У межах імперій

Території великих імперій дотикаються, але ніколи не накладаються. Географічно. Зате історія скидає їх шарами одна на одну — на одних і тих самих клаптиках землі, але частіше й важливіше — в одних і тих самих людських душах та долях. Якби було інакше, ми були б байдужі до імперіалізму, а наша література була б зовсім іншою.

Але я можу собі дозволити в цьому невеличкому тексті звести абсолютно різні події — і не прогадати. Ось мої герої: Герта Мюллер, Ігор Померанцев, Марк Білорусець, Григорій Чубай, Володимир Путін. Або так: КДБ та інші.

Так називається книжка Ігоря Померанцева, яку поет презентував цього тижня в Києві — кінцевій станції свого всеукраїнського туру. Книжка складається з двох розділів — поетичного й есеїстичного. Обидва повністю відповідають назві: спроба побутописання, в якому всі шляхи героїв перехрещуються в одній точці — КДБ. Так служба стає головним героєм книжки і навіть свого роду поетичним тропом.

«Ідея спочатку була зовсім інша, — розповідає шеф-редактор видавництва «Грані-Т» Діана Клочко. — Ми хотіли зробити збірник, присвячений творчості Григорія Чубая. Але це виявилося неймовірно складно». Видавництву не вдалося зібрати вдосталь матеріалу, попри те, що людей, які знали, спілкувалися, формувалися поруч із Чубаєм, чимало і у Львові, і в Івано-Франківську, і в Києві. Специфіка часу й місця — Львів сімдесятих років, пік застою, апофеоз системи, яка відточила свої навички «роботи з людьми» до такої міри, що не було потреби у відвертому насильстві, у фізичному знищенні, — вони самі задихалися у в’язкому сірому повітрі. Ніким не почуті. Зацьковані. Убогі. Спиті. Божевільні. Це не криваве місиво сталінських часів — липке павутиння, яке щільно обплело величезну країну, здавило всіх в одну мокру мішанину, в котрій усе глухнуло, наче крик у подушку.

Ідея створити книжку, яка б відбивала ці епоху та стан, не пропала. Вона обросла додатковим сенсом у зв’язку з тим, що її ліричним героєм став Померанцев, а дія зі Львова перемістилася в Чернівці та Київ. Росіянин в українському середовищі, з міцною домішкою німецького та єврейського (на слух не завжди відрізниш німецьку від їдиш). В українському перекладі. У своїй «поетичній» частини книжка оформлена як старий альбом («коник» видавництва — в тому ж самому стилі видані «Гербарій» Твардовського і «Сердечний рай, або Оксана» О.Денисенка) — пожовтілі сторінки, мутнуваті чорно-білі фотографії, листи — аркуші з зошита з вицвілим чорнилом. І вірші, на загал альбомні (чи, швидше, щоденникові) — про людей, із нагоди. А нагода — яка вже трапилися...

Друга половина — цілком «книжкова»: білий папір, чіткий шрифт. Зовсім інша іпостась слова. І погляду — вже не зсередини.

Тепер про героїв. Власне, про КДБ. Яке стало поетичним фактом ще у творчості Галича, що назавжди змінило і образ КДБ, і саму поезію. Як можна писати вірші після Освенцима? А як їх можна читати після... І після всього, чим напхом напхана наша історія? Поезія більше ніколи не буде такою безневинною, як в епоху «чудного мгновенья». Її ліричний герой разом із читачем за кожним «чудным мгновением» вишукуватиме тінь. Бенкендорфа, не Анни Керн. «Це ваш зоряний час. Тому що відтепер ваше ім’я назавжди буде пов’язане з ім’ям Йосифа Зісельса. Тому ви повинні зважувати кожне своє слово», — писав Помаранцев слідчому КДБ, який вів справу Зісельса. Правду писав. Не в тому сенсі, що ми тепер пам’ятатимемо ім’я кожного слідчого, який душив інакодумство. КДБ — антипод ліричного героя. Поет завів Тінь. І ця тінь — Бенкендорф. Навіть якщо в даному випадку його звати Вілен Павлович.

Померанцев поєднує в собі три імперії — Радянську, в якій народився, Австро-Угорську — оскільки виріс у Чернівцях, Британську — після еміграції прийняв британське громадянство. Такий собі імперський концентрат. Він з особливим задоволенням відзначає, що ця позиція ще в часи чернівецької юності давала йому приголомшливу можливість бути іншим. Суто імперська можливість — завжди бути «у своїй країні» і завжди виявлятися чужим — хоча б трохи, але частіше — зовсім.

Книжка Померанцева видана українською. У перекладі — хоча ні мова оригіналу, ні мова перекладу поетові не чужі. Така ось двомовність, підкреслена двічі — майже тавтологія, в якій те, що мало стати символом розриву, виявилося підтвердженням нерозривності душевного досвіду.

Або, краще сказати, неможливості вирватися. Імперії переплітають долі несподіваними петлями. Серед перекладачів у книжці Померанцева значиться Марк Білорусець. Він взяв участь у презентації зі своїм українським перекладом ронделя Тракля, що його Померанцев свого часу переклав російською. Марку Білорусцю не звикати працювати з чернівчанами та іншими осколками Австро-Угорщини — він, фактично, відкрив російськомовному читачеві Пауля Целана, перекладав Георга Тракля. Він же поки що єдиний перекладач Герти Мюллер — німецької поетеси й письменниці румунського походження (чи румунської — німецького походження?), лауреата Нобелівської премії 2009 року.

Можна було б сказати, що Стокгольмська академія залишилася вірною собі, віддавши перевагу Мюллер, а не «традиційним кандидатам» — Варгасу Льосі, Мілану Кундері, Філіпу Роту. І навіть «вічно першому в списку» Амосу Озу. Знову привід зморщити носик і сказати, що члени комітету нічого не тямлять у літературі й керуються якимись позавчорашніми ідеологічними цілями. Але актуальність книжки Померанцева підкреслила: деякі теми аж ніяк не виходить перенести на позавчора. Ми, як і раніше, живемо в колі своєї імперської спадщини і навряд чи можемо собі дозволити припинити літературні спроби діагностики та лікування травм. Тим паче що, як зазначила Герта Мюллер в одному зі своїх інтерв’ю, однозначної й остаточної оцінки тим подіям та діяльності тих людей так і не дано в неї на батьківщині, в Румунії. Як і в нас в Україні.

Герта Мюллер — уродженка Банати, аналога нашої Буковини, яка після розпаду Австро-Угорської імперії ввійшла до складу Румунії. Румунську мову майбутній нобелівській лауреатці довелося вивчати в школі, щоб могти порозумітися з однолітками. А в Німеччині критики передусім відзначали її німецьку — яка нагадувала про напівзабуту чистоту імперських часів. Таку, якою вона могла б здаватися «з боку». Ще один приклад «вічно другої».

Ще один приклад я-історії. Коли неможливо відірватися, змінитися, забути й розпочати з чистого аркуша. Напевно, «після Освенцима» просто не залишилося їх, цих чистих аркушів. Для Герти Мюллер — після Чаушеску й СРСР. Її доля виявилася сплетеною з ще однією імперією, — сім’ю серед інших румунських німців вивезли після Другої світової війни в Україну «на відновлення». Батькам пощастило повернутися до Румунії. Про те, що їм довелося пережити, можна було лише здогадуватися — за вмінням мовчати й варити суп із трави. Коли Герта Мюллер працювала над останньою своєю книжкою «Гойдалка дихання», вона зіштовхнулася з тим, що ніхто з людей, які звідти повернулися, не поспішає ділитися спогадами. Справа зрушила з мертвої точки тільки після знайомства з німецьким поетом румунського походження Оскаром Пастіором, який особисто пережив депортацію і радянські табори на території Донбасу. З цією імперією її пов’язують не тільки сюжети, сімейні хроніки та особисті літературні уподобання (наприклад, до однієї зі своїх книжок вона взяла епіграфом рядок із книжки «Москва-Петушки» В.Єрофєєва). Смак приниження, страху і втечі. Постійна присутність Тіні. Вкоріненість у КДБ-та-інші.

Віньєтка на ту ж саму тему: Володимир Путін зустрівся з російськими письменниками. Під час задушевної розмови за чашкою чаю прем’єр піддав м’якій критиці ринкові способи наповнення кишені письменника — якість страждає, письменник прагне підлаштуватися під смак публіки тощо. Також він нагадав письменникам про зв’язок між виконанням замовлення та отриманням матеріальних благ із державної скарбниці. Чи варто саме в цьому контексті розглядати його рішення про щорічне присудження державної літературної премії і підтримку письменницької праці?