Труднощі перекладу

Шановна редакціє!

У № 51 Вашої газети надруковано статтю Сергія Гупала «Чи називав Горький українську мову «нарєчієм», яку я прочитав в інтернетній версії.

Автор стверджує, що Олексій Максимович Горький відмовився дозволити видання перекладу його роману «Мать» українською мовою, оскільки пересланий йому переклад був, як пише С.Гупало, «поганий». Він посилається на спогади Ю.Смолича, цитуючи: «Причиною відмови Олексія Максимовича були неточності, самий мовний ключ перекладу, що, на його думку, знижував зміст і сам мовний ранжир твору — через зловживання провінціоналізмами і діалектизмами».

Хочу звернути увагу на кілька моментів, до яких я маю вагомі застереження.

У наведеному С.Гупалом уривку з листа М.Горького взагалі не йдеться про якість перекладу роману «Мать» українською мовою. Горький категорично заперечує проти скорочення твору і лише після того додає, що «и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен». Якщо це справді був тільки уривок, а після того М. Горький висловив свою думку про переклад, то чому С.Гупало не подав тих його поглядів прямо з листа, а звернувся до спогадів Юрія Смолича, написаних через 46 років після колізії, коли вже Смолич сам визнав, що «не пам’ятає точно текст листа Горького»? То де ж він узяв «зниження змісту і самого мовного ранжиру твору», «зловживання провінціалізмами і діалектизмами»?

Мені здається, що така гучна справа з відповіддю Максима Горького виглядала цілком інакше, ніж її подали автор статті у «Дзеркалі тижня» С.Гупало, та й — свого часу — сам Юрій Смолич. Я не дискутуватиму щодо поглядів Горького на «нарєчіє». Хоч п. Гупало пише про його «давню любов до української мови» та «досконале володіння» нею, вислів Олексія Максимовича про тих, які «стремятся сделать наречие «языком», свідчить сам за себе. Очевидно, він так тоді думав.

Я припускаю, що надісланого О.Слісаренком перекладу роману М.Горький не читав, перш ніж дати негативну відповідь. Але можу не вагаючись стверджувати: те, що Ю.Смолич пише про намагання автора перекладу Олекси Варавви підбурити інших українських письменників проти Горького після того, як стала відомою його (Горького) відповідь Слісаренкові, абсолютно не відповідає дійсності. О.Варавва, цілком зрозуміло, був глибоко вражений гострою реакцією Горького, однак не розгортав антигорьківської пропаганди, а вирішив особисто звернутися до письменника, який перебував тоді в еміграції на острові Капрі в Італії. Він написав йому про ситуацію, що склалася. Мені невідомо, чи десь зберігся той лист, але відповідь Максима Горького я бачив на власні очі. Це був короткий лист, однак у ньому не містилося навіть натяку на незадоволення. Навпаки, Горький висловлював вдячність О.Варавві за гарний переклад і охоче давав дозвіл на появу його друком. Може (це моє припущення), він тоді вже прочитав переклад і навіть змінив своє ставлення до української мови? У кожному разі, український переклад роману «Мать» невдовзі побачив світ, і це був той самий переклад, що про нього Ю.Смолич висловлюється так зневажливо.

Чому це мені відомо? Бо Олекса Петрович Варавва (псевдонім О.Кобець) — мій батько. Відповідь М.Горького зберігалась у батьковому архіві у формі фотокопії, як цінний документ, і я добре пам’ятаю вигляд того листа, хоч після шістдесяти років точний зміст і в мене не закарбувався в пам’яті. Увесь наш архів залишився в нашому помешканні в будинку «Слово», коли нам довелося покинути Харків, а пізніше й Україну, і опинитись в еміграції. Що стосується оригіналу листа М.Горького, то, за словами батька, йому порадили віддати його на зберігання до якогось державного архіву чи бібліотеки, але куди саме — я не пам’ятаю.

Було б добре, якби якийсь науковець, зацікавившись питанням, винесеним Сергієм Гупалом у заголовок статті— «Чи називав Горький українську мову «нарєчієм», — спробував розшукати згаданого листа, бо це дало б можливість раз і назавжди покінчити з контроверсією, що триває вже десятиліття. Звісно, вірогідність того, що лист знайдеться, досить низька, але хто знає? В незалежній Україні вже пощастило знайти багато документів та матеріалів із життя й творчості О.Варавви і багатьох інших проскрибованих радянською владою письменників, які донедавно вважалися назавжди втраченими.

А щодо негативної й місцями навіть злісної оцінки мого батька Юрієм Смоличем («Розповідь про неспокій триває», ст. 149—150, та «Розповіді про неспокій немає кінця», ст. 38—39), то я приписую це його бажанню догодити владі у знеславленні й паплюженні письменників, котрі стали «ворогами народу», опинившись в еміграції. Адже перед війною мій батько та Ю.Смолич були колегами по перу і, наскільки я знаю, вони перебували у добрих стосунках.

Я буду дуже вдячний, якщо Ви зможете надрукувати цього листа в матеріалах дискусійного клубу «Дзеркала тижня».

Олександр ВАРАВВА-ВОРОНІН ()