«ТУСОВКИ» КОЛИСЬ І НИНІ

«Тусовки — колись?» — перепитає прискіпливий читач і мотивуватиме своє здивування тим, що саме це слово походить із нинішнього молодіжного сленґу, а такі авторитетні дослідники, як О.Гриценко, тісно прив’язують явище, позначуване цим словом, до світу сучасної молодіжної масової культури.

Але існує й інший погляд: «тусовки» пронизують усі поверхи нинішнього культурного життя; І.Бондар-Терещенко веде мову (щоправда, стосовно царини літератури) про «тусовочність», інкриміновану загалом усьому сучасному літпоколінню». Та чи лише сучасному? М.Зеров у 20-ті роки вже минулого століття (незабаром говоритимемо: сто літ тому) скрушно констатував у тодішній культурі дух «гуртківства» і «гурткової виключності». Аналоги нинішніх «тусовок» можна відшукати і в глибших часових пластах. У цьому не важко переконатися, гортаючи, наприклад, щойно перевидану в Москві книгу М.Аронсон і С.Рейсер «Литературные кружки и салоны». І мовиться там зовсім не про масову культуру.

І мене в нинішньому культурному житті цікавлять елітарні (чи принаймні такі, що на елітарність претендують) культурні угруповання та мистецькі гурти; звісно, аналогічні структури легко віднайти й на нижчих (зовсім не в оцінному сенсі) поверхах культурної піраміди, але чи репрезентуватимуть вони українську культуру?

Називаючи такі самодостатні (я б навіть сказав — акцентовано самодостатні) утворення «тусовками», їх витлумачують як еліти (О.Забужко, М.Стріха) або зародки еліт (С.Грабовський); поняттям еліта в такому ж контексті користується і російська дослідниця, авторка контроверсійних образів культурного життя сучасної Росії Т.Чередниченко, проте забарвлює його іронічно; кваліфікують їх і як корпоративні явища (В.Медвідь), і як клани (В.Базилевський) або й «сміхотворні клани» (С.Процюк у «Кур’єрі Кривбасу»); інший автор того ж часопису вдається до геть інвективного — «зграя». Недаремно ж І.Бондар-Терещенко говорив про «інкриміновану тусовочність».

І це не лише полемічні зайвини. Модний російський мистецтвознавець В.Мізіано, автор ґрунтовної праці, присвяченої цьому феноменові й витриманої в академічному дусі, протиставляючи «тусовку» офіційному мистецтву і вказуючи на різницю між нею та андеґраундом і богемою, наголошує на таких її прикметах: момент самоорганізації, непростий, але дуже тісний зв’язок з ринком, відкритість ринкові, персоналізованість, внутрішня конфронтаційність, метушливість і — ширше — динамізм як порушення стабільності ідентичностей, нездатність до самоусвідомлення чи самоаналізу, скутість в інформаційних можливостях, інтелектуальному потенціалі та суспільній мобільності, соціальна агресивність. Як бачимо, і тут переважають оцінні, в тому числі звинувачувальні означення.

Хоча не все з переліченого можна прийняти беззастережно. Щодо «скутості в інформаційних можливостях», то вона достоту притаманна «тусовці», поки не візьмуться її «розкручувати» певні зацікавлені інституції або особи; щоправда, після цього вона стає успішною комерційною затією або перетворюється у знаряддя культурної агресії. А щодо динамізму «тусовки», то досвід останніх п’яти-шести років свідчить, що «тусовка» не стільки динамічна, як наполягав В.Мізіано, наголошуючи на прагненні порушувати стабільність ідентичностей, скільки невизначена. Вона переважно уникає більш-менш окресленої ідентифікації, принаймні не усвідомлює себе як «тусовку». На інстинкт самозбереження, який велить їй ухилятись від самокритичної рефлексії, напластовується ще й постмодерна підозра щодо зловмисності, яка тут здебільшого персоналізується: у невдачі, «не-так-реалізованості» певного проекту винен ім’ярек. І замість самоусвідомлення себе як певного «ми», «тусовка» вдається до іншуючого «він» і, як дотепно зауважує В.Мізіано, виносить цьому ім’ярекові вердикт — «тусовщик!» Або — в іншому варіанті — зі своєї недосяжної висоти тикає пальцем в інший гурт, промовляючи ту саму інвективу. «Концептолог» іванофранківців В.Єшкілєв саме таким робом таврує спілчанську «тусовку», якій, крім інших гріхів, закидає також етноцентричність, а відтак легко навішує на цей давно випробуваний цвяшок міфологізацію «страдництва» і «некрогероїку» (sic!). Зате славетний «Станіславський феномен» виводить поза сферу «тусовковості», оскільки цей «територіальний альянс» не виробив ритуалів для самоорганізації, тому, мовляв, гідно репрезентує постмодерний спосіб існування. Та досить згадати львівську або київську презентацію МУЕАЛ, щоби цю автореабілітацію поставити під сумнів: є і ритуали, і метушливість, і нездатність до самоаналізу, і хлоп’яча епатажність, і... Можна й переглянути редаговану тим-таки В.Єшкілєвим «Плерому», скажімо здвоєне 1—2 число за 1996 р. Тут знаменитий есей редактора «Делоський нирець», його ж три статті та одне інтерв’ю — всього п’ять; серед решти семи матеріалів випуску, крім славетної льотарівської «Ситуації постмодерну», є ще коментар до єшкілєвського «Делоського нирця». Чи потрібен ще коментар?

Так само нещадна до цього явища новітньої культури Т. Чередниченко. Трактуючи «тусовку» (передусім телевізійну) як ринкову корпорацію, що спеціалізується на продукуванні популярності, вона закидає їй — попри прагнення до широкого визнання — популярність у вузькому колі та метушливе самозванство. Т. Чередниченко схильна бачити в «тусовці» аналог колишнього «вищого товариства», але — додам від себе — у світі зі знівельованою ієрархічністю; зрештою, це не тільки інфантильна гра, а й «ошука культури». «Тусовки», на її думку, розмаїтять культуру, оскільки неформально її структурують; вони ж уніфікують культуру, тому що нав’язують громадськості як еталонне вузьке коло осіб.

Досить критично налаштовані щодо «тусовки» і «тусовочності» українські автори. Д. Клочко інкримінує «тусовці» герметичність та елітарність, орієнтування виключно на «своє коло». Про існування модерних літераторів «лише у своєму вузькому колі» веде мову Д.Стус, і збіг мислевиразу тут досить симптоматичний. На тій-таки замкнутості — «своє і для своїх» — акцентує В. Стах, закидаючи «тусовочність» більшості нинішніх мистецько-літературних періодичних видань. М. Стріха і Г.Штонь говорять про певні «тусовочні» прикмети «Критики»; їх недавно у «Дні» підтримала О.Забужко, зарахувавши також до «тусовочних видань, такої собі гуртківщини» «Літературу-плюс» і «Книжник-Ревю». В. Степанков висловлює побоювання щодо перетворення УГО на корпоративний орган. До нього приєднується А. Портнов, зауважуючи, що всі сучасні історичні видання корпоративні за характером; до речі, цей автор порушує проблему сучасного академічного корпоративізму. Корпоративність, декоровану претензією на розмаїтість, вбачає в сучасному літературному процесі С. Квіт. Є. Баран з гіркотою констатує, що і НСПУ, і АУП «підлаштувалися під потреби окремих груп людей. Інші виконують невдячну роль статистів». М. Томенко, звертаючи увагу на чисельність мистецьких фестивалів, що проводяться в Україні, вважає їх «тусівковими зібраннями», бо вони є «містечковими за впливом та клановими за характером організації». Нерідко йдеться про «тусовковий» характер видавничої діяльності О. Гордона (Львів), О. Соловея (Донецьк), П. Сороки (Тернопіль), І. Трача (Німеччина) та ін. Згадана раніше В. Стах робить виняток для «Кур’єра Кривбасу», але й цей непересічний журнал не є «нічийною землею». Достоту, він надає свої сторінки авторам із різних «тусовок» — івано-франківської (ніяк не прийму наївно-претензійного ретро «станіславська») чи харківської, аупівської чи позааупівських, але й тут своя автура. Принаймні є автори, які не друкувались і не друкуватимуться в «Кур’єрі Кривбасу», а от Є. Баран та І. Бондар-Терещенко — попри позірну полярність позицій — критики «кур’єрські»...

Щойно згаданий І. Бондар-Терещенко, вибачливо ставлячись до «гуртковості» як часової, минущої прикмети культурного життя, не минає нагоди поглузувати з «презентаційності» «тусовки», зазначити присутність у нинішній культурі «тусовкової номенклатури» і «тусовкової обойми імен». Прихильніше ставлення до «тусовки» послідовно демонструє О. Забужко. Вона не без певних підстав наділяє «тусовку» рангом «алгоритму сьогоднішнього українського буття», тим самим наголошуючи на її визначальній вазі й універсальному характері, бо зауважує «тусовочність» і в сфері політики, а не тільки культури. О. Забужко з’ясовує невипадковість «тусовкових» утворень в культурі останніх 10—15 років у контексті переходу від моделі «державної» культури до «моделі суто ринкової», яка і є для неї «тусовочною моделлю», «копією інтелігентської кухні 70-х, розмови «між своїми»...». Між іншим, далі О.Забужко стверджує, що це «навіть не система, а хаос тусовок», тим самим підриваючи довіру до власного тлумачення «тусовки», бо ж «система тусовок» — це приблизно те ж саме, що й «одиничність загального» чи й «суха волога».

Достоту, можна припустити, що для певних обставин «тусовка» є вимушеною формою структурування культурного життя. Ось Ю. Клен, обговорюючи місце неокласиків у літературному процесі України 20-х років минулого століття, наголосив, що «окреслити зачарований круг, замкнутися в ньому — то був може єдиний у ті часи вихід». Здається, «гуртківство» ввижається єдиним виходом і нинішнім «тусовщикам». Та чи мають вони рацію? Адже замкнутість «тусовки» (в т.ч. через її вивищеність: «тусовка», як доводить В. Мізіано, не приймає навіть таких форм соціальної рівноправності, як діалог і партнерство; Д.Клочко говорить про належність до «тусовок» виключно «вибраних та обраних») обертається автаркією.

Об’єктивна вимушеність «тусовки» і суб’єктивно-ілюзорна надія «тусовщиків» на захищеність, звісно, не виправдовують «тусовочного» структурування культури. Належить ще дослідити, наскільки необхідний — на тому чи іншому етапі розвитку певної культури за тих чи інших обставин і за домінуючих саме у ній традицій — саме цей тип структурування культури. Не посягаючи на розв’язання цього непростого питання, я торкнуся лише деяких моментів історії «тусовки».

В. Мізіано вважає, що в сучасної тусовки нема історичних аналогів. В. Єшкілєв знаходить такі аналоги в «тестаментарно-рустикальному» літспілчанському житті 50-х років ХХ ст. і намагається пов’язати «тусовочність» із «совковістю». Доводиться полемізувати з обома. В. Мізіано має рацію в тому, що «тусовки» виникають і діють за відсутності традиційної або «одержавлено»-примусової інституалізації культурного життя. І вже тому не можна погодитися з намаганням В. Єшкілєва віднайти коріння «тусовочності» в літспілчанському житті 50-х, не тільки всуціль одержавленому, а й опартійненому. Вірогідніше спостереження Р. Андріяшика, який перебрався тоді до Києва з периферійних Чернівців і помітив тут прикмети «тусовочності» (він говорить про «сектантство» елітних груп, їх замкненість) у позаспілчанському житті в умовах т.зв. «хрущовської відлиги». Та що там «відлига»… Навіть на початку жорстких 70-х, як згадує І.Жиленко, у нестарого ще тоді В.Дрозда були підстави нарікати на те, що молоді поети «граються у школи і гуртки».

Та В. Мізіано не бере до уваги того, що окреслена ним ситуація складалася, скажімо, в Україні не тільки в роки згаданої «відлиги», а й, як зазначалось, і на початку 20-х років ХХ ст. Досить згадати гурток Г. Нарбута і В. Модзалевського, що у 1918—1920 рр. збирався у Нарбута в Георгіївському завулку (навпроти брами Р. Заборовського). Це була не літературна і не мистецька, а власне культурна «тусовка», бо об’єднувала і поетів, і художників, і літературних критиків, і музейних працівників, і публіцистів, і архівістів, і істориків. Гурт більш-менш регулярно випускав не тільки «самвидавний» «Діаріуш», а й журнал «Наше минуле». Проте письмо тут, як і в «тусовці» загалом, не було пріоритетним: пальма першості беззастережно належала усному спілкуванню. Воно здійснювалося під патронатом вифантазуваного гуртом Лупи Грабуздова. Між іншим, таку ж центруючу — але вільно, не примусово центруючу — роль може відігравати й реальна постать. Такою, за зізнанням С.Процюка, для нинішніх «грунтянців» є постать Архипа Тесленка.

Та хоч би яким репрезентативним був гурток прихильників Лупи Грабуздова, не лише він у ті роки демонстрував прикмети «тусовочності». Певні такі прикмети можна віднайти і в згуртованих навколо журналу «Книгар» культурних діячів, хоча діяльність цього не дуже широкого кола мала досить відчутний культурний резонанс, набагато ширший, скажімо, ніж іррадіація «Духа і Літери» в нинішньому українському культурному середовищі. Можна зауважити «тусовкові» ознаки і в діяльності тих тогочасних неформальних письменницьких та мистецьких організацій, що створювались без жорстко сформульованих ідеологічних платформ (наприклад, «Урбіно») й існували до примусової колективізації митців через «творчі спілки». «Рух, рушення, експансія», що їх зауважує
О. Забужко в нинішній «тусовці» як її обнадійливі моменти, були притаманні і згаданим тут угрупованням початку 20-х років
ХХ ст. Проте небавом у них та в об’єднаннях на кшталт «Гарту» або «Плуга», що прийшли їм на зміну, став переважати загрозливий для культури, з погляду
М. Зерова, дух «гурткової виключності». І не дивно, що В.Петров гостро картає спроби приписувати таке «гуртківство» милим його серцю неокласикам: «Гуртківства не існувало. Зеров був тільки центром тяжіння...»

Завершуючи цей короткий екскурс у передісторію «тусовки», зауважу: спроби заглибити «тусовку» в давнину, знайти їй аналоги в «домодерному» культурному житті можуть вивести, з одного боку, на мистецькі й літературні салони, але — попри певну спільність — це, мабуть, усе-таки феномени іншої природи; з другого боку, на формування в процесі європейської урбанізації культурно-політичної інфраструктури публічності — кав’ярень, літературних гуртків, застільних товариств, у рамках яких, як зазначає А.Фінько, «склалася атмосфера резонерства, вільно-критичного обговорення загальнозначущих проблем серед рівних його учасників — необхідне підгрунтя громадянського суспільства...».

Чи здатна причинитися до чогось такого нинішня українська «тусовка»? О.Забужко грунтує оптимістичний погляд на «тусовку» на тому, що, як зазначалось, зауважує в ній рух, рушення. Я б додав до цього ще неформальний характер «тусовочної» самоорганізації культурного життя. А от щодо його децентралізації «тусовками», то її навряд чи можна оцінити однозначно. Про певні вигоди децентралізації свого часу говорив ще П.Куліш. Протиставляючи децентралізовану Німеччину централізованій Франції, він переконував, що завдяки наявності багатьох літературних центрів німці створили всесвітньо знамениту літературу, тоді як «винахідливий геній француза висотав із усього краю інтелектуальну силу з допомогою страхітливого насоса, прозваного Парижем...». Історія справедливіше оцінила культурні здобутки французів і німців. Але основний смисловий акцент Куліша, який вбачав лихо у надмірній централізації культурного життя, не позбавлений резону. Та коли визнати рацію за Кулішем, то чи не слід твердити, що перед нинішньою українською культурою відкриваються блискучі перспективи. Адже якщо в господарсько-фінансовій сфері Україна є простором центрованим (за оцінками фінансистів, у Києві обертається близько 60% грошей держави), то український культурний простір геть децентралізований: Київ не може нині претендувати на роль безсумнівного культурного центру, він, радше, є одним із культурних регіонів, може потенційно найпотужнішим, але не таким, де культурне життя пульсує інтенсивніше, ніж у Харкові, Львові чи й Івано-Франківську, а тим паче не може вважати себе за «метропольно-еталонний»; до того ж на роль коли не центрів, то помітних осередків претендують не тільки культурно малопотужні Донецьк або Кривий Ріг, а й геть периферійний Бахмач. Відбувається суцільна регіоналізація культурного життя України. І всі оті регіони й — не хочу нікого принижувати, але як сказати інакше? — регіончики набувають не лише культурної самостійності, а й самодостатності; остання ж, нагадаю, є безсумнівним атрибутом «тусовковості». Якщо таку децентралізацію визнати, спільно з О.Забужко, свідченням подолання тоталітаризму в культурі, то такою самою мірою вона засвідчує відсутність суцільної культурної інфраструктури, а отже й можливості оптимальної циркуляції культурних цінностей, умов для нормального, внутрішнього для національної культури, діалогу (не кажу вже про контакти зовнішні, діалоги на культурному пограниччі, які за цих обставин перетворюються у суто приватну справу). Є чимала частка рації в гіркій репліці Л.Талалая (сказане ним про літературу стосується культури загалом): «Наша література уже стала регіональною! Маємо такі собі резервації в Києві, Львові, Харкові...» Резервації не резервації, а, за словами О.Івашини, маємо невибудуваність «мережі якихось внутрішніх гуманітарних комунікацій», натомість — «симуляцію комунікацій». Ту ж таки «надзвичайно слабку комунікацію» між зародками української новітньої еліти зауважує С.Грабовський. Адже кожне таке ембріональне утворення «тусовкового» кшталту від початку відчуває свою самодостатність. Тому-то «тусовки» розмикаються хіба що у свій зоряний час — під час власної демонстрації (нагадаю, що І.Бондар-Терещенко вважає презентацію «вінцем тусівки»), але роблять це тільки для того, щоби продемонструвати свою виключність, обраність (саме це, мабуть, мав на оці Г.Штонь, застосовуючи до «тусовкових» осередків зневажливе «бомондик»), отже ту ж таки замкнутість.

«Тусовки» несумісні з діалогом як способом буття культури; вони практикують суто внутрішнє спілкування, та й то не поліфонічне. Заперечуючи — згідно з каноном постмодерну — тиск, силу, ієрархію, інституціональність, офіційність, «тусовка» все ж реально надає перевагу не горизонтальним зв’язкам, а вертикальним залежностям. Всередині кожного «тусовкового» гурту з часом загострюється проблема лідерства, наростає відповідного роду конкурентність. В.Мізіано, аналізуючи сучасне мистецьке середовище, зауважує, що тут «куратор створює художника, а не їх партнерство дозволяє здійснити обом свою власну творчу долю».

Може здатися, що при обговоренні проблем «тусовки» я випускаю з поля зору модельний для сфери культури, висловлюючись сучасною мовою, «індивідуальний проект». Насправді я розумію, що «тусовка» протиставляє себе, з одного боку, «нормальному» структуруванню культурного життя, а з другого боку — тому ж таки «індивідуальному проектові», тобто інтелектуальній чи мистецькій індивідуальності. Недавно згаданий Л.Талалай каже про це досить дошкульно: «Поети об’єднувались у генерації, асоціації, дегенерації, ніби намагаючись співати тільки хором. Тому й «туманності» замість «зірок». Звісно, коли йдеться про світіння, то його сила передовсім залежить від щільності ядра, але не тільки від неї. «Індивідуальний проект» успішно реалізується у силовому полі культури, а «тусовки» коли й не руйнують такого поля, то й не працюють на його творення, не дбають про зв’язки як між власними осередками, так і між «індивідуальними проектами». Ще раз мушу наголосити: культурний діалог — не покликання «тусовки». Тож в умовах атомізації українського суспільства «тусовки» ще більше фрагментаризують культурний простір, тоді як давно актуальним стало його зцілення. Замість капіляризувати мистецьку культуру, творячи єдине, хоча й гетерогенне культурно-мистецьке поле, «тусовки» капсулізують культурне життя. Коли до цього додати, що вони тут посилюють ринковий клімат, сприяють його комерціалізації, а зазначувана О.Забужко, поруч з рушенням, експансія в «гетоїзованому» українстві (М.Рябчук) стає агресивністю, то підстави для оптимізму віднайти непросто.

У неминучій роз’єднаності кожна з «тусовок» сама по собі не настільки значуща, щоби братися за масштабні культурні завдання. Об’єднатися ж для їх вирішення — означає подолати домінуючий нині «гуртковий» принцип структурування культурного життя України, перерости «тусовку» як справді підліткову, інфантильну форму. Тим більше що навіть прихильна до «тусовки» О.Забужко останнім часом не без задоволення констатує: «тусовочність дійшла до краю, вичерпала себе». В останньому (41) числі московського «Художественного журнала», редагованого В.Мізіано, російські мистецтвознавці висловлюють сподівання, що «тусовки» в Росії мають перерости у ширші мистецькі спільноти, хай для початку і корпоративні.

Чи простежуємо нині хоч якісь симптоми такого переростання? Коли наполегливо шукати підстав для оптимізму, то на його користь могла би свідчити низка обставин. Можна назвати мистецькі фестивалі (це передусім київські «Музик-фест» і кінофестиваль дебютів «Молодість»), які, попри загальну «тусовковість» фестивального руху в Україні, нарощують свою культурну значущість і тим самим позбуваються «тусовкових» прикмет, працюють на створення всеосяжної мережі зв’язків усередині національної культури і на нормалізацію міжкультурних взаємин. Окремі видавництва, задумувані як локальні (наприклад, «Лілея-НВ»), залучають до співробітництва дедалі ширшу автуру, і не тільки зі своєї «тусовки», а й з поза-«тусовкових» кіл загалом. Є артагенції, які тривалий час працювали заради певної «тусовки», а сьогодні все частіше підтримують формування загальної культурної інфраструктури. Трапляються театральні й музичні гурти, що зароджувались як суто «тусовкові», а нині здобувають широкий культурний резонанс в Україні.

Зрештою, варті уваги деякі «транстусовочні» постаті, котрі, одночасно діючи в різних, загалом-то замкнутих культурних осередках, знаменують тим самим не тільки приблизно однаковий рівень «обраності» належних до них осіб, а й певну спільність інтенцій та засад цих осередків; а це вже вселяє надію на їх «розмикання». Репрезентативною в такому сенсі здається постать В.Скуратівського (а що ця славна постать, на жаль, залишається «тусовковою», засвідчено відсутністю В.Скуратівського не тільки серед авторів літспілчанських видань, а й серед автури «Критики» або й «УГО»). Він, здається, органічно живе в гурті «Сучасності» і не менш природно почувається в зовсім іншому тісному колі — «Духа й Літери». Іноді такі «постаті-ланки» свідомо, цілеспрямовано прагнуть долати прикмети «тусовковості» у житті ширших мистецьких спільнот. Досить зазначити заініційований новообраним головою НСПУ В.Яворівським і підтриманий президентом АУП Т.Федюком курс на порозуміння; недавно наміри обох було задокументовано. Отже, крига скресає?

Можна сподіватися, що надбане «тусовками» (коли ті достоту спроможні не лише на «рушення», а й на «з-рушення») культура абсорбує, формуючи зріліші, продуктивніші, а головне — відкритіші, готові до міжосередкового діалогу вогнища культурного життя.