Труднощі перекладу

Коли дивитися на інших стає цікавіше, ніж показувати себе, це означає, що настає дорослішання. Ми ж поки що прагнемо зробити так, щоб про Україну та її незвичайні культурні досягнення дізнався весь світ. Прагнемо, втім, теж більше на словах. Проте показово, що цей пункт входить до культурної програми нинішньої влади. Смішно. Як можна сподіватися чимось зацікавити, і тим більше – вразити світ, якщо знаєш про нього так мало? А ознайомити Україну із сучасними світовими культурними досягненнями — це чомусь до програми не входить. Такий ось пубертатний період незалежності.

На тлі нашого загального незнання будь-який «західний вітер» починає здаватися нам пахучим — західні напівлюбительські постановки в українських театрах оголошуються ледь чи не взірцем для імітації, музичні колективи, які збираються пограти по неділях і можуть заплатити за оренду залу, викликають шквал схвальних рецензій і т.д. З літературою і кіно — все трохи краще, але в остаточному підсумку теж невесело. Книжки на будь-який смак суцільним потоком пливуть через кордон із Росією. Звідти ж переважно надходить піратське відео, яке знайомить нашого глядача з новітніми роботами західних режисерів. Здавалося б, спасибі сусідам. Але язик не повертається. Ні, не тому, що «російська книжка душить нашого видавця» — за великим рахунком, якщо не хоче працювати за законами ринку, так йому й треба. Проблема читача в іншому. Наш читач/кіноглядач, отримуючи цю продукцію лише російською мовою, продовжує жити в умовах культивованого білінгвізму. Ми маємо на увазі насамперед україномовного споживача, який в іншій ситуації не вагаючись віддав би перевагу українському перекладу. Але це півбіди, білінгвізм — не так уже й погано. Погано інше. Наш читач/глядач стає заручником російського посередника — його смаку й уявлень про вигоду. Отримуючи щось через треті руки, треба бути готовим до того, що ці руки виявляться не зовсім чистими, а товар, відповідно, – свіжим. Російські постачальники заповнюють свій і, відповідно, український ринок масою дешевої попси — як кіношної, так і книжкової. Причому кіношна — як правило піратська — йде ще й у жахливому перекладі. Що ж до книжкової продукції, то російські видавці дедалі більше віддають перевагу роботі з авторами-співвітчизниками. Пласт перекладної літератури зменшується й там. Видавців можна зрозуміти — виплати з копірайту і роялті дуже знижують комерційну привабливість перекладних проектів.

Тим приємніше говорити про винятки — про журнал «Всесвіт», центр українського літературного перекладу ось уже протягом вісімдесяти років. Це вкотре підтвердив нещодавно опублікований звід бібліографії часопису, який охоплює період із 1925 по 2000 роки. Розмах перекладацьких звершень справді вражає — на час виходу зводу у світ видано 864 номери часопису, в яких було опубліковано понад 5 000 текстів, перекладених із вісімдесяти мов світу. Доля журналу не змінюється з часом. Як у часи жорсткої державної цензури йому вдавалося знайомити нас із найкращими зразками світової літератури, так і тепер, коли цензури, принаймні в цій галузі, немає, він незмінно залишається чи не єдиним виданням, яке знайомить українського читача із сучасною світовою літературою.

На жаль, ці досягнення — швидше, виняток із загальної ситуації з українським літературним перекладом. Тепер, звичайно, це може прозвучати як анекдот, але були часи, коли російськомовні жителі «однієї шостої» мусили знайомитися з новинками саме українською, вчити, так би мовити, українську мову за «Всесвітом», а також за перекладами видавництва «Дніпро», оскільки, за винятком «Иностранной литературы», яка цензурувалася набагато уважніше, конкурувати з ними було нікому. Прикро, що зі зміною історичної і політичної картини ситуація з українськими перекладами якщо й змінилася, то, швидше, на гірше. Тепер на її тлі неоднозначний, але живий процес перекладу і видання іноземної літератури в Росії скидається на могутній потік, порівняно з ледь живим струмком. Один із недавніх грандів перекладної літератури, видавництво «Дніпро», існує в напіврослинному стані — без нових імен, проектів і, головне, видань, воюючи вже не за читача, не за сегмент ринку, а переважно за квадратні метри площі. Звичайно, тут саме час укотре поплакати над долею культури в епоху «звірячого капіталізму», але навіщо площі видавництву, яке, по суті, нічого не видає? І неважливо — чи це наслідок безглуздого менеджменту, нездатного генерувати комерційно успішні проекти, чи чиясь спроба довести видавництво до банкрутства, щоб потім його приватизувати. Важливо, що читач не одержує якісної перекладної літератури. А про те, що читачеві ця література потрібна, свідчить, наприклад, той факт, що авторам доводиться просити продавця у кіоску приберегти номер «Всесвіту». Про успіхи саме українського перекладу «Гаррі Поттера» видавництва
«А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» і говорити не доводиться. Тобто хоч би як нили любителі порозмірковувати про «лінгвоцит» української мови, охочих читати нею цілком удосталь — було б що.

Окремо слід сказати про ситуацію, що склалася із фахівцями-перекладачами, та їхні взаємини з видавцями. За винятком тих випадків, коли перекладач видавцю друг (брат, сват, кум...), холодна війна між ними, яка час від часу переростає у відкритий конфлікт, — фактично нормальна практика. Причина банальна — гроші. Незважаючи на те, що гонорарні ставки, пропоновані українськими видавництвами, невисокі до смішного, затримати виплату навіть такого гонорару для більшості з них — нормальна практика. Опитавши з десяток перекладачів, які працювали з українськими видавництвами, ми не виявили жодного, кому б час від часу не затримували виплату без очевидних причин. Причому не йдеться про день чи десять — як мінімум, про два-три місяці. І навіть тоді, коли переклади здійснювалися на гроші, виділені фондом, тобто видавець жодним чином не залежав від продажів, а сума гонорару перекладачеві була закладена в бюджет проекту. Частина перекладачів потрапляла навіть у ситуації, коли вибити з видавця принаймні частину гонорару їм так і не вдавалося.

Результат очікуваний: частина перекладачів, причому не гірших, переходить на роботу в російські видавництва — благо, цією мовою теж володіють, а платять росіяни не так, як наші, причому українських працівників люблять за скромніші фінансові запити. Деякі перекладачі переходять у комерційну сферу, де теж гонорарні ставки помітно вищі. А видавництва з чистим серцем наймають нових перекладачів — прямо зі студентської лави, ще не «балуваних» гонорарами і просто порядним ставленням до їхньої праці. Правда, іноді створюється враження, що ці переклади робляться в перервах між парами і з допомогою трохи застарілого словника. Тобто читач знову залишається без якісного і своєчасного перекладу.

Скільки гучних слів було і буде сказано про те, що треба виходити з культурної орбіти Росії. З деякими аргументами можна навіть погодитися. Хоча не виходити треба, а урізноманітнити орбіти. Культурна присутність Росії в Україні визначається великою мірою відсутністю мовного бар’єру. Але ще й тим, що ринок України Росії вигідний, і головне — вільний. Тут є зацікавленість шановної публіки і немає конкурентів. Україна сама нічого не робить, щоб заповнити свій культурний простір самостійно здобутими зразками світового мистецтва, — як одна ластівка не робить весни, так один «Всесвіт» не зробить Україну частиною світового ринку сучасної культурної продукції.

Так, є ще грантові програми перекладів, програми культурних представництв інших держав в Україні, які дають гроші на оплату праці перекладачів та видання. Але ці програми, коли вони спрямовані на фінансування художньої, а не спеціальної літератури, лише затягують агонію. Український видавець не звик шукати нові твори й ризикувати, вкладаючи в них гроші. І доки є можливість видавати книжки на гроші фондів, посольств чи, у найгіршому разі, спонсорів, він працюватиме саме в такому режимі. А цей режим не передбачає зацікавленості читача і, відповідно, розвитку ринку. Куплять — добре, не куплять — теж добре.

Те, як купується перекладна література, привезена з Росії, і та дещиця, яку роблять деякі українські видавці в цій сфері; як поспішає публіка на гастролерів із «далекого зарубіжжя» — добрий знак. Нам цікаво, що відбувається у світі. Ми хочемо не тільки себе показати, а й на інших подивитися. Це вселяє надію, бо міжкультурні зв’язки встановлюються в результаті взаємної зацікавленості, а не патологічного бажання показати всім, які ми класні. Питання тільки в тому, якими шляхами задовольнятиметься цей інтерес. Проникнення культур в обох напрямках відбувається двома шляхами — у результаті зусиль окремих артистів та менеджерів і шляхом реалізації державної політики у сфері культури. Поки що державна політика зводиться переважно до того, щоб після чергового, майже випадкового, потрапляння українських діячів культури на який-небудь фестиваль-конкурс-ярмарок, після перемоги-всупереч-усьому або появи в топ-листах вирватися на екрани телевізорів із переможними вигуками: «Можемо! Ми не гірші! Ми можемо бути навіть кращими!» Після чого все затихає до наступної вікторії. Тоді як кожна хоч трохи освічена людина чудово розуміє, що перемоги на фестивалях нічого не кажуть, власне, «про нас» — а тільки про ту людину, котра цієї перемоги домоглася. І що досягти вершини — це байка. Справжній переможець той, хто зможе на ній утриматися. А для цього потрібні умови для постійного зростання, а для цього потрібен постійний контакт з аудиторією, а для цього треба бути цікавим аудиторії, а для цього треба підтримувати аудиторію у певному культурному контексті, а для цього... Втім, досить — і так усе зрозуміло. Якщо ми хочемо заявити про себе як про високу європейську культуру, треба нею стати. Тобто одержувати продукт із перших рук і без значних затримок. Українські художники досі змушені творити в умовах ізоляції. І якщо ізоляція від світового глядача — це удар більше по самолюбству, то ізоляція від світового художнього процесу — це удар по якості.

Бути прийнятим, на сезон ввійти в моду, прозвучати на одному фестивалі і зникнути до наступного — всього цього мало. Важливо бути зрозумілим. Уміти сказати так, щоб тебе почули й захотіли почути ще. Знати, як сказати. Знати, чим можна бути цікавим і яке місце у цьому контексті зайняти, щоб не розчинитися, але й не бути чужим. Володіти контекстом. Ми ж володіємо контекстом, у найкращому разі, двадцятирічної давності. З Букерівських лауреатів останніх п’ятнадцяти років уважному українському читачеві більш-менш відомий хіба що Кутзєє. У російському перекладі, звичайно. Інша річ 70–80-ті — Голдінг, Фітцджеральд, Мердок, Рушді. Трохи краще з Нобелівськими лауреатами в галузі літератури — але там дається премія не за «свіжак», а за сукупну творчість. Дещо краще ми поінформовані про досягнення в галузі кінематографа — спасибі піратам, теж, утім, не вітчизняним. Принаймні переможці Канського, Венеціанських, Берлінського кінофестивалів до нас хоч якось доходять. А вже про оскароносців ми знаємо майже все. Втім, останніми роками естетське, експериментальне кіно нечасто потрапляє до цього переліку і, відповідно, нечасто потрапляє в наш прокат. З музикою — причому не тільки академічною — ще складніше. В Україну вторована дорога зіркам двадцятирічної (у кращому разі) давності. Це теж можна зрозуміти — там вони виходять у тираж, а тут про них уже знають, а про молодших конкурентів — ще ні. Тож і виходить, що Україна володіє світовим культурним контекстом, який перестав бути актуальним років десять тому.

Зрозуміло, основне навантаження у вирішенні цієї ситуації незнання лягає на плечі комерційних підприємств — видавництв, прокатників, артистичних агентств. Загалом, хай навіть державна підтримка буде найщедрішою, якщо Україна не створить власний ринок культурної продукції і вітчизняний виробник не спробує стати на ньому хоча б повноправним гравцем (якщо вже не може стати господарем), – ми й далі харчуватимемося недоїдками з панського столу другої свіжості. Але й роль держави у процесі виведення вітчизняної культури у світовий (або європейський — як кому подобається) контекст не остання. Йдеться не тільки про законодавче полегшення долі всіх тих, хто займається культуртрегерством. Адже ніхто так і не скасував, скажімо, реєстру «суспільно необхідних видань», які виходять під держзамовлення і за які б’ються книговидавці. У галузі мистецтва достатньо напрямів, які ніколи не стануть цікавими для комерсантів, але вони потрібні глядачеві/читачеві/слухачеві. Це саме те поле, на якому державна влада може не тільки продемонструвати свій «зовнішньополітичний вектор», а й надати реальну допомогу вітчизняній культурі.