ТРИ ДНІ З ТРЬОХ ТИЖНІВ БУДАПЕШТСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ

Угорщина — вражаюча країна. Потрапивши туди одного разу, повертаєшся із задоволенням знову й знову. Я один із тих, хто «захворів» Угорщиною, приїхавши вперше багато років тому. Об’їздив практично всю країну — був у Егері, Дебрецені, Хайдусобосло, Годолло, побував на Балатоні. Але окреме місце в моєму серці належить Будапештові. Люблю це місто. Мені пощастило побувати в ньому знову цієї весни, на запрошення Національного бюро з туризму Угорщини, під час щорічного Весняного фестивалю, що його вже третє десятиріччя поспіль організовує Будапештський фестивальний центр. Коротка поїздка, усього три дні, але переповнена враженнями, якими й хочу поділитися.

День перший

Будапешт зустрів похмурим небом і березневим холодом, але це зовсім не зіпсувало настрою від зустрічі з одним із моїх улюблених міст. Після візиту в прес-центр фестивалю, кинувши речі в готелі, перевдягнувшись і виявивши, що до обіду залишалося кілька годин вільного часу, вирішив пройтися найулюбленішими місцинами міста. Першим пунктом були синагога і Єврейський музей. Будапештська синагога по вулиці Дохані, побудована в середині XIX століття віденським архітектором Людвігом Ферстером, — найбільша в Європі. Єврейський музей, розгорнутий у її приміщенні, містить величезну колекцію предметів єврейської культури із римського періоду до наших днів.

Наступним пунктом програми була одна з найзнаменитіших вулиць Будапешта — Ваці, що простяглася вздовж набережної Дунаю. Вона забудована вражаюче гарними старими будинками, заповнена туристами, які галасують різними мовами. Маленькі, затишні, гостинні кав’ярні й ресторани причаїлися тут у кожному підвалі. Вона просто заворожує. Будь-хто, потрапляючи на Ваці, почувається як удома — комфортно й дуже спокійно.

Потім, завернувши на набережну Дунаю, помилувався пагорбами Буди, церквою Матіаса, королівським палацом (у якому, до речі, містяться Національна галерея, історичний музей, Національна бібліотека, Музей Людвіга) і Рибальським бастіоном.

Настав час обіду, і нас запросили в ресторан «Шекспір», оформлений у досить еклектичній манері, у вигляді театрального залу. Стелю обклеєно афішами шекспірівських вистав. Однак ресторан досить затишний. Меню велике й дуже різнопланове, напрям кухні — типовий сьогодні для більшості європейських країн ф’южн. «Глибоководний крабовий коктейль» виявився смачним, якісним, — але щонайбанальнішим фруктовим салатом із дрібними креветками, заправленим соусом «коктейль». Зате «Філе міньйон Генріх IV» було довершеністю — чудової якості, просмажений точно на вимогу стейк. Поза конкуренцією. Щоправда, сервіс, особливо враховуючи ціни ресторану (від 5 до 30 євро за страву, що для Будапешта дорого), розчарував. Офіціанти не розмовляли жодною мовою, окрім угорської, і не звертали уваги на порожні тарілки та відсутність серветок на столі. Але це дрібниці, на які можна не зважати.

Як я вже згадував, у Будапешті двічі на рік проходять фестивалі мистецтв — весняний і осінній. Нинішній, 24-й за ліком, проходив під знаком великих змін — Угорщина вступає у Євросоюз. Це позначилося на фестивалі. Глядачів і учасників побільшало, але подорожчали квитки (квиток на «Реквієм» Верді коштував понад 60 євро), що не завадило концертним залам ломитися від кількості бажаючих.

Перший вечір у Будапешті я провів у театрі «Талія», де сербський музичний театр «Мадленіанум» показував балет «Вацлав Ніжинський — історія генія». Поставлена режисером Горданом Драговичем і хореографом Круніславом Сімічем, вистава заворожує. Великою мірою завдяки чудовій роботі найкращого балетного танцюриста України 2002 року Костянтина Костюкова, який втілює образ Ніжинського на сцені з приголомшливою пристрастю й силою, поєднаною з бездоганною технікою. Балет дає повну картину життя і творчості одного з найбільших танцюристів сучасності. У десяти сценах — основні моменти кар’єри, злет і падіння творця та людини. Хореографія Круніслава Сіміча і чудова робота трупи сербського театру зробили виставу захоплюючою, такою, що не давала можливості ані на секунду відірватися від подій на сцені.

День другий

Цей день починався з екскурсії, про яку я мріяв кілька років. За містечком Годолло (де міститься королівський палац), у мальовничій місцині серед пагорбів лежить знаменита ферма «Лазар», що належить братам Вільмошу й Золтану Лазарам, багаторазовим чемпіонам світу зі спортивного керування кіньми. Для мене ця поїздка була потрійно цікавою — багато років займаюся верховою їздою, страшенно люблю коней і все, з ними пов’язане.

На фермі нас зустріли з типовою угорською гостинністю — чарка бренді власного виробництва і погача (дріжджова солона булочка з паприкою, що подається в Угорщині як комплімент до багатьох алкогольних напоїв). Потім я вирушив у музей братів Лазарів, де зібрано всі їхні спортивні трофеї, форми та візки, на яких вони багаторазово здобували перемогу. Далі йшов невеличкий дворик із представниками типової угорської фауни — пастуші собаки «кулі»; особливої породи вівці з вигадливо закрученими рогами; свині, покриті довгою кучерявою вовною; величезні сірі воли для перевезення вантажів.

«Храмом» ферми, звісно, є стайні, у яких живуть сьогодні більш як 80 чистокровних коней, в основному породи орловський рисак та лепіцанер, половина з яких мають не один чемпіонський титул.

Настав час кінного шоу, і тут усі отримали величезне задоволення. Наїзники показували давнє мистецтво поводження з хлистом, що, здавалося, був частиною їхнього тіла. Так само, втім, як і коні, котрі незаперечно підкоряються будь-яким командам (навіть таким: лягти на бік із вершником на спині, сидіти по-собачому) і геть не реагують на оглушливі удари хлистів. Апофеозом вистави був наїзник, що самотужки керував відразу п’ятьма кіньми, стоячи на крупах двох задніх. Коли п’ятірка промчала галопом повз трибуни, вони вибухнули оваціями. Така майстерність заслуговує поклоніння.

Обіду на фермі «Лазар» не забуду ніколи. Знаменитий угорський суп гуляш, чудове вино власного виробництва і така кількість м’яса, що я, наприклад, повернувся з Угорщини вегетаріанцем (не знаю, чи надовго, але дивитися на м’ясо просто не можу).

Повернувшись у Будапешт, вирушив на площу Ференца Ліста, в Музичну академію, де цього вечора, відповідно до фестивальної програми, що складається за рік наперед, мав відбутися джазовий концерт.

Я дуже давно не чув такого якісного і сповненого почуттів джазу. Попри солідну різницю у віці, Гарі Бартон і Мокото Озоне становлять рідкісний симбіоз. Мені здалося, що вони відчувають одне одного на відстані, — настільки злагоджено і пристрасно грали. Гарі Бартон, який грає на вібрафоні (музичний інструмент, створений у 20-х роках минулого століття), коментував кожен номер. Репертуар варіювався від класиків джазу (Ред Норво, Лайонел Гемптон, Мілт Джексон), імпровізацій на класичні теми (Равель, Рахманінов, Гершвін) до П’яццоли і кількох композицій, написаних самим Мокото Озоне. Моя думка про концерт, мабуть, збіглася із загальною — музикантів викликали на біс тричі, а коли нарешті відпустили, овації не вщухали ще хвилин десять...

День третій

Сентендре. Це, мабуть, найзнаменитіше з передмість Будапешта. Містечко музеїв, церков, вузьких вуличок, художніх та антикварних крамничок, що лежить на березі Дунаю, вабить, як магніт. Можна провести весь день, блукаючи завулками й наштовхуючись через кожні кілька метрів на новий музей або маленький ресторанчик зі своїм двориком (як знамените кафе «Ностальгія»). Серед найзнаменитіших музеїв Сентендре — колекція кераміки Маргіт Ковач і музей марципана.

Маргіт Ковач, яка померла 1976 року, заповідала свою колекцію кераміки музеєві з єдиною умовою — вона ніколи не залишить Сентендре. У кількох залах розмістилася вся історія життя Маргіт, її переживань, почуттів і вражень, втілена у керамічних фігурах та малюнках, зроблених її руками.

Ніколи не думав, що з марципана можна виліпити, приміром, скульптуру Майкла Джексона. У повний зріст. Виявляється, можна! І не тільки це. Музей марципана — це зібрання усіляких витворів мистецтва — від портретів знаменитих угорців до величезних весільних тортів у британському стилі. І все з марципана! У магазинчику при музеї можна купити марципанові фігурки будь-яких форм і розмірів. На пам’ять. Або на десерт.

Ще одна визначна пам’ятка Сентендре — перший в Угорщині приватний ресторан «Золотий дракон». Кількаразовий переможець у номінації «Найкращий ресторан року», він має кілька особливостей. Маленький, затишний зальчик не відділений від кухні — все готується у вас на очах у буквальному значенні цього слова. Меню велике, угорська кухня. Винна карта складається виключно з угорських вин, поділених за регіонами виготовлення. Головна гордість власника — арт-меню, артистичний підхід до подачі вишуканих страв. Дуже рекомендую.

Останній вечір у Будапешті пройшов під знаком класики. У Конгрес-холі в Буді оркестр філармонії Артуро Тосканіні грав «Реквієм» Верді. Диригував Рафаель Фрюбек де Бургос, який керує сьогодні симфонічним оркестром берлінського радіо. Мстислав Ростропович, заявлений у програмі, на жаль, приїхати не зміг. Однак оркестр звучав чудово. «Реквієм» Верді, присвячений Алессандро Манціоні, вперше був виконаний у соборі Сан-Марко в Мілані 22 травня 1874 року. Відтоді твір має величезний успіх і популярність у всьому світі.

На жаль, коротка подорож добігла кінця. Перед від’їздом в аеропорт я все ж таки встиг пробігтися ще раз по Ваці, випити каву в маленькій затишній кав’ярні і кинути кілька монеток у Дунай — щоб обов’язково повернутися в Будапешт знову.