Словосполучення «оперна прем’єра» кияни всерйоз вимовляють, щонайбільше, один раз на рік. У цьому сенсі особливо помітною стала «зроблена під Європу» київська постановка «Травіати» Дж. Верді. Спектакль випущений під кінець року режисером Віталієм Пальчиковим у муніципальному Театрі опери та балету для дітей і юнацтва (на Подолі).
Пішла завіса - і глядач побачив перший акт «Травіати», якого в нашій країні йому ще бачити не доводилося. Дефіле мод зі спалахами фотокамер та іншими світськими «примочками».
«Осучаснили!» - зашипіли в першому ж антракті досвідчені глядачі.
До цієї постановки можна справді висувати претензії. Але якщо перелічувати різні роботи вітчизняних оперних режисерів за останні 30 років, то «Травіата» Пальчикова - очевидний «крок уперед».
Перед початком дії на екран проектувалися рядки щоденника Віолетти, написані в останні дні її життя.
У фіналі цей прийом отримає ще одне підтвердження.
І тут саме час згадати, що «Травіата» - не лише велична музика Верді, а й текст Дюма-сина. Який ще за життя встиг визнати, що завдяки музиці Верді його твір не кане в забуття, а залишиться жити вічно. Цей прогноз справдився сповна.
У першому дуеті Віолетти (Ольги Фомічової) і Альфреда (Олексія Пальчикова, молодшого брата режисера) коїться неймовірне: герой робить масаж стоп героїні… І на кожен «натиск» припадають верхні ноти колоратур дівчини, яка мліє, посмикуючись від лоскоту.
Перед тим Альфред роззуває Віолетту. При цьому одна з туфельок, зовсім як у Кіо, зникає з поля зору назавжди, а другу він забирає з собою на пам’ять.
Далі, коли голос Альфреда звучить за сценою, він виглядає не як оперна умовність, а як звук, почутий Віолеттою всередині себе (зазвичай мається на увазі, що в цьому випадку Альфред співає під вікнами коханої). Легке сум’яття залу викликають спроби Віолетти роздягнутися до білизни, внаслідок чого вона залишається в чорному «суперсексі» пеньюарі. Не до кінця виправданими залишаються і її спроби картинно відштовхувати Альфреда під час усім відомої застільної - натяк на рольові ігри?
У цьому ж акті в процесі дуету Альфред сміливо еротично нишпорить під спідницею Віолетти…
Незвичне сусідство на сцені Віолетти й Альфреда і на початку другого акту. Він допомагає їй вибрати вбрання. Цей новий
постановочний хід відвертає увагу глядача. Але й розвиває дію в незвичній площині. Виходить, що Віолетта чи то мариться Альфреду, чи то законно присутня на радість усім? Особливу роль у спектаклі виконують шахи. В цю гру герої опери грають часто - і обумовлено, і без жодної потреби.
Третій акт, бал у Флори. Тут Альфреду належить вимовити жорстокі обвинувачення і жбурнути в обличчя Віолетти пачку грошей. Бідна жінка ні в чому не винна, але Альфред вважає інакше. Після цього на сцені з’являється його батько із «миротворчими» докорами. Ми звикли саме до цього.
Не те у Пальчикова. Він знехтував авторською ремаркою і вивів Жоржа Жермона на сцену задовго до початку конфлікту.
Фактурний і впізнаваний Жермон вимушений тинятися за спинами гостей. У потрібний момент він наближається до сина і починає свої докори. Це видається прикрою помилкою. Як міг Жермон потурати витівкам сина, спокійно спостерігаючи за тим, що відбувається, і чекаючи розростання конфлікту?
Однак немає лиха без добра. У цій дії - не просто бал, а маскарад. Тривожно звучать репліки Віолетти, яка з’являється в чорній масці! Це «працює»… Здавалося б - очевидна річ, дрібниця, але режисерське рішення разом з роботою художника з костюмів (Анжела Лисиця) виглядають як яскрава знахідка.
І фінал… Режисер вводить у спектакль те, чого не очікував від нього жоден досвідчений глядач. На екран проектується щоденник Аніни - вірної служниці Віолетти. Під час оркестрової інтродукції Аніна передає цей щоденник у руки Альфреда разом із пам’ятним медальйоном (тим, котрий хотіла вручити йому перед смертю Віолетта). Як ми розуміємо, останні сторінки щоденника дописані вже рукою Аніни. Цей кінематографічний прийом випередження часу виявляється дуже сильним «каталізатором».
* * *
«Травіата» як опера, котра найчастіше виконується, щовечора йде на десятках сцен світу. Але на жодній із них під усім відомі звуки вступу до четвертої картини на сцені не перебувають Альфред із Аніною. (Зазвичай - тільки Віолетта). Далі Альфред стежить за дією, перебуваючи не поруч з умираючою Віолеттою, а зачаївшись біля бічної ложі і гортаючи її щоденник. За нашими мірками, це вже якась «марсіанська позамежність». І розгадувати її суть глядачеві доведеться впродовж наступних хвилин. Віолета й Альфред так і не кинуться в обійми одне до одного, і взагалі - так і не побачаться в останній дії. Саме це створює у фіналі напругу, яку майже неможливо оновити, освіжити традиційними режисерськими прийомами. Режисер тут пішов ва-банк - і не програв.
Втім, опера - це не тільки режисура (видовище), а й вокал. Щодо виконавців партій Віолетти й Альфреда можна сказати одне - коли вони співають напівголосно (mezza voce) і свідомо шукають різні звучності в межах піано, все виглядає пристойно. Як тільки співають форте і, що називається, «ідуть на теситуру», відразу виникає відчуття «голосової кориди».
Це недолік слов’янської школи з її традиціями глибокого формування звуку і великих «польотних» голосів. Польотність - прекрасно. Але важливо й те, що саме «летить» у зал. Поза конкуренцією - виконавець партії Жоржа Жермона Андрій Маслаков. Він працює на сцені Національної опери, а в «Травіаті» виступив як гастролер-контрактник. Цього вокаліста, котрий зробив кар’єру в театрах Західної Європи (насамперед - Німеччини), неважко вирізнити з-поміж колег. Тембр, шляхетність, володіння динамічними нюансами - цих рис виявилося достатньо, щоб одразу на вихід Жермона кілька глядачів радісно видихнули: «Який голос!». Інтелект і європейська виправка можуть творити з ними справжні дива. Коли слухав Маслакова, то мені здавалося, що мій квиток коштував не менше 200 євро...