ТРЕТІЙ ВИМІР

Теракт в Америці сприйняли як несподіванку, як подію, що миттєво змінила життя на планеті. Насправді ця зміна накопичувалася давно, і давно слід було очікувати на щось подібне. І справа не лише в теракті. Сучасне людство своїм техногенним розвитком створило багато різних загроз своєму існуванню й можливість терактів подібного й більшого масштабів (аж до термоядерного) — тільки одна з них. Хіба Чорнобиль не був ще грізнішим попередженням людству про небезпеку ситуації в цілому?

Велетенський розрив між науково-технічним і духовним розвитком сучасного людства — ось джерело всіх загроз його існуванню, яке почало вже здійснюватися. Адже головотеси, котрі начебто працювали на Чорнобильській АЕС, і фанатики, готові пожертвувати собою й безліччю інших в ім’я божевільних і не зовсім божевільних ідей, були завжди, але не було атомних електростанцій, здатних вибухнути від головотяпства, і не було ані боїнгів, ані хмарочосів, аби всадити один в інший. Людство стало схоже на дитину, котрій потрапила до рук грізна зброя.

Але що значить духовний розвиток? Отут усе потопає в потоці словоблудства. Усі кричать про дух і мораль, а найбільше кричать ті, котрі розкладають і дух, і мораль. Нез’ясованість цього питання веде до підміни справжнього духу його ерзацами. Це, вочевидь, гірше від наївної, первісної бездуховності. А в ситуації, породженій техногенною цивілізацією, є серйозною небезпекою для виживання людства.

Тому дуже важливо розібратися в питанні, що таке справжня духовність і чи можна говорити про єдину для всіх справжню духовність, що перетинає межі епох і цивілізацій, або в кожної цивілізації, релігії й т.п. — своя духовність і своя правда, і спроби діалогу між ними приречені бути тією пустопорожньою балаканиною, якою вони є сьогодні.

Історично дух і мораль по-
в’язують із релігією. Але було б помилкою вважати, що дух і релігія — це те саме. І не лише тому, що дух і мораль існують і поза релігією, а й тому, що церква й інші інститути релігії, а також конкретні служителі й паства, занадто часто зраджували дух і мораль свого Вчення або небезпечно спотворювали їх неправильним розумінням. Досить пригадати релігійні війни, інквізицію, середньовічне мракобісся, не кажучи про хабарництво, обжерливість, пияцтво, розпусту й навіть гомосексуалізм окремих, аж ніяк не рідкісних отців церкви та простих віруючих.

Нерелігійна духовність, що в зародковому, ембріональному вигляді існувала відтоді, як існує людина, розцвіла в епохи Відродження та Просвітництва, знайшовши своє відтворення у високому мистецтві, названому класичним, і в філософії. Вона потіснила релігійну передусім тому, що релігійна до цього часу зів’яла, спотворилася, переповнилася брехнею, перетворилася на свою протилежність найгіршого штибу. Носії нерелігійної духовності (основна частина) протистояли саме виродженню релігії, а не її первісній суті. Споконвічно, та й надалі, багато хто з них (Бах, Достоєвський тощо) самі були людьми глибоко релігійними. Правда, згодом узяв гору атеїзм і місцями навіть войовничий атеїзм (як у випадку французьких просвітителів на кшталт Вольтера). І все-таки це хоч і було бунтом проти віри в Бога, але не було бунтом проти суті Його Вчення, якщо розуміти цю суть, що людина сотворена «за образом і подобою Божою». Навіть Відродження, що формально було відродженням ідей і духу античності, якій християнство історично протистояло, не суперечило цьому. Віра в людину, в її розум, високі вимоги до неї, підняті на щит Відродженням, «образу й подобі Божій» не суперечать.

На жаль, нерелігійна духовність виявилася схильною до ентропійного процесу розкладання й деградації, ще швидшої, ніж релігійна. Причина полягала в ідеалізації самої людини, особливо її розуму в епохи Відродження та Просвітництва. Ця ідеалізація вступила в протиріччя з дійсністю, що в сфері соціальній особливо наочно проявилося в Першій і Другій світових війнах і у встановленні тоталітарних режимів фашистського й комуністичного штибу, а в сфері пізнання — у виявленні феноменів науки (особливо науки новітнього часу), які суперечили уявленням класичного раціоналізму. У результаті на зміну епосі Просвітництва спочатку прийшла епоха модернізму, а потім постмодернізму.

Модернізм відкрито виражав невіру в здатність людського розуму осягати істину, особливо в сфері людських стосунків, і невіру в саму людину, нездатну, на думку модерністів, дослухатися до розуму та велінь духу й моралі, а спонукувану лише тваринними інстинктами, приміром, лібідо. Відповідно, дух і мораль оголошувалися чимось надуманим, що заважає людині жити вільним, природним життям, одержуючи від нього те єдине, що можна одержати — максимум чуттєвих насолод. Кохання між чоловіком і жінкою замінювалося сексом. Мистецтво зводилося до детального опису статевого акту та гри на тваринних інстинктах. Ось як характеризує стан західного суспільства епохи модернізму М.Ганді:

«Європейська цивілізація — не вершина, а скоріш безвихідь розвитку людства. Її справжнім критерієм є той факт, що люди, котрі живуть у цивілізованому світі, ставлять своєю метою в житті фізичний добробут... Колись лише небагато людей писали книги і притім цінні. Тепер хто завгодно пише та друкує все, що завгодно, і отруює уми людей... Ця цивілізація не бере до уваги ані мораль, ані релігію...»

Така деструктивна позиція модернізму, яка включає моральний нігілізм, не могла забезпечити йому довге життя. Тому на зміну прийшов постмодернізм. Останній продовжує займати відверто нігілістичну позицію лише стосовно пізнання (навіть посиливши її працями постпозитивістів). Щодо духу й моралі він зайняв позицію лицемірну. Фактично постмодернізм і тут залишився на позиціях модернізму, але прикрив це тоннами витонченого словоблудства. Наскільки нинішня постмодерністська мораль відрізняється насправді від модерністської, видно з ось такого факту: доходи від дитячої проституції досягли у світі 30 млрд. дол., а основні споживачі цього «товару» — туристи з багатих західних країн. Тільки сьогодні, на відміну від відверто цинічної епохи модернізму, все це припудрюється розмовами про гедонізм, лібералізм, гуманізм і демократію, яка, бідна, не може обійтися без проституції й заборонити порнографію.

Плюралізм, ставши знаковим для епохи терміном, витлумачується не як право кожного обстоювати свою думку з приводу того, що є істина, а як наявність у кожного своєї правди, зокрема в сфері духу й моралі. Цей плюралізм аж ніяк не заважає постмодерністам нав’язувати всім цінності споживацького суспільства. Мовляв, або демократія й вільний ринок укупі з цими цінностями, або тоталітаризм, бідність, табори тощо. Відмова від визнання існування єдиної істини створила надзвичайні умови для словесної еквілібристики, якої людство не знало за всю свою попередню історію. Людство просто захлинається потоком наукоподібної, але далекої від науки балаканини, особливо в гуманітарній сфері. Маси стають об’єктом маніпулювання засобами інформації.

Постмодернізм успадкував від модернізму всі його психоаналітичні й психотерапевтичні теорії та продовжує множити їх. Він уже не бере на себе відповідальність за їхню очевидну суперечність одна одній і дійсності, дозволяє собі легку іронію стосовно цих теорій, на кшталт «Фрейд уже не в моді», але послуговується ними, коли йому вигідно. Усе це породило надзвичайно брудну атмосферу, зокрема, чорний піар, коли про людину, котра любить свою матір, якщо вона «наша», кажуть, що він зразковий син, а якщо «не наш» — що в нього едипів комплекс.

Створивши необмежену свободу для пустопорожньої балаканини й відвертої духовної отрути, постмодернізм фактично закрив шлях для нових цінних ідей, життєво необхідних людству. На їхньому шляху стоїть воля до влади, замінивши волю до істини. Ієрархи всіх мастей — релігійні, філософські, політичні — розглядають фундаментальні нові ідеї як замах на їхній авторитет і владу. По-друге, ці ідеї просто тонуть у загальному потоці інформаційного сміття. І нарешті, «смерть автора», проголошена постмодернізмом, освятила «запозичення» чужих ідей. А цей злочин набагато гірший від крадіжки матеріальних цінностей. Украдена матеріальна цінність не зникає. Вкрадена духовна ідея гине. Дух зникає з усього, чого торкаються брудні руки. Ідею, позбавлену справжнього духу та справжнього обгрунтування, розкручують у ЗМІ й перетворюють на модний термін. Вона розчиняється серед інших модних термінів. І ні в кого вже немає критеріїв, як відрізнити правдиву ідею від віртуального словоблудства. А якщо автор десь виникає зі своєю ідеєю та її обгрунтуванням, йому кажуть: ох, це вже було.

Після теракту в Америці
спочатку всі щосили розмірковували про конфлікт цивілізацій, про необхідність діалогу між цивілізаціями тощо. При цьому на ходу винаходилися цивілізації, на кшталт слов’янської, африканської, чи мало не циганської. Такий підхід змазує істинну картину. Розподіл на цивілізації не в історії, а в нинішній дійсності — досить умовний. У деякому сенсі, причому дуже важливому, сьогодні все людство — це одна цивілізація. Якби терористи, котрі вчинили теракт, були з зовсім іншої цивілізації, ніж Америка, то хіба могли б вони скористатися типовими досягненнями саме західної цивілізації, тобто боїнгами й хакерською атакою на центри управління польотами? Увесь світ, усі країни й народи втягнуті сьогодні в процес техногенної, інформаційної й інших революцій, хоча й різною мірою.

Але вал розмов про конфлікт цивілізацій відкотився так само швидко, як і виник. Потім тлумачі вдарилися в протилежну крайність, заявивши, що ісламський тероризм не тільки не має нічого спільного з ісламом і його цивілізацією, а й суперечить йому. Нарешті промайнула думка, що ісламський тероризм має-таки стосунок до ісламу, але це власне не іслам, а його перекручення. Проте, якщо прибічники цієї теорії наведуть аргументи на користь того, що фундаменталізм є перекручення Вчення ісламу, терористи на кшталт бін Ладена наведуть у відповідь не менш переконливі аргументи на користь того, що перекрученням ісламу є його помірні течії. І жодна зі сторін не зможе не лише переконати іншу, а й довести що-небудь сторонньому спостерігачеві.

Адже для того, аби домовлятися, мало розмовляти. Потрібне визнання існування єдиної для всіх істини й засобу її пізнання-обгрунтування. І єдина для всіх система цінностей, яка включає серед іншого волю до істини, а не волю до влади. А в сьогоднішній постмодерністській ситуації єдиної істини немає, а є плюралізм, єдиного методу обгрунтування немає навіть у науці, і єдиної системи цінностей також немає. Домінуюча західна — споживацька. Конкуруючі з нею системи цінностей, звісно ж, не кращі. Керуючись однією з них, терористи вважають, що мають право творити злодіяння.

Тому слід визнати: ситуація сьогодні небезпечна, як ніколи раніше. Ніколи раніше не було загрози існуванню людства. А сьогодні людство, як ніколи, не відповідає викликам ситуації, яку саме й породило.

Але що ж робити, якщо, на переконання постмодерністів, не існує ані єдиної істини, ані методу її обгрунтування, ані системи цінностей, яка могла б бути сприйнятою більшістю суспільств, не кажучи про світове співтовариство?

Звісно, не лише можна, а й потрібно боротися з терористами силовими методами. Але всі вже розуміють, що одне це не розв’язує навіть саму проблему терору, не кажучи про інші. Таким чином, треба домовлятися — альтернативи немає, але в ситуації постмодернізму це за великим рахунком неможливо.

Проте постмодерністи помиляються — гадаю, мені вдалося це наочно показати. Філософію свою я назвав «неораціоналізмом», основна її частина викладена в книзі під такою самою назвою ще 1992 року. Неораціоналізм відмовляється від надмірної абсолютизації нашого пізнання, властивої класичному раціоналізму та справедливо критикованої релятивізаторами, але зберігає такі важливі характеристики «старого, доброго» раціоналізму, як визнання одиничності істини в заданих обставинах і перевірюваність, обгрунтовуваність істини через прив’язку її до досвіду. Але найголовніше — метод обгрунтування істини в раціональній науці, всупереч твердженню релятивізаторів, залишається незмінним за умови зміни будь-яких парадигм (фундаментальних наукових теорій) так само, як під час переходу від одного наукового співтовариства до іншого й однієї культури й соціального устрою до іншого. На базі єдиного методу обгрунтування я дав раціональне пояснення згаданим вище феноменам науки й показав, у чому неправі були релятивізатори-постпозитивісти.

Свою філософію я нази-
ваю також духовним раціоналізмом, бо я включив дух і мораль у раціональні моделі суспільства. Звісно, не йдеться про певний алгоритм конструювання духу. Таке неможливо. Але будь-яка вже існуюча духовна ідея має й раціональний аспект, що дозволяє з одного боку, як казав Пушкін, гармонію алгеброю перевірити, з іншого боку — раціональними засобами оцінити наслідки впливу цієї ідеї на суспільство. Так, будь-яка релігія крім сакральної й обрядової частин має Вчення про те, як повинна жити людина. І хоча обгрунтування цього Вчення в релігії — ірраціональне, бо воно (Вчення) від Бога, але норми й цінності Вчення цілком припускають раціональну оцінку.

Крім того, для дослідження релігії я розвинув еволюційний підхід. («От Моисея до постмодернизма. Движение идеи», Київ, 1999.) Застосувавши його до іудаїзму, християнства й ісламу, я показав, що Вчення всіх трьох релігій за правильного розуміння мають той самий головний вектор, спрямовуючи людину на шляху до «образу й подоби Божої». А норми моралі всіх трьох релігій багато в чому збігаються. А розбіжності не лише між релігіями, а й між конфесіями всередині релігій обумовлюються, з одного боку, відмінностями сакральної й обрядової частин, з іншого боку — різним розумінням спрямованості Вчення. Перше нікому не заважає: нехай кожен молиться, поститься та хреститься на свій манір. Це частина культурного багатства й розмаїтості світу, якою опікуються антиглобалісти, і тут вони праві. Стосовно розуміння різними конфесіями Вчення, закладеного в Писанні, то воно, розуміння, маючи раціональну природу, припускає й раціональну корекцію. Таким чином, єдиний метод обгрунтування може послужити основою спільної мови для змістовного діалогу й між представниками різних конфесій, між різними релігіями та людьми не релігійними. Діалогу, що мав спричинити вироблення єдиної системи цінностей. Підкреслю: йдеться про цінності, пов’язані з людськими стосунками. Цінності, пов’язані з обрядами, традиціями тощо, які не впливають на людські стосунки, можуть залишатися в кожній релігії, народу й навіть індивідууму своїми.

Ще я хочу підкреслити: визнання єдиного методу обгрунтування зовсім не означає нав’язування світові єдиної ідеології, чим лякають нас постмодерністи. Цей метод давно працює в сфері природничих наук на рівні стереотипу природничонаукового мислення й анітрохи не обмежує свободу вчених. Він лише дозволяє їм, на відміну від «постмодерністського хаосу», домовлятися про те, що є істина в кожному конкретному випадку. А це можливо й необхідно сьогодні людству й у гуманітарній сфері.

Що ж відбувається з моєю філософією? Вона наштовхується на волю до влади ієрархів від філософії, від релігії й інших. Я міг би написати книгу товщу, ніж «Бодался теленок с дубом» Солженіцина, переказуючи двадцятилітню історію пробивання моєї філософії.

Недавно на засіданні «круглого столу» в Києві один із цих ієрархів яскраво змалював небезпеки для людства, спричинені процесом глобалізації. Він відмінно розуміє необхідність домовлятися, а отже, важливість єдиного методу обгрунтування. Але воля до влади для нього й таких, як він, важливіша не лише за волю до істини, а й долю людства.