вождя, який нібито володів таємною силою. Влада одних людей над іншими розпочалася з психозу. Ті, хто сьогодні шукає милостей у Вождя, керуються відчуттями значно меркантильнішими.

Розмова про суспільство чистих привілеїв сьогодні цілком доречна, бо, тверезо міркуючи, до розвитку справжньої демократії не можуть і не хочуть прагнути люди, які були до 1992 року секретарями обкомів, міськкомів КПРС, комсомольськими ватажками, які знали, де і як узяти партійну касу, або директори радянських заводів, які розпродали верстати на металобрухт, голови колгоспів — вважай, радянські феодали — і поруч із ними — шпана, що спустилася з нар. Сьогодні, причепурившись у модних паризьких домах, вони вважають себе елітою. Перший президент, будучи вихідцем із ЦК КПУ, не повів, та й не міг повести Україну шляхом Чехословаччини, яка передусім звільнилася від партійної номенклатури. Перебудову замінило перефарбування фасаду. Як тут не пригадати Чаадаєва, який називав Росію початку XIX століття «країною з задзеркалля і... паузою в розумінні». Гірка аналогія.

«Еліта» зі словниковим запасом Еллочки-Людожерки і дуже приблизними уявленнями про доцільність духовності й культури спочатку інстинктивно, а далі — програмно почала і продовжує розмивати інтелектуальну й моральну основу суспільства, скидаючи інтелект на узбіччя життя. Межі маргіналізації широкі: від приниженого становища, в яке поставлено вчителів, лікарів, інженерів, учених, — до виштовхування інтелектуального прошарку в еміграцію, переможної ходи ерзац-культури, персоніфікованої в образі персонажа авантюрного роману М.Поплавського, до нав’язування нації нових кумирів: Вєрки Сердючки, інспектора Петренка в коктейлі з американськими гангстерами та вітчизняними тюремними завсідниками.

Тюремно-табірна тема ніяк не випарується зі свідомості країни. Тому не варто дивуватися любові народу до напівблатного репертуару, нев’янучому інстинкту руйнації комунальної власності. Табірним фольклором інформаційний простір переповнений: від таємно записаних плівок до виразних графіті в громадських туалетах... Країна, так би мовити, живе в єдиному пориві. То товариш Потебенько, дійшовши до повного цинізму, вимагає від матері Гонгадзе поховання невпізнаних останків зі стопою, на три розміри меншою, ніж була в її сина. Нібито про цей феномен сказав Томас Манн: «Нечиста совість — уже чимале зло, але скривджена нечиста совість — мабуть, ще більше; вона породжує в душі безладдя... і налаштовує на похмурий лад».

Перечитуючи записи у щоденниках В.Вернадського, знаходимо сенси й нашого часу: «2.XI.1941. Неділя. Мимоволі думка звертається на найближче майбутнє. Великі невдачі нашої влади — результат ослаблення її культурності: середній рівень і морально, й інтелектуально — нижчий від середнього рівня безпартійних. Він дуже знизився останніми роками — у в’язницях, засланні і страчені кращі люди партії, котрі робили революцію, і кращі люди країни, ...Цвіт нації заступили ділки та лакеї.

Зараз ми не знаємо всього, що відбувається. Інформація робиться так, аби населення не могло зрозуміти становища.

Чутки розкривають інше, ніж слова й урядові тлумачення»... і далі: «Реальні умови життя викликають колосальний приплив усіх злодіїв, які продовжують лізти в партію...»

Чи не правда, гіркі, мужні і страшні слова?

Важко не помітити сумної відповідності оцінок В.Вернадського ідеологічному клімату нашого часу, який зберіг звичку до подвійної моралі та зневагу до народу, ставлення до нього як до біомаси. Підтвердження того — армія безпритульних, голодних дітей, старі, що вмирають у бойлерних, «бичі», які харчуються зі смітників, перетворені на злиднів шахтарі... І заодно палаццо, що ростуть, як гриби після дощу, таємничо-пільгові купівлі найбільших енергетичних і стратегічно важливих підприємств... Над усією цією вакханалією переможним гімном звучить пісня М.Поплавського про кропиву, яку давно ніхто не косив... І це правда.

Триває бурхливий процес зрощування адміністративного апарату з капіталом. Часом він ховається в тінь, коли в Президента раптом виникає жагуче бажання поборотися з корупцією. Потім знову все заглушає кришталевий передзвін келихів з Маріїнського палацу.

У цьому кліматі хтось хоче виховати патріотично налаштовану молодь. Чи вдасться?

Як тут не зрозуміти причин наростання цинізму, духовного здичавіння суспільства, так само як і зневажливого ставлення до соціального типу замисленого інтелігента, що, у найкращому разі, викликає мовчазний подив у середовищі, яке проголосило себе елітою.

Знову звернімося до архіву: «Ми живемо під пануванням жорсткого принципу: держава — все, особистість обивателя — ніщо... Без Іванів Михайловичів (Сєченових) з їхнім відчуттям гідності й обов’язку будь-яка держава приречена на загибель зсередини, попри різноманітні Дніпробуди й Волховбуди... Із перетворених на затурканих тварин навряд чи можливо зробити істот з відчуттям власної людської гідності». Цими словами в 30-ті роки завершив свою промову академік І.Павлов на засіданні, присвяченому 100-річчю І.Сєченова.

Культурне й моральне здичавіння — феномен багатосхідчастий. Він зароджується непомітно й укріплюється тишком-нишком, але потім паводком заливає все і вся. Здичавіння почуття, думки і вчинку — продукт несвободи. Залежна людина втрачає здатність до самовдосконалення, до критичної оцінки, передусім власного досвіду. Обмеженість інтелекту продукує стан впевненого знання, непоступливості і навіть непогрішності. «Знання свого знання» Серен К’єркегор називав виразно — «смертельною хворобою». А якщо до цього додати високе суспільне становище — побачимо тип людини в стагнації, а часом — у регресивному стані. Покоління інтелектуалів 60—80-х років — свідки жахливих наруг над духовністю. Солженіцин, Пастернак, українські національні лідери. У країні лихо особистості завжди було від розуму.

Сьогодні, після десятиліть чисток і суспільних деформацій, бачимо перемогу безпардонної маргіналізації на полі духовності; роз’єднаність і взаємну байдужість (а часом озлобленість) у середовищі, яке вважає себе інтелігенцією. Гучна епопея підготовки українського мистецтва до участі в Бієнале 2001 р. (Венеція) — підтвердження того, що духовна плебеїзація, досягши формату гангстеризму, була сприйнята мало не як норма «співбесіди» зацікавлених сторін. В.Раєвський, претендент на право «першої ночі», демонстрував розкутість: в обличчя куратора венеційського проекту «маестро» запустив тортом, а з міністром Б.Ступкою «розібрався» на рівні інтриг у кулуарах вищої влади і... переміг. Зовсім як у зоні: «хто перший встав, того й черевики». Нині цей «виразник духовності нації» відбув на острів Лідо.

Щодо національних інтересів, то в середовищі культуротворчості їх усвідомлюють тяжко. Домінує егоцентрична постмодерністська бездумність.

Якщо боротьба за лідерство на венеційській акції проходила при значному державному фінансуванні, то виставка, яку готують з ініціативи посольства України в Австрії на ознаменування 10-ї річниці нашої Незалежності, фінансової підтримки з боку держави не одержала. Пошуки спонсорів завершилися б і геть плачевно, якби акцію не підтримала австрійська держава. Вітчизняні меценати до Національної програми не виявили достатньої уваги. Переконана, що в монолітному співтоваристві інтелектуалів Литви, Естонії чи Польщі такого бути б не могло.

Поки що ми тягаємо одне одного за чуби, тішимося гавкотом, виступаючи церберами одне для одного, страждаємо від взаємних укусів, не розрізняємо здорової критики та дріб’язкового критиканства, за завісою інтриганства й заздрості не можемо оцінити масштаб того, що відбувається, — тим самим часом нас, нашими ж руками, дедалі глибше занурюють у трясовину несвободи. Нація з прогнилою інтелігенцією перспективи не має. Інтелігент починається з доброзичливості й самозаглиблення. Це елементарно. Але сила завжди живе в простих речах, у них же природа моральності, сприйняття іншого як себе самого, увага до чужої думки, особистості, головне — відчуття того, що ти частина співтовариства, здатного створювати позитивні цінності. Прислухаймося до Павла Флоренського: «Життєве завдання кожного — пізнати будову і форму свого роду... на тлі всього цього — пізнати власне своє місце в роді та власне завдання, не індивідуальне своє, поставлене собі, а своє як члена роду, як органа вищого цілого. ...Лише за цього родового самопізнання можливе свідоме ставлення до життя свого народу та до історії людства».