ТРИПТИХ ПРО ЧУЖИЙ БІЛЬ, ЩО СТАВ СВОЇМ

Третя книжка документального оповідання «Коричневое «ожерелье» вийшла у видавництві гуманітарної літератури України «Абрис». Автор — голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму, заслужений журналіст України Володимир Литвинов. Близько 800 сторінок тексту розповідають про тяжку боротьбу за політичну, соціальну, моральну реабілітацію жертв нацистських переслідувань із колишнього СРСР.

«Коричневое «ожерелье» — надзвичайно інформаційно насичена праця. Властива автору скрупульозність щодо документа, цифри, дати дозволяє вважати його роботу серйозним науковим дослідженням, а яскрава публіцистичність заражає читача схвильованістю, гостротою сприйняття матеріалу.

Вихід книжки збігся з ювілеєм автора, якому в січні виповнюється 70 років. Понад 40 із них віддані ревному служінню справі становлення й розвитку громадських формувань, що об’єднують нині громадян різного віку, які постраждали від гітлерівської неволі. Свої почесні й нелегкі обов’язки автор виконує виключно на громадських засадах. Його великий особистий архів дозволив ознайомити читача з цікавими історичними документами, протоколами міжнародних переговорів, полемічними статтями й нотатками, статтями, листуванням, щоденниковими записами тощо. Всі вони стосуються найрізноманітніших аспектів минулого і сьогодення учасників унікального громадського руху. По суті — це його докладний літопис.

«У нас не было детства — его отняла война. У нас не было заслуженного отдыха — его отняла перестройка. Неужели мы и впрямь «неимущие»? Нет. У нас есть горькая и честная судьба победивших смерть!» Це рядки листа однієї з активісток руху. Допомога мирним громадянам — безневинним жертвам, які пережили кошмар фашистських катівень, а потім образливе ставлення до себе «рідної влади», що зробила їх ізгоями у рідній країні (вже саме те, що лише шість відсотків колишніх малолітніх в’язнів змогли отримати вищу освіту, свідчить багато про що), — на десятиліття стало головним завданням Володимира Васильовича. Тим часом спроби «отменить все и всяческие «табу» на огромную человеческую тему» від початку не обіцяли зачинателям руху легкого життя. Тоді, на початку 60-х, коли розпочали роботу, пише автор, «мы просто разыскивали людей с невольничьими биографиями, знакомили с ними других, записывали живые свидетельства, собирали документы, устанавливали адреса, работали в архивах, консультировались со специалистами, сопоставляли известное с неизвестным, изучали европейское законодательство о жертвах фашизма и... готовились. Готовились полемизировать, доказывать и, разумеется, отвечать за пристальное внимание к «сомнительной и скользкой», как считали власть предержащие, проблеме».

Підготовка виявилася недаремною. Відповідати довелося. Тим — професійною репутацією. Іншим — престижною роботою. Третім, як братам Анатолію та Віталію Савченкам із Києва (відповідно 1933 і 1937 років народження), що були в’язнями Освенцима, Маутхаузена та Ноймаркта й нині живуть в Австрії, — особистою свободою. Обидва були засуджені за «антирадянську діяльність», яка проявилася у спробах створити в СРСР, спираючись на положення Заключного акта Гельсінкської наради з безпеки та співробітництва в Європі, товариство невільників фашизму та намірі налагодити випуск своєї газети. Інакше кажучи, за спробу й намір зробити те, що було зроблено через роки, а точніше 1988 року на іншій основі й за інших умов, коли в Києві, наприкінці існування СРСР, завдяки зусиллям ентузіастів пройшла Всесоюзна зустріч колишніх малолітніх в’язнів фашизму й утворилося фактично вже сформоване громадське формування.

Тоді відбувся ефект електричної дуги: зроблене за десятиріччя ентузіастами «знизу» з’єдналося з активною і неформальною підтримкою «згори», і ми стали свідками яскравого спалаху уваги й інтересу суспільства до тих, про кого слід було пам’ятати весь повоєнний час, але про кого згадали лише перед зустріччю в Києві.

Дуже складну роботу провели активісти руху, що зароджувався. На першу зустріч в’язнів фашизму до Києва прибуло 800 чоловік. Так започаткувалося об’єднання самодіяльних груп у потужний громадський рух — єдиний у світі такий рух, що охоплює нині мільйон учасників — громадян країн СНД і Балтії, зі своєю газетою, з робочими центрами в Києві та Москві. Зрозуміло, і новий етап становлення не був легким. Адже йшлося про визнання та забезпечення прав невільників фашизму на державному рівні, вирішення гострих і актуальних проблем на міжнародному рівні — зокрема про компенсаційні виплати тим, кого, кинувши за колючий дріт, знищували непосильною працею, морили голодом. «Дневником переговорной одиссеи» називає автор оповідання про 12 раундів переговорів із представниками німецької сторони. Своєрідний підсумок цих переговорів підбив президент ФРН Йоханнес Рау.

Здавалося, матеріальна допомога Німеччини, якої жертви домагалися протягом тривалих років, здійснюватиметься на основі принципів справедливості, об’єктивності та відкритості, як, приміром, здійснюється аналогічна австрійська допомога. Та ба...

«Сьогодні відчуваємо, швидше, розчарування й досаду, ніж задоволення. Тому що замість справедливості бачимо в ряді випадків лукавство, замість об’єктивності — подвійні стандарти, замість відкритості — закулісні маневри». Ці слова — з Відкритого листа від 03.01.2002 р. Організацій жертв нацистських переслідувань — громадян країн СНД і Балтії — до німецької громадськості. Нині, через два роки, в іншому Відкритому листі — главам держав і урядів США, ФРН, Росії, України, Білорусі від 06.11.2003 р. — звучать ті самі запитання. Оскільки, як і раніше, повністю позбавлені права на виплати переміщені особи — примусові працівники, жителі таборів, створених німецькою адміністрацією на окупованій території СРСР; примусові працівники (з числа радянських громадян) — жителі таборів, створених за узгодженням із німецькою адміністрацією владою Фінляндії, Румунії, Угорщини та деяких інших держав, що брали активну участь у війні проти СРСР на боці гітлерівського рейху; ті, хто дивом врятувався під час кривавих розправ окупантів із мирним населенням, а також особи, які з ризиком для життя рятували тих, кого переслідували за національною ознакою; істотно обмежено права на виплати дітям у віці до 12 років і дітям, які народилися в неволі, а також примусовим сільськогосподарським працівникам; істотно обмежено інтереси депортованих зі своєї батьківщини на територію Німеччини в межах 1937 року або на окуповану Німеччиною територію осіб, які залучалися до примусових робіт на промислових підприємствах чи в державному секторі.

Досі перелічені та деякі інші запитання залишаються без відповіді. Хоч багато говориться про те, що справжньої злагоди й примирення можна досягти лише при дотриманні інтересів усіх, а не окремих категорій постраждалих.

З часом проблем не меншає. Змінюється лише їх характер. Цілий блок матеріалів книжки присвячений такому небезпечному й ганебному явищу, як несправжнє ув’язнення. Склалося так, що безпардонному тиску пройдисвітів та нахаб нині протистоять не органи державної виконавчої влади, а окремі громадські організації жертв. Саме вони б’ють тривогу, сигналізують про неблагополуччя в питаннях соціального захисту тих, кого фашисти вважали біопаливом для роботи сконструйованої ними пекельної машини насильства. На жаль, при потуранні органів державної влади, судів, прокуратури, а то й при заступництві «начальників» від громадського руху, спритникам і самозванцям нерідко вдається домагатися вирішення своїх шкурних проблем. Найжахливіше, що з цими людьми решта миряться і вважають «своїми».

З болем пише автор і про те, що серед частини активістів дедалі більше утверджується дух низьких розрахунків і примітивної вигоди, терпимого ставлення до тих, хто роботу в русі перетворив на ганебний бізнес, у спосіб виклянчення нагород, задоволення особистих інтересів. Зі сторінок книжки звучить заклик до подолання нездорової моральної атмосфери в рядах організацій, покликаних показувати приклад злагоди у суспільстві, чистоти намірів, безкорисливості. Полемізує автор і з тими «оракулами», які песимістично віщують неминучість швидкого кінця руху. Мовляв, домігшись соціальної реабілітації, певних пільг, грошових компенсацій, ми себе вичерпаємо. Автор же переконливо пише про величезний громадянський потенціал руху, ідеологія якого від початку будувалася на фундаменті товариськості, братерства, високої моральності, не скаламученої меркантильним духом. І з величезною повагою та любов’ю говорить про тих соратників, які, сповідуючи ці високі принципи, складали славну історію організації, — О.Вишневського, Н.Пасенко, А.Царькову, А.Вітайте, В.Бачева, Н.Гончара, Ю.Вольського та багатьох інших.

Отже, перед нами триптих про чужий біль, що став своїм. Багатосторінкова, багатопланова документальна розповідь.

Перша книжка «Коричневого» ожерелья» побачила світ 1996 року. Це був заспів, присвячений осмисленню трагедії жертв, пролог до розповіді про їхні долі. На жаль, перша книжка давно розійшлася. Нове, значно перероблене та доповнене видання дозволило б не лише найбільш повно здійснити творчий задум автора — створити науково-публіцистичне дослідження про організоване тоталітарною державою насильство над мирними громадянами, а й задовольнити попит на нього. Переконані: на полицях бібліотек, в організаціях в’язнів триптих має з’явитися не в скороченому, а в «повнометражному» вигляді. І тут, говорячи про вдячність за надану підтримку у випуску другої та третьої книжок «Коричневого «ожерелья» Українському національному фонду «Порозуміння і примирення», хочемо висловити надію громадськості на те, що розпочате ним отримає логічне та гідне завершення.