У Малої опери — велика біда

Нескоро ще лунатимуть арії у приміщенні Малої опери (в Києві, на Лук’янівці). Музичний театр, створення якого ініційоване нашою прославленою примадонною Євгенією Мірошниченко, зіштовхнувся із серйозною перешкодою: землю під Будинком культури трамвайників продано!

Про проблеми Малої опери в Києві неодноразово писали і говорили (зокрема й на сторінках «ДТ»). Того, що такий театр столиці потрібен, здається, ніхто не заперечує. Та й ім’я Мірошниченко могло б стати візитною карткою для майбутнього творчого колективу. Нагадаю, серед учнів Євгенії Семенівни — М. Дідик, В. Степова, О.Нагірна, О.Микитенко, С.Чахоян, О.Тере­щенко, К.Стращенко, К.Абдуліна та багато інших. Дванадцятьом її учням пощастило стати солістами Національної опери. Решта співають за межами країни. А хтось — у пошуках роботи, що найбільше болить Євгенії Семенівні.

Саме турбота про молодих дипломованих співаків, які по закінченні навчання через неможливість працювати за фахом змушені змінювати профіль діяльності чи виїжджати за межі України, спонукала видатну співачку й професора до створення власного оперного театру. По приклади далеко ходити не треба. У сусідній Росії, скажімо, успішно діє Центр оперного мистецтва Галини Вишневської. В усьому світі набирає поширення досвід створення камерних театрів, у яких здійснюють сучасні експериментальні постановки. Концепція Малої опери Євгенії Мірошниченко полягає у відтворенні високого стилю оперного бароко академічного напряму, що відповідатиме найвищим художнім критеріям.

Як відомо, ще наприкінці червня 2004 р. на своїй сесії депутати Київради проголосували за створення театрально-видовищного закладу культури Київська мала опера. Починалося все без видимих перешкод, і тоді ж виділено для Малої опери колишній Будинок культури трамвайників. Були і обіцянки профінансувати необхідні проектно-ремонтні роботи. З часом реалізація проекту Малої опери отримала інший формат через земельне питання. На сьогодні виходить, що земля під Малою оперою чи то продана, чи то здана в оренду. Респектабельний же театр має стояти на своїй землі. Він — не трамвай, що перебуває в постійному русі. Його рух, як і сам оперний жанр, — явище суто умовне (як відомо, оперний персонаж може добрих півгодини співати про те, що йому потрібно кудись терміново поспішати).

...Розбазарювання міських земель має свою давню історію. За свідченнями відомого на початку ХХ ст. журналіста С.Ярона, «...у нашей управы было своеобразное воззрение на земельную собственность, составляющую принадлежность города. Земля считалась ею res nullius (ничья вещь), подлежащей захвату каждого желающего, как некогда было в Америке. Любой гражданин мог владеть землей без всяких крепостных актов, а на праве primi occupanti (первого овладевшего)...»*. Хоча земля й була реальною цінністю та приносила доходи в муніципальну касу, століття тому в Києві її надавали абсолютно безплатно всім тим, хто мав намір використати ділянку з якоюсь корисною метою. Саме в такий спосіб благодійні товариства й окремі меценати отримували ділянки під побудову лікарень, притулків, училищ. Так у 1897 р. Київський комітет піклування про народну тверезість обладнав «народну чайну» в невеличкому дерев’яному будиночку на Лук’янівській площі, де невдовзі з’явилась і бібліотека-читальня. Уже в наступному, 1898 р. Комітет закріпив за собою навколишню ділянку площею 350 кв. сажнів (близько 1600 кв. м), на якій у 1901—1902 рр. архітектор Михайло Артинов спорудив Народний дім, де розмістились безкоштовна амбулаторія, нічний притулок для бідних та глядацький зал на 685 місць. (М.Артинов відомий як автор проекту іншого, житлового будинку, стилізованого під українське бароко і спорудженого для родин Сніжко й Хлєбнікових на розі пл. Л.Толстого та вул. Пушкінської, 45). З 1910 р. у Лук’янівському народному домі демонструвалися кінофільми; у 1917 р. відбувалися виступи акторів «Молодого театру» Леся Курбаса та учнів музично-драматичної школи Миколи Лисенка, затим об’єднаних у «Гурток українських акторів» Михайлом Старицьким. А з 1920 р. тут розміщувався Будинок культури Київського трамвайно-тролейбусного управління. У 1986 р. приміщення було офіційно проголошене пам’яткою культури, що охороняється законом, і відтоді... повністю занедбане, а в 2004 р., як відомо, передане Київській малій опері. Нині тут уже відремонтовано дах і поновлено інженерні роботи, однак значна (85%) амортизація приміщення спонукає до здійснення повної реконструкції: укріплення стін, фундаменту, розширення сцени та побудови оркестрової ями, реставрації фасаду і прилеглої території.

Євгенія Мірошниченко відверто звинувачує владу у бездіяльності. А головне управління культури міста такі докори відкидає, мотивуючи проблему тим, що земля, на якій стоїть будинок під Малу оперу, і поготів належить приватній структурі. Міська влада нібито запланувала викуп цієї ділянки чи ж надання якогось іншого приміщення Малій опері, яку заплановано відкрити у 2009 р. Та художній керівник театру висуває власний переконливий і досить сумний аргумент: час, що, на жаль, має властивість рухатися в одному лише напрямку...

І все ж хочеться вірити, що невдовзі почуємо молоді потужні голоси, які продовжать традиції барокового співу, відроджуючи не тільки призабуті оперні полотна А.Вівальді та Г.Ф.Генделя, а й Д.Бортнянського, М.Березовського, О.Верстовського, О.Сєрова, Є.Фоміна; постановок своїх опер очікують і сучасні українські композитори. Музичний космос високої барокової культури неодмінно покличе своїх спраглих шанувальників, а надто — молоде покоління, націлене на пізнання нових еталонів краси й досконалості.