У ПОШУКАХ ҐРУНТУ

В Україні останнім часом дедалі більшої актуальності набуває дискусія щодо доцільності запровадження певних форм або елементів релігійної освіти у світських навчальних закладах. На жаль, часто-густо публічне обговорення цієї проблеми не дає бажаного результату: сторони висловлюють свої думки, наводять аргументи, але якогось помітного руху до консенсусу і — в перспективі — до розробки концепції державної політики у цій галузі не видно.

Не дає чіткого, однозначного тлумачення проблеми й чинне законодавство України про освіту. Конституційна норма про відокремлення церкви від держави і школи від церкви є — за об’єктивного і неупередженого аналізу — не більш ніж конкретизацією статті 15 Конституції, якою закріплено ідеологічний плюралізм як одну з фундаментальних засад суспільного життя в Україні. Не додає визначеності і Закон України «Про освіту», який, на перший погляд, заперечує можливість інтеграції духовної та світської шкіл. Але попри те, що в цьому законодавчому акті йдеться про незалежність від релігійних організацій як один з основних принципів освіти, про заборону залучати учнів/студентів до участі в релігійних заходах під час навчально-виховного процесу, про світський характер закладів освіти — попри все це, в ньому немає відповіді на головне запитання: між релігійною та світською освітою в Україні має бути споруджено глухий мур, чи ці дві освітні системи, будучи адміністративно незалежними одна від одної, повинні взаємодоповнювати та взаємозбагачувати одна одну?

Таким чином питання залишається відкритим. А викладання (невикладання) основ релігійних знань у школах та форми цього викладання залежать майже виключно від світоглядних уподобань — а іноді, на жаль, і від матеріальної зацікавленості — керівника того або того закладу освіти. Така ситуація не може вважатися нормальною. І учні, і їхні батьки мають право на чіткі та обов’язкові для всіх правила чи бодай принципи викладання релігійних дисциплін у світських школах.

Повернення України до Європи може відбутися лише у один-єдиний спосіб — через повернення до самої себе. Бо ж, попри нашарування і перекручення імперських та неоімперських століть, Україна — через належність до єдиної макрохристиянської цивілізації — частина Європи не лише в географічному, а й у глибшому — культурному — вимірі. Якщо ми справді прагнемо реалізувати в Україні гуманітарні цінності західної цивілізації, як то: верховенство права, громадянське суспільство, соціальну державу, визнання за кожною особою невід’ємних і невідчужуваних прав та свобод тощо, ми маємо згадати, в лоні якого світосприйняття всі ці цінності були виплекані і з лона якого світогляду вони з’явилися на світ.

Ми маємо відверто — принаймні з історичного погляду — визнати, що це було християнське світосприйняття і християнський світогляд. Європейська система гуманітарних цінностей, яка дедалі більше характеризується як «глобальна», народилася з переосмислення античного досвіду у світлі євангельського одкровення.

Кожна радикальна зрада християнської спадщини спричиняла у європейських країнах катастрофи: Франція Робесп’єра, Німеччина Гітлера, ленінсько-сталінський СРСР дають багатющий матеріал для вивчення зухвалих і трагічних спроб побудувати на європейському ґрунті відверто антихристиянську цивілізацію. Ми маємо розглядати Україну як учасника і жертву одного з таких жахливих експериментів. Якщо з цим погодитися, то вимальовується доволі чітка система пріоритетів та цінностей, які мають визначати стратегію виходу нашої держави з тієї глобальної кризи, в якій вона перебуває вже не один рік.

І тут на часі повернутися до проблеми релігійної освіти. Очевидно, вироблення ефективної державної політики у цій сфері можливе лише після ретельного вивчення відповідного досвіду інших країн. Причому найбільш цінним для нас є, природно, досвід держав, які протягом останнього століття розвивалися не поступово і стабільно, а пройшли через значні кризи суспільного розвитку і — що принципово — змогли ефективно подолати негативні наслідки пережитих катаклізмів.

Актуальним для України є, зокрема досвід Німеччини в освітній сфері. В перші повоєнні роки перед батьківщиною Ґете і Канта постала проблема: чим заповнити той вакуум в умах і душах людей, який утворився на місці збанкрутілої нацистської ідеології. Як у надважких економічних умовах не дати цинізмові, зневірі і бездуховності опанувати душу пригніченого жахливою поразкою народу?

І Німеччина вдається до сміливого кроку: в статті 7 Основного Закону ФРН, який було прийнято 23 травня 1949 року, проголошується оригінальний — з огляду на величезний вплив ідей американського конституціоналізму на Конституцію ФРН — принцип: «Викладання релігії в державних школах, за винятком неконфесійних, є обов’язковим. Без шкоди для державного нагляду навчання провадиться відповідно до принципів релігійних організацій». Поруч із процитованою нормою містяться інші, які закріплюють універсальні, загальновизнані стандарти у цій сфері, як то: свободу совісті, віросповідання, переконань та світогляду, право осіб, що уповноважені виховувати дитину, визначати, чи буде ця дитина одержувати релігійну освіту, рівність усіх перед законом, незалежно від релігійних поглядів, тощо.

Сучасна Німеччина заслужено вважається класичною правовою державою. В ній створено одну з найефективніших систем захисту прав людини. Як фундатор Ради Європи ФРН визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини з часу його створення. Проте досі конституційна норма про обов’язкове викладання в школі релігійних дисциплін не викликала яких-небудь серйозних нарікань або закидів про обмеження релігійної свободи. Це означає, як мінімум, що зобов’язання в галузі прав людини, взяті на себе державами — членами ООН, ОБСЄ та Ради Європи, не передбачають обов’язкового жорсткого (на франко-американський кшталт) розмежування світської та релігійної освіт. За наявності гарантованого права будь-якої особи, а щодо дітей — також їхніх батьків або опікунів, відмовитися від релігійного виховання у світських навчальних закладах, обов’язкове викладання релігії у школі не порушує права людини на свободу совісті, віросповідання та переконань.

Часто-густо перешкоду запровадженню релігійної освіти у світській школі вбачають у полі- конфесійності України. Але й тут варто розумно рецептувати німецький досвід. На відміну від Греції, Іспанії, Італії, в яких релігійні дисципліни також входять до навчальних програм світських шкіл, але в яких понад 90% населення становлять православні (Греція) або римо-католики (Іспанія, Італія), Німеччина — багатоконфесійна країна. Тому в більшості федеральних земель запроваджено систему т.зв. християнського спільного навчання, яка передбачає, що уроки релігії проходять окремо, відповідно до конфесійної приналежності учнів, а всі інші дисципліни діти вивчають спільно. Звичайно, такий плюралізм має свої розумні межі: щоб утворився відповідний клас із вивчення релігії, має набратись певна кількість учнів, які належать до однієї і тієї ж церкви.

Отже, нам не варто ламати списи у суперечці, яку давно розв’язало саме життя, — набагато доречнішою була б дискусія про концепцію інтеграції релігійної і світської шкіл, і чи не в першу голову — про систему підготовки майбутніх викладачів релігії. Будемо відверті: сьогодні традиційні духовні школи (училища, семінарії, академії) не спроможні масово готувати фахових педагогів. Тому давно назріла потреба заснування теологічних факультетів принаймні у провідних класичних університетах України. (І це, знову ж таки, не новаторська ідея, а заклик до рецепції європейського досвіду: від Атен до Кембриджу богословськими факультетами давно нікого не здивуєш.)

Ще одна проблема — запровадження у вищій школі спеціальних «церковних» дисциплін. Причому не релігієзнавства так, як воно викладається в українських вузах тепер, а саме теології, історії церкви, церковного співу тощо. Без цих спеціальних знань неможливі серйозні студії в галузі історії, культури, мистецтвознавства, філософії.

Фактично жорстке й послідовне відокремлення школи від церкви суперечить зобов’язанням, узятим на себе Україною відповідно до статті 11 Конституції, а саме «сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури».

Згадаємо в цьому контексті ще раз проблему, яка виходить за межі власне права. Після краху комуністичної ідеї наше суспільство опинилось на межі морального банкрутства. Пропагована засобами масової культури примітивна «філософія життя»: кожен сам за себе, людина людині вовк, усі засоби добрі для досягнення мети — аж ніяк не сприяє консолідації суспільства, його моральному одужанню. Позбавлені релігійної (тобто абсолютної, що сягає за межі земного життя) мотивації, «загальнолюдські цінності» сприймаються суспільством на тлі радикального майнового розшарування, тотальної корумпованості влади, перманентного колабораціонізму політичних лідерів як ще одна облуда для ошуканого народу з боку необтяжених «моральними комплексами» провідників. Ігнорувати в цій ситуації величезний потенціал церкви з відродження суспільної моралі, в тому числі й через викладання в школі усіх рівнів релігійних дисциплін, як мінімум, недалекоглядно.

Як перенести на український ґрунт німецький досвід викладання релігії у поліконфесійній державі? Чи не стане викладання Закону Божого в школі, скажімо, православним священиком дискримінацією щодо дітей з родин іншого віросповідання? Для відповіді на це запитання потрібно, по- перше, виходити не з загальних міркувань, а з того факту, що в Україні близько 90% релігійних громад належать до різних традиційних (у контексті української історії це означає християнських) конфесій, причому 53% з них сповідують саме православ’я. По-друге, слід не сахатися певного конфесійного забарвлення релігійного навчання, а розробити чіткий і простий механізм звільнення від «церковних» дисциплін дітей за письмовою заявою батьків, чим і буде гарантовано право на свободу віросповідання для представників релігійних меншин.

Нам здається доречним законодавчо регламентувати укладання між Міністерством освіти та основними релігійними об’єднаннями України угод, в яких були б чітко визначені правила викладання в школі релігійних дисциплін, гарантії недискримінації релігійних меншин та свідомих атеїстів, механізм взаємодії відповідних центральних та місцевих державних органів і церкви, зокрема порядок призначення викладачів Закону Божого, вимоги до освіти та моральних якостей таких викладачів.

На наше глибоке переконання, розгортання висловлених у цій статті тез у добре продуману державну програму поставить Україну в один ряд з високорозвинутими державами, які, дотримуючись прав людини та основних свобод, шанують свою історичну традицію і водночас піклуються про майбутнє нації, активно сприяють формуванню здорового морального світогляду у підростаючого покоління. До таких країн належать Німеччина, Канада, Ізраїль, Австрія, Греція, Італія, Іспанія, Данія, Швеція, Норвегія…

Гадаємо, Україні не буде соромно у такому товаристві.