У ГЛИБИНІ БРАЗИЛЬСЬКИХ СЕЛЬВ

...Гнані злиднями, вони приїхали сюди сто років тому з Галичини. З карпатських лісів — у джунглі Бразильського плоскогір’я, від тамтешніх не дуже родючих земель (читай і дивися «Кам’яний хрест») — на тутешні зовсім не щедрі глиноземи. Напевно, Дантон погарячкував, стверджуючи, що батьківщину не можна забрати на підошвах взуття. Вони якраз забрали. Причому українському Робінзону довелося важче, ніж літературному: свій острівець у морі тропічної тайги він спочатку мусив корчівкою створити, а вже потім вибудовувати на рятівному п’ятачку рідний спосіб життя. І хіба лихо, коли біля хати, критої місцевим екзотичним очеретом, росте не мила яблуня, а крислатий апельсин; замість горлиць — папуги, а навколо — тьма «п’ятниць»! Головне — вижили на чужині, зберегли мову, батьківські звичаї та інші атрибути етносу. Зберегли усе майже незмінним — ніби на століття муміфікували. І... століття без сліду пройшло мимо.

По закінченні терміну відбулася зустріч «контрольного» і «дослідного» зразків у цьому експерименті історії. У діаспору з метрополії приїхала знімальна група відомого нашого документаліста Сергія Буковського, щоб зняти там «етнографічний і антропологічний» фільм про втрачений світ пращурів. Тобто на майбутні століття повторно — звукозорово — законсервувати вже наявний муміфікат. Нещодавно в Будинку кіно відбулася прем’єра 30-хвилинної стрічки «Червона земля», де й увічнені культурологічні підсумки згаданого контакту сучасників із забутими предками.

Ми побачили весілля і польові роботи, звичну щоденну трапезу чим Бог послав і інтер’єрні розмови колоністів із гостями про колишнє. Україно-американці виявилися простими й сердечними, хоча характер мають стриманіший, ніж їхні нинішні й тутешні земляки. Впізнавані типи і ситуації: ось — вдатний господар, який, захмелівши, вихваляється врожаєм кукурудзи, а той вже й закуняв, сидячи у бричці з віжками в руках. Рідна мова невиразна, але зрозуміла. Сумний факт — землю батьків вони погано пам’ятають і дуже апатично цікавляться нею, розглядаючи скромні сувеніри нашої незалежності — тризубі копійки. Ностальгією не пахне. У фільмі є кілька чудових пейзажних і портретних планів (оператор Едуард Тімлін). Запам’ятався вдало «підстрелений» об’єктивом спонтанний момент, який спростовує поширену думку про некомпетентність свиней у сфері апельсинів: якась по-аборигенському чорнопика паця схопила перший плід, що впав, і й кинулася навтіки від товаришок, щоб одноосібно схрумати здобич. Можливо, перед нами якась метафора-натяк на адресу національних особливостей тваринництва. А може, й ні. Однак саме так — знаходячи зриме узагальнення в самій реальності, а не інсценуючи його — учив творити документальну образність Джон Грірсон, апостол цього виду кіно. Так діяв і сам Буковський разом зі своїм звичним співавтором-оператором Володимиром Кукоренчуком, очима якого режисер колись дивився на світ настільки любовно й пізнавально. Так було від дебютних часів блискучої доки-притчі «Завтра свято» (1987) до, принаймні, 1992 року, безпрецедентно плідного для цього творчого тандему: «Знак тире», «Дислокація», «Пейзаж. Портрет. Натюрморт». Нині відсутність конгеніального операторського бачення досить відчутно позначається на артикуляції кінематографічних змістів. Не інакше як від того у «Червоній землі» з’явилося щось раніше небувале чи просто непомічене в кадрі «від Буковського» — відверто постановочна емблематика, причому суто трюїстична за змістом. Вступний символ: селянин чомусь плугом навіщось оре щонайчистішу глину — «червону землю» («тяжко дається бразильський хлібець»). Хоча згодом ми побачимо, що справжня рілля не настільки безнадійна на вигляд і орють усе ж таки трактором. Фінальний символ: селянин повертається з роботи, сидячи на задку трактора і награючи на акордеоні якусь україно-латиноамериканську мелодію («народне життєлюбство нездоланне!»). До речі, відмінна музика Вадима Храпачова чудово передає контамінацію різноманітних національних мотивів. Але лунаючи не з-за кадру, а імітаційно «приписана» самим поселенцям, вона, знову ж таки, порушує чистоту і достовірність документа — цього разу етнографічну.

Взагалі, фільм вдався радше видовий, ніж пізнавальний. Безумовно, авторський, однак за рівнем осмислення матеріалу істотно менш спроможний, ніж можна було очікувати саме від цього режисера. Колись, ще на початку шляху, він відвідав усього лише птахофабрику в передмісті Києва і по-колумбівському відкрив там для себе й для інших теж свого роду «червону землю» — образ батьківщини, яка опустила громадянина до бройлера. Нині трансатлантичне ходіння по сюжет не увінчалося, як на мене, відкриттям української Америки. Картина вийшла гарно знятою і майстерно скроєною, але риторичною і двічі сумною: і персонажі, і автор, здається, даремно заїжджали так далеко від свого, споконвічного.