Цинічна норма проти звичайної патології

Голлівудські фільми більшістю критиків прийнято скидати з рахунку як техноспектаклі, єдина цінність яких полягає у спецефектах, тоді як соціальні чи політичні питання залишаються в них плоскими й нерозвиненими. Але чи це справді так? Зневажання голлівудських блокбастерів як технокічу виражає не так якість та ідейне підґрунтя фільмів, як, радше, обмеженість самого критичного погляду: якщо критик не може побачити в них щось більше, ніж апофеоз спецефектів, то це проблема не кінокартин, а самого критика. Те ж саме стосується і тих українських (і не тільки) науковців, які огульно засуджують і відкидають постмодернізм, психоаналіз чи фемінізм (точніше, те, що вони розуміють під цими поняттями), але так і не потрудилися в силу свого небажання чи відсутності відповідного інтелектуального рівня прочитати роботи представників цих гетерогенних течій.

Зазвичай у голлівудських фільмах вводиться якийсь черговий персонаж чи явище, що тим чи іншим чином загрожує нам, тобто головним героям та глядачам, — від прибульців, павуків-мутантів і динозаврів до метеоритів та просто «поганих хлопців», і від яких «хороші» так чи інакше позбуваються. Але нова стратегія полягає в тому, що тепер цих персонажів чи явища з різних кінопродуктів зводять між собою. Це означає, що ці уявні герої та вигадані феномени, як і дійові особи та явища сучасної політичної сфери, співвідносяться не з реальними людьми та проблемами, а лише між собою: їх пов’язаність із нашим світом здійснюється виключно через шоу і телекомунікації, тому реальні проблеми вирішувати вони не збираються. Найсвіжіший приклад — фільм «Чужий проти Хижака», рекламний слоґан якого звучить так: «Хто б із них не виграв, ми програємо». Кращого аналізу та резюме передвиборного змагання між Бушем та Керрі знайти годі. Адже цей слоґан означає те, що бути за того чи іншого безглуздо. За сюжетом, саме воїни-Хижаки розводили породу Чужих, і люди, ставши заручниками їхнього двобою, хоч і вибирають Хижака, щоб допомогти йому знищити Чужого (за принципом «ворог мого ворога — мій друг»), але їхні сподівання на «менше зло» виявляються марною ілюзією: після того, як нарешті Хижак нібито знешкодив Чужого, з’ясовується, що в ньому самому сидить Чужий. Тобто «меншого зла» як такого не існує — це просто зворотний бік медалі, на іншому боці якої знаходиться те «більше зло», перемогти яке ми й хотіли, підтримуючи «менше зло». І те, й інше — ґрунтовно взаємозалежні та взаємообернені, вони плодять одне одного, створюючи перед нами ілюзію вибору, але іншим чином ми в їхні плани не входимо.

Цей фільм фактично демонструє ситуацію, коли існують — тобто володіють фінансовими та політичними можливостями — тільки хиби, тому істинне за таких умов не грає вирішальної ролі і не береться до уваги. Хибне — це не помилка чи плутанина, це влада, що відводить істинному роль елемента, який нічого не вирішує і ні на що не впливає. Ця дереалізація світу, який втрачає критерії розрізнення істини й хиби, є водночас його віртуалізацією, що робить хибу реальнішою за саму реальність. Зло тут уособлюють, звісно, терористи, а добро — наполовину комп’ютеризовані, наполовину іграшкові солдати із телекартинок та чарівні ляльки Барбі. Словом, рекламний слоґан фільму вказує на можливу поразку реального у боротьбі з гіперреальним, істинного у боротьбі із симулякрами. І хіба не прикметно, що в наш час саме Голлівуд за допомогою своїх, голлівудських, засобів може проявити більше тверезої аналітичної притомності, ніж більшість політологів, коментаторів, телеінтелектуалів та інших «експертів», які взяли на себе диктаторські повноваження — розставляти крапки над «і» щодо всього, що відбувається у світі?

Йдеться не про той Голлівуд, серед зірок якого модно бути пацифістами, виступати проти війни в Іраку і традиційно підтримувати кандидата від демократів. Обличчям іншого Голлівуду можна назвати не стільки Майкла Мура, режисера славнозвісних документальних блокбастерів «Боулінґ для Колумбіни» та «9/11 за Фаренгейтом», а, швидше, нещодавно померлого Крістофера Ріва — актора, який не просто зіграв «Супермена», але й став ним. Особа Ріва є ключовою для розуміння статусу сучасного героя: після нещасного випадку він був паралізований і решту життя в інвалідному візку присвятив боротьбі за те, щоб такі, як він, могли ходити, зокрема виступав за легалізацію клонування, яке у США заборонила адміністрація Буша. Клонування стовбурових клітин, до речі, — це єдина альтернатива надзвичайно жорстокій фетальній терапії, котра полягає в тому, що із навмисне абортованого на ранніх стадіях розвитку зародка ще живцем (інакше немає сенсу) видаляють ті чи інші органи задля добування відповідних клітин. Внаслідок своєї соціальної діяльності Рів став символічною постаттю для всіх тих у світі, у кого були такі ж чи схожі проблеми, необхідним чином втілюючи їхні прагнення та боротьбу. Смерть цього спочатку кіно-, а згодом політичного супермена — це більше, ніж втрата прикладу того, як можна боротися, для всіх фізично не цілком дієздатних людей: на такому рівні, як Крістофер Рів, мало хто з них може відстоювати себе, адже навряд чи ще хтось володіє такими необхідними для цього фінансовими ресурсами, соціальними важелями і — найголовніше — голлівудською публічністю. У цьому, власне, й полягає геройство Ріва: у своїй катастрофічній ситуації він зміг спрямувати той символічний капітал, яким він був наділений як голлівудський актор, на життєво необхідну соціально-політичну боротьбу.

Шкода, що свого «супермена», який би зміг боротися на такому рівні, не має одна з наймасштабніших проблем сучасності — СНІД. Зате є антиСНІДівські реклами презервативів, що так широко розповсюдилися останнім часом. Їхнє лицемірство, особливо щодо хворих СНІДом, полягає в тому, що ця проблема переводиться в інше русло, адже зрозуміло, що «зупинити СНІД, доки він не зупинив нас», можуть не презервативи, а фармацевтичні корпорації — коли нарешті погодяться продавати відповідні ліки за невисокими цінами, зробивши, таким чином, їх доступними для більшості людей, особливо у «третьому світі». В одній із таких реклам «модні» та «стильні» дівчата в один голос кажуть «Ні!» сексу без презерватива, а одна навіть заявляє, що чоловік, який хоче займатися сексом без презерватива, — збоченець. (Дивно, але чомусь не припускається, що зайнятися сексом без презерватива може захотіти й жінка.) Це показово, адже засвідчує те, куди сьогодні зсувається опозиція «норма — збочення»: колись цей розкол проходив по лінії статі (гетеро- і гомосексуалізм), а тепер по «ґумці». Раніше відчувати свою провину повинна була людина, в якої присутній сексуальний потяг до осіб своєї статі, а тепер винуватим має почуватися звичайний «нормал», який захотів кохатися без презерватива. Але хіба нова дискримінація не повинна підлягати такому ж засудженню, як і попередня?

Річ у тім, що проблема тут не тільки у СНІДі, але й у дітях. Про це яскраво свідчить ще одна реклама презервативів, що перемогла на цьогорічному фестивалі реклами «Ніч рекламожерів». У ній батько-пінгвін не витримує врешті скавучання своїх дитинчат і скидає одне з них у воду: мовляв, от що таке діти — суцільний писк і шум, тому треба було думати наперед і користуватися презервативом. Її автори, мабуть, не усвідомлюють, що така дискурсивна репрезентація у рекламі задіяна не лише на риторичному рівні, а відображає і соціальні практики насильства щодо дітей. Але про що це я? Звісно, ми ж найбільше цінуємо мобільність, ми молоді, привабливі, освічені, модні та стильні, а такий тягар, як діти, нам не потрібен: нам подавай тільки зручне, легке, транспортабельне, те, що можна захопити з собою, але щоб воно не завдавало незручностей. Ось справжній приклад для наслідування! Насправді все це дуже нагадує капіталістичну логіку ідеології яппі. Якщо ви хочете стати яппі — ставайте. Вам же гірше.

Зсув опозиційної пари «норма — патологія» спостерігається і в кіновиробництві «фабрики мрій». Фільм Девіда Лінча «Проста історія» починається зі слів: «Волт Дісней представляє — фільм Девіда Лінча». Це дуже добре ілюструє етичний парадокс, характерний для сучасної культури: перетинання норми і трансгресії. «Волт Дісней», бренд консервативних сімейних цінностей, бере під своє заступництво Девіда Лінча, який втілює трансгресію, виносячи на загальний огляд непристойний, злочинний світ, що приховується за респектабельною поверхнею життя. Це крайні координати нинішнього етичного досвіду: спотворення виглядає «нормальним», а «звичайна» людина здається «збоченцем».

На пострадянському просторі ці крайнощі демонструють такі одіозні фігури, як Поплавський та Жириновський. Все, що вони говорять чи роблять — як на сцені, так і в політиці, — це цілком серйозно, але все спрямовано на те, щоб це сприймалося з усмішкою і не бралося до уваги як справді суттєве: аудиторія реагує на них переважно реготом. Вони займають таку дискурсивну позицію, зайняти яку не можуть дозволити собі інші, бо це позиція патологічної, трансгресивної норми. Поплавський — це справді постмодерністська постать в сучасному українському мас-медійному просторі, адже він єдиний, хто свідомо використовує кіч як власну стратегію. «Юний орел» із серйозним виглядом претендує на роль носія «вічних цінностей», всього «споконвічно українського» та ура-патріотичного, але робить це настільки в кічевий спосіб, у такій комічній формі, що навряд чи хтось щиро вірить у його «творчу потенцію», постійно і нав’язливо ним підкреслювану. Те ж саме і з Жириновським: він може собі дозволити абсолютно неприпустимі для інших політиків висловлювання, причому в хамській формі (на кшталт того, що його охорона відразу б відкрила вогонь по натовпу, якби у нього кинули чим-небудь на зразок яйця, або що Росія — найвільніша країна у світі, бо там немає цензури), але ніхто, зрозуміло, не сприймає його всерйоз. Ось найголовніше як щодо Поплавського, так і Жириновського: що б вони не робили чи не казали, це фактично не піддається будь-якій критиці, адже всі розуміють, з якої позиції вони виступають, і все зводиться до констатацій: «А, це ж Поплавський/Жириновський…» або «Що з нього взяти!» Але це пастка, що якраз і розрахована на таке ставлення, адже для цього їхня позиція і створена: їхні безглузді висловлювання і самі Поплавський та Жириновський (вже не кажучи про Корчинського, Базилюка чи Козака) практично легалізують, тобто роблять цілковитою нормою, жорстку риторику та небезпечні ініціативи дійсно впливових політиків (наприклад, Путіна і Януковича), адже на їхньому тлі ця риторика видається «центристською» і прагматичною, а ініціативи — суспільно прийнятними та необхідними, що значно полегшує їх реалізацію. Таким чином безглузда патологія робить нормою патологію раціональну. І справді: хто б із них не виграв, ми програємо. Адже це Чужий легітимізує Хижака.

Врешті-решт, що краще може свідчити про сучасні симптоми, ніж Голлівуд і реклама? Адже через них говорить теперішня цинічна ідеологія, яка, за словами Жижека, може собі дозволити викласти свої карти, відкрити таємницю власного функціонування — свій конститутивний ідіотизм, але це аж ніяк не впливає на її ефективність. Критика ідеології полягає в тому, щоб викрити її симптоматичне ядро, що його потребує офіційна ідеологія для свого спокійного функціонування, але яке вона не визнає. Голлівудське виробництво технообразів фактично вчить нас це робити в контексті нових технологій, адже людина вже стала терміналом, кінцевою межею багатьох мереж. Хоча кіборг і є останнім бастіоном визначення людського, водночас це й перемога людського. Скажімо, гібридні тіла таких метафоричних персонажів, як Робокоп чи Термінатор, не стільки представляють загрозу для людського, скільки є озброєнням людського. Потрібно переосмислити прогрес і технологію та визнати, що технологічне і людське не такі вже дихотомічні, як може здатися на перший погляд. За неспроможністю це зробити приховується не стільки прагнення не бути утопістом будь-якою ціною, скільки нестача соціально-політичної волі. Це програшна позиція, адже тут ідеться про можливість нових політичних стратегій. Кіберсвіт не треба сприймати як загрозу — наприклад, як у деяких українських містах, де запроваджено комендантську годину для неповнолітніх, щоб вони не засиджувалися в комп’ютерних клубах чи інтернет-кафе: непокірних виловлюють і штрафують. (Залишається тільки дивуватися, чому таке нечуване порушення прав людини не викликає ніякого обурення.) Навпаки: важливо побачити визвольний потенціал кіберсвіту, ефективно соціалізувати його. Це необхідно для вироблення нового політичного способу мислення, непідконтрольного державі, нового типу суспільства, над яким вона не тяжіє, тобто задля знаходження альтернативних форм суспільної свідомості. Можливо, не в нашій волі завершити виконання завдання, але ми і не можемо не брати його на себе.