Центр управління культурою повідомляє...

Минулого тижня відбулося перше засідання Національної ради з культури і духовності при президенті України. Черговий орган управління культурою створений відповідно до указу президента «Про першочергові заходи для збагачення і розвитку культури і духовності українського суспільства». Склад ради, відповідно до проекту Положення, затверджує президент, організаційно-технічне забезпечення здійснюється секретаріатом президента. Таким чином, є всі підстави говорити про те, що у президента дійшли руки і до культури, якою він, за офіційною версією, от уже рік «займається особисто».

Перше запитання, яке виникло у людей, котрі зазвичай спостерігають за процесами культурної політики, було «навіщо»? Адже Національна рада з питань культури і духовності фактично дублює функції Міністерства культури і мистецтв. Навіщо платити двічі?

Не менше запитань викликав склад нового органу. Окрім державних чиновників — представників різних відомств, так чи інакше пов’язаних з культурою, — присутні діячі культури різних видів і мастей. Я маю на увазі досить різних, щоб засумніватися в дієздатності ради, але не досить різних, щоб бути упевненим у політичній неупередженості добору. Погодьтеся, М.Жулинський і О.Забужко в одній упряжці — це інтригує. Тим більше що Оксана Забужко вже встигла виступити в пресі з різкою критикою ідеї Національної ради з питань культури і духовності — щоправда, від участі в ній так і не відмовилася. Напевно, це сміливо — бути упевненим у тому, що зробити таким чином нічого хорошого не вийде, але дозволити своєму імені фігурувати в списках, тим самим рішення ради легітимізуючи. Подібних імен-прикрас у списку учасників близько половини. Можна не сумніватися в тому, що фахові політики від культури, такі як П.Мовчан, Л.Танюк, М.Жулинский, І.Ліховий, В.Яворівський і т.д., — засідатимуть, прийматимуть, пропонуватимуть і голосуватимуть. Також можна не сумніватися в регулярній участі напівчиновників-культуртрегерів, таких як В.Чепелик, Є.Шевченко, чиновників, котрі представляють «суміжні» відомства. Можна додати до цього списку ще кількох людей — частково виконавчих, частково безвідмовних, частково романтичних, але здебільшого все-таки дуже зацікавлених у власних проектах. Всі інші прекрасні і дзвінкі імена, включаючи поп- і рок-зірок, модних письменників, музикантів, видавців і просто діяльних людей слугуватимуть головним чином прикрасою. Можливо, вони навіть братимуть участь (іноді) у засіданнях Ради, може, після цього навіть виступатимуть з критикою на адресу своїх колег і президента, який підписується під їхніми рішеннями, але це теж лише легітимізуватиме раду з питань культури при президенті, створюючи ілюзію жорстоких дискусій, у яких рада народжує істину.

І не можна нікого в цьому звинувачувати — усе закономірно і правильно. Модні письменники хай пишуть і тим самим зміцнюють моду на українську книгу. Музиканти нехай грають, а режисери ставлять спектаклі — це єдине і найкраще, що вони можуть зробити для вітчизняної культури і її розвитку. Власне, це і буде її розвиток, а не упорядкування, пробачте, «дорожніх карт», по яких усе одно навряд чи можна буде пройти, не заблукавши у трьох соснах. Не тому, що люди мистецтва не в змозі сформулювати свої думки — просто їхні думки не про те і течуть по зовсім інших річищах. Пробачте за банальність, над картою має працювати картограф, а не художник-пейзажист.

Що ж стосується «чиновної» частини списку — чекати чогось особливого теж наївно. Хоча б тому, що знайомі всі обличчя — це переважно люди, котрі от уже багато років професійно займаються порятунком вітчизняної культури й от уже багато років говорять про те, що «саме час починати рятувати». Сама необхідність створення нового центру прийняття рішень при президенті свідчить про неефективність їхньої попередньої роботи. Зрозуміло, усі вони зможуть популярно пояснити, що їм заважали, не давали, не пускали — хочете вірте, хочете ні. Але сумніви в компетентності цих людей у сфері власне культурної політики цілком обгрунтовані.

Втім, проблема нинішньої Ради навіть не в тому, що половина її членів — художники, а не картографи, а друга половина — навіть і не художники. Проблема виникає на рівні постановки завдань. Якщо чесно, про формулювання штибу «забезпечити збагачення і розвиток культури і духовності», «сприяти відродженню самобутності» писати вже навіть не смішно. Зрештою, і не потрібно — і так хоч трохи освіченій людині відомо, що культура розвивається за іманентними законами, що державні рішення, самі будучи частиною культури, не можуть визначати її розвитку, що говорити можна про регулювання або нерегулювання ринку культурної продукції, державну підтримку або її відсутність тих чи інших напрямів мистецтва, збереження культурного архіву. Але не про розвиток і збагачення «наказом ВЧК». Втім, політична риторика не має нічого спільного не лише зі здоровим глуздом, але навіть з граматикою.

Бентежить також широта повноважень Ради — від підтримки художніх починань до питань мовних і конфесійних. Якщо з художніми починаннями не так страшно — мистецтво досить далеке від політики, єдине, що може трапитися, то це знову «дадуть не на те» (варіант — «не на тих»). Питання мови і віросповідання в цьому плані від мистецтва дуже відрізняються. І тут саме час звернути увагу на два моменти — принцип добору людей у Раду і спосіб втілення її рішень в життя. Шлях у життя досить короткий — Рада готує проекти указів президента. Тобто усе те, що не змогло пройти, наприклад, як закони через Верховну Раду, цілком у дещо скороченому і пригладженому вигляді може пройти через указ президента. З огляду на низьку «пропускну спроможність» і малу ефективність роботи ВР саме в галузі культури, можна було б вітати такий шлях вирішення нагальних для вітчизняної культури проблем. Але хто і з яких відповідно позицій готуватиме проекти для президента? Питання мови і віросповідання залишаються конфліктними донині і, можливо, будуть вирішені лише згодом. І часу для цього може знадобитися чимало. Будь-яка спроба виконати в цьому питанні п’ятирічку за п’ять днів може призвести до масштабних конфліктів.

У цьому плані насторожують як формулювання деяких пунктів положення, так і список людей, покликаних «уживати заходів». Усі вони тією чи іншою мірою задекларували свої політичні пристрасті. Багато хто з них однозначно висловили свої позиції як у мовному, так і церковному питанні. Список членів Ради, можливо, був створений на «помаранчевій» хвилі — принаймні до нього увійшли ті, хто був явним прихильником Майдану, і немає тих, хто був серед навіть помірних супротивників. Чи не свідчить це про те, що інтереси принаймні частини українського суспільства у сфері культури, духовності й інших прекрасних речей будуть обмежені? У будь-якому разі, на етапі створення новоспечена Нацрада показала себе зовсім не схильною до примирення, консолідації й інших прекрасних порухів — скоріш, задекларувала свій намір скористатися статусом переможця.

Ми попросили голову Національної ради з питань культури і духовності при президенті України Миколу Жулинського відповісти на запитання, пов’язані зі створенням і роботою Ради.

— Миколо Григоровичу, ви вже не вперше берете участь у налагоджені ситуації в українській культурі. Тепер ви очолюєте Національну раду з питань культури і духовності.

— Так, я весь час з початку незалежності маю стосунок з усілякими радами, які постійно створюються при президентах: то рада з мовної політики, то рада з питань науки і технологій, то з питань культурної політики. Чесно кажучи, з них невеликий ефект. І тому до ідеї створення цієї ради я теж ставлюся стримано. А раптом з того не буде великого толку? Тому не дуже хочу говорити про плани — краще, коли щось вдасться.

— Вважаєте, зможете зробити більше з цією радою, ніж на посаді віце-прем’єра з гуманітарних питань, яку обіймали двічі?

— Скажу відверто: перший раз поки я роздивився, поки навчився, то вже й зняли. Раніше я уявляв, що коли ти влада — щось можна зробити. А виявилося, що на цій посаді не маю повноважень ні на що. Міністри хоча б володіли якимсь бюджетом. А я міг тільки провести нараду, дати розпорядження, а якщо їх не виконують, то навіть звільнити людину не міг. Вдруге мене запросив Ющенко особисто — запропонував попрацювати в його уряді. Я тоді відповів: Вікторе Андрійовичу, я не хочу бути найбільшим жебраком на всю соборну Україну. Клянчити гроші у міністра фінансів, міністра економіки на культуру, освіту, пенсії. Він тоді сказав, що гуманітарні питання ми поставимо головним завданням — і я вирішив ще раз ризикнути.

— І тепер ще раз?

— Так. Це все починалося ще тоді, коли Віктор Андрійович ще був керуючим Нацбанком і ми з ним працювали, зокрема, над Шевченківським заповідником. Потім, коли я був віце-прем’єром в його уряді, запропонував йому ідеї Мистецького арсеналу, Пантеону національної слави, будівництва президентської бібліотеки ім. Ярослава Мудрого тощо. Йому сподобалося. Я тоді був окрилений. Казав і йому, і Кучмі: коли ми дивимося на єгипетські піраміди, ходимо стародавнім Римом — хіба ми питаємо, скільки одержував заробітної плати той робітник, який це будував, що він їв, у що був одягнутий. Це, можливо, неприємно звучить, жорстоко. Але кожна епоха лишає по собі сліди — президент повинен себе зафіксувати для історії. В нас нема більш ефективного засобу презентації себе, як тільки через культуру. І треба підтримувати саме такі проекти — вони мають бути престижними і неспівмірними матеріальному стану суспільства. Бо ніхто не скаже, що в Єгипті був високий рівень життя. Але ми кажемо, що це цивілізація, яка залишила по собі слід. Ми повинні подумати, чим можемо привабити світ. Тут є і прагматичні моменти — туристична цікавість.

— Ідея створити цю раду і запросити вас головувати виходила від президента?

— Після Майдану я з президентом ні разу не зустрічався — я не рвуся на ці зустрічі, я знаю, який він зайнятий. Але, як я знаю, ідея виходила від нього. Формуванням займався Василь Вовкун — він був одним з кандидатів на радника з гуманітарної політики і мав очолити службу з гуманітарної політики секретаріату президента. Але потім він передумав — він творча людина, а тут довелося би вести суто чиновницьку роботу. На той час він вже почав формувати цю раду. І коли мене туди запросили, склад ради загалом був відомий. Мене запросив Васюник і сказав, що президент хотів би, щоб я очолив цю раду. Я подивився на цей склад і зрозумів, що не варто вже нічого міняти — врешті-решт там є молоді цікаві люди. Я тільки запросив туди ще кількох осіб — Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Мирослава Поповича, Олександра Афоніна. За положенням я маю право вводити членів ради. Може, ще когось запрошу. Хоча, чим більше людей, тим менше толку.

— За яким принципом підбиралися люди? Складається враження, що в ній не знайшлося місця тим, хто не підтримав Майдан.

— Не я творив цю команду. Я толерантна людина і мене не цікавлять політичні погляди творчої особистості. Я би за таким принципом не йшов. Кого, наприклад, ви маєте на увазі?

— Наприклад, Богдана Ступку.

— Ну, він не був категоричним противником Майдану. Взагалі, в майбутньому я би дуже хотів його запросити. Я не виключаю, що якщо в мене буде така можливість, я це зроблю. Взагалі, я вважаю, що не можна судити митців за політичними критеріями. Рафаель служив Медичі. Гамсуна ганили за колабораціоністські погляди. Пікассо — за прокомуністичні. А я вважаю, якщо митцеві хтось дає можливість реалізуватися як творчій особистості, то він має іти на компроміси, він може принижуватися як людина, служити як пес, але як митець він залишається митцем. І ми не маємо права їх судити за це.

— Які пріоритети в Національної ради?

— Мене в першу чергу цікавить розвиток культурної індустрії. Творчої індустрії. Ця сфера зараз не є об’єктом серйозної державної політики. Європейські країни одержують від експорту творчого продукту до 30 відсотків у бюджет. Сюди входить все — від комп’ютерного забезпечення до продажу картин. Це величезний комплекс питань — від проблем страхування до забезпечення авторського права. Якби ми через цю раду, президента якось могли зрушити з місця ці питання, було б дуже добре. Масова культура зараз теж живе з відчуттям незахищеності і невпорядкованості — я говорив про це з Пономарьовим, з Петриненком. Також хотілося би зрушити з місця питання малих культурних центрів. Я ще у 93-му році подавав ідею відродження малих столиць. Бо ця сучасна тенденція централізації мені не подобається — в Україні завжди було багато різноманітних центрів, імпульсів, навколо яких збиралася інтелігенція і творила свій духовний світ. Треба відроджувати ці столиці, а не заганяти все в мегаполіси.

Може, це наївні плани, але в мене є ще одна мета. Не люблю політики, політичних партій — я прихильник громадянського суспільства, я вважаю, що політику мають формувати громадські організації. А як має відбуватися спілкування суспільства і держави? Є тільки одна спільна мова — мова культури. Ці громадські організації треба мобілізувати. Іде така навальна перебудова культурних центрів. Хто їх захистить? Влада? Влада корумпована, і я не вірю, що вона від того очиститься. Тому треба створити такі консультативні ради на місцях з авторитетних людей, до яких буде дослухатися влада.

— Ви вважаєте, що влада, яка має зиск з цієї забудови, до таких порад дослухається? Ви направду наївна людина.

— Ясна річ, що не дослухається. Але якщо не стукати, то і не відкриється. Нам зараз треба на все подивитися іншими очима. Наша проблема в тому, що ми на все дивимося з позицій своїх — українських. Ми кажемо, що маємо виходити з національних інтересів — це дуже добре. Але нам треба оглянути себе очима іншого. І робити щось своє — але й те, що цікаво світові. Для цього треба залучати міжнародних експертів, майстрів. В наших у відповідь на подібні пропозиції зазвичай починаються ревнощі — хіба ми гірші? Та не гірші! Але від участі іноземних гравців Україна не програє — хіба що виграє.

— Ви можете покластися в цих питаннях на команду, що підібралася у Національній раді з питань культури і духовності?

— Команда підібралася цікава. Не всі зі мною в усьому погоджуються, є люди, які мають свою думку і яких не зіб’єш — Євген Сверстюк чи Оксана Забужко, яка дуже критично відгукнулася про цю раду в пресі, сказала, що нічого цією радою зробити не можна, але все одно вона прийшла. Тобто в нас різні погляди. Іван Дзюба — його зараз несправедливо критикують за діяльність на посаді міністра культури.

— Навпаки, його, здається, нині високо оцінюють — у порівнянні з наступниками.

— Так, я маю на увазі критиків, які вважають, що йому не вистачило характеру провести свої ідеї у життя. Але ж саме він перший розробив програму культурної політики, створив дослідний інститут з того питання. Він ледве животіє, але ще працює. Є цікаві ідеї. Наприклад, Кирило Стеценко зі своєю групою вже розробили програму, яка описує всі етапи розвитку творчої індустрії.

— Яка схема роботи Національної ради з питань культури і духовності?

— Перш за все ми збираємося створити експертні групи, на чолі яких будуть члени експертної ради. Кожен голова формує власну команду і розробляє свій напрямок. На першому ж засіданні ми схвалили проект указу про підтримку книгорозповсюдження, над якою працював О.Афонін. Ми вже передали цей проект на розгляд президентові.

— Тобто ви готуєте проект указу для президента, передаєте йому на розгляд і він або підписує, або відправляє на доопрацювання?

— Так.

— То це, вибачте, зовсім не схоже на роботу звичайної громадської організації, а скоріше на роботу чиновницького апарату. У вас немає відчуття, що ваша рада дублює функції інших органів влади — в першу чергу міністерства культури? Взагалі не забагато в нас стає керівних культурних органів?

— Якщо би ця рада нормально працювала, то це мав би бути прообраз нового міністерства культури. Яке не керує культурою, а сприяє реалізації проектів, що надходять, — на конкурсній основі відбирає проекти, які подають будь-які заклади, організації, ініціативні групи. Так я в ідеалі бачу майбутнє цієї ради. Це має бути грантова система, де всі мають рівні права. До цих проектів мають залучатися як державні гроші, так і меценатські — ми зараз у комітеті з питань культури і духовності ВР розробили зміни до Закону про благодійницьку діяльність, де визначається, що не буде оподатковуватися до десяти відсотків внеску. Світ знає максимум про дванадцять відсотків — і ми вже до цього доходимо. До кінця лютого маємо розробити, як тепер кажуть, «дорожню карту» — що реально ми можемо зробити у 2006 році, виходячи з бюджетних коштів. Ми лише можемо як громадська організація проконтролювати, як міністерство культури виконає свої функції.

— Тобто ви позиціонуєте себе як громадську організацію? При тому, що створена рада за ініціативою президента, працюєте при його секретаріаті і саме він має підписати Положення про раду?

— Саме як громадську організацію. Хоча в складі є і міністр культури, і віце-прем’єр, і представник секретаріату — це все для того, щоб ефективніше діяти. Наша головна мета — виходити не з позицій, на що є кошти, а на що ні, не з позицій, що ми можемо зробити, а з позицій необхідності. Не стільки «як можна», скільки «як треба».

— Як громадська організація ви мали б передбачати якусь форму громадського обговорення проектів. Хоча б інформування громадськості.

— Справа в тому, що вся ця організація покладена на службу гуманітарного розвитку. В ній працює кілька людей, в яких достатньо роботи і без того. Ми всі фактично працюємо на громадських засадах. Я згоден — інформувати треба. Для того я б і хотів запровадити систему круглих столів, куди можна буде запрошувати і журналістів, і працівників відповідної сфери, і представників громадськості.

— В якому сенсі ви використовуєте слово «духовність» у назві цієї організації?

— Ми виходимо з того, що держава повинна прагнути до гармонізації. Для того вона повинна виробити комплекс моральних принципів. Отже, духовність я так і розумію — як комплекс моральних принципів. Я би не став зводити це поняття виключно у релігійну площину.